36. Феноменологія та історія в хх ст. (е.Гуссерль, х.Ортега-і-Гассет, г.Гадамер).

Феноменологія виникла, як напрям філософської гносеології, яка намагалася поєднати сцієнтизм та ірраціоналізм у процесі людського пізнання, створити цілісний світогляд. Біля джерел феноменології стояв відомий німецький математик і філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938). Перші дослідження Гуссерля були присвячені філософським і логічним проблемам математики. З них він виніс уявлення, що справжнє наукове пізнання полягає не у дослідженні реальних явищ, а їх ідеальних проявів — феноменів, котрі існують незалежно від реальності (істина законів Ньютона існувала і до Ньютона!). Пізнати їх можна тільки з допомогою методу “редукції”, систематичного виключення зі свідомості будь-яких об’єктивностей світу і психології дослідника. Тільки після цього відкривається трансцентдентна суб’єктивність, головною властивістю якої є “інтенціональність” (намір, тенденція). Таємниця об’єктів світу криється у закономірностях їхнього конституювання актами суб’єктивності (переживаннями) (“Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії”, 1913). За таких обставин дійсний зміст речей можна пізнати тільки індивідуально-логічним способом. Для розуміння будь-яких явищ, котрі для людини відкриваються тільки у феноменах — свідомісних проявах, — потрібно завжди враховувати інтенціональність, яка закладена у суб’єктивному сприйнятті речей, у мові, поняттях тощо. У останні роки життя Гуссерль намагався створити цілісну систему феноменологічної філософії, але не встиг її завершити. У лекціях 1935-1936 рр. Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія. Вступ до феноменологічної філософії”) вчений порушив онтологічні питання. Констатуючи світоглядну кризу, він пов’язував її з кризою наукового пізнання, яке іґнорує людські виміри, втрачає зв’язок з життям суспільства і кожної окремої людини. Щоб надати пізнанню людських вимірів, Гуссерль запроваджує поняття “життєвий світ”, яке вміщує позараціональні гуманістичні цінності, втрата яких є небезпечною і для науки, і для людства в цілому. Звідси випливає історична місія феноменології: вивести людство з кризи, народженої тривалим пануванням натуралістичної науки. Феноменологія твердить, що історія представляє собою нескінченне розгортання “прихованого розуму”, пізнання якого обмежене сучасним станом “життєвого обрію” — усвідомлення сили “духовного телоса” (того ж Розуму). Для Гуссерля реальний світ — це лише “зовнішність”, а справжня картина історії розкривається у глибоко індивідуалізованому пізнанні “телоса”. Це дає підстави твердити, що будь-який погляд на минуле є виключно суб’єктивним. Незважаючи на від’ємне ставлення до Геґеля, Гуссерль зображує історичний процес за його зразком, як нескінченне розгортання Розуму, що від початку заключений у історичному бутті. Пізнання останнього пов’язане з осягненням духовної орієнтації особистості і суспільства. Суспільство у такій інтерпретації представляється “інтерсуб’єктивним”, коли кожна особистість “вживається” у інших людей і, у підсумку, утворюється симбіоз індивідів, який ґрунтується на неусвідомленій орієнтації однієї особистості на іншу. Історія, за таких обставин, уявляється у вигляді “феноменального потоку свідомості”, зрозуміти який можна тільки з допомогою “розшифрування” індивідуального сприйняття феноменів.

Гуссерль не встиг завершити формування своєї системи філософії історії. Це спробував зробити іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955). Обставини життя цього мислителя, змушеного залишити свою країну, яка роздиралася внутрішніми конфліктами, привернули його погляд до взаємодії особистості і маси. Він приходить до висновку, що існує два типи людей: “людина-маса” і “людина - особистість”. Перший тип — це люди, які не змогли усвідомити себе як особистості, знайти свій зв’язок з попередніми поколіннями і нагромадженим ними історичним досвідом. У підсумку вони попадають у тенета чужого впливу і перетворюються у загрозу суспільству. Ортега-і-Гасет протиставляє раціональність — духовності і культурі. Він запроваджує “історичний розум”, як трансцендентну свідомість, яка представляє собою загальне надбання людства і, водночас, абсолютний Розум. Через свідомість і духовність кожна людина прилучається до “історичного розуму”, намагається знайти себе, свою індивідуальність. У праці “Ідея ґенерацій” філософ писав:”Кожен індивід, кожна ґенерація, кожна епоха постає як незмінний апарат пізнання. Інтеґральна істина осягається лише поєднанням того, що бачить ближній, з тим, що бачу я, і так далі. Кожен індивід — це суттєва точка зору. Зіставивши окремішні бачення всіх, можна зіткати всеосяжну й абсолютну істину” [105, 369]. Оскільки свідомість і культура є виключно історичними та індивідуальними, кожна людина повинна шукати своє місце в часі і просторі, придивляючися до досвіду минулих поколінь. Якщо це не вдається, то людина перетворюється на “марґінала”, натовп, знеособлюється і стає загрозою для інших людей. Відповідно до індивідуалістично-культурного розуміння історії і людини, Ортега-і-Гасет пропонує метод пізнання минулого. Воно повинно скеровуватися на вивчення і розуміння духовної орієнтації особистості, а стосовно народів, держав і епох — культурно-релігійної свідомості. Тільки через свідомість можна прийти до розуміння дій мас і окремих особистостей, виявити ту частку “історичного розуму”, котра була доступною загалу та одиницям.

Феноменологічний метод надихнув також автора сучасної “історичної герменевтики” — відомого німецького вченого Х.Г.Гадамера. Герменевтика (від античного бога Гермеса, котрий у давньогрецькій міфології приносив і тлумачив людям волю олімпійських богів) веде свій початок від німецького філософа Ф.Шлейєрмахера (1768-1834), який запропонував метод психологічного вживання для всіх наук про дух. Гадамер рішуче переносить зміст історії у свідомість людини, відмовляючися шукати історію поза нею. Людина сама є історією, оскільки вона є результатом попереднього розвитку, твердить філософ. Наука неспроможна дати жодних істиних знань про історію, вона “ковзає” по поверхні фактів і нездатна просякнути у їхню сутність. Щоб зрозуміти її, слід “вийти за межі факту. Це і є завдання гуманітарних наук, зокрема історії. Сутність історичного пізнання за Гадамером полягає у “зрозумінні” минулих подій з допомогою проникнення в історичну ситуацію. Зробити це можна через єдиного носія історичності — мову, яка є тим “логосом”, що підтримує континуїтет історії. Мова конституює світ, визначає спосіб людського буття. “Основою історичної науки,- заключає вчений,- є герменевтика”, метод “розгадування” змісту понять, які використовуються людьми для означення історії [21, 247-248]. У праці “Істина і метод. Основи філософської герменевтики” (1960) Гадамер пропонує ряд категорій герменевтики, які, на його думку, дозволяють описувати історію через “втягнення” людини у “герменевтичне коло”. У ньому людина обмежена соціокультурним рівнем знання, яке властиве даній епосі, суспільству і особі. Мовні структури служать тим матеріалом, який дозволяє прилучитися до колективного досвіду, але тільки на індивідуальному рівні. Кожний людський досвід є “кінцевим” і не дає можливості осягнути істину у всій її повноті. Таким чином, історія “розривається” на культурно-духовні категорії, які визначають історичний досвід як окремих особистостей, так і окремих націй, цивілізацій та епох. Єдиним об’єднуючим чинником в такому випадку виступає мова та її тлумачення. Вона покликана зблизити ці роз’єднані субстанції. Суб’єктивістські підходи, котрі були запроваджені до історії неокантіанцями, феноменологістами, знайшли найбільш повний прояв у філософії історії екзистенціалізму.