32.(38) Антропологізуюча історія сучасності.

Появу структурної антропології нерозривно пов'язують з іменем французького етнолога і соціолога Клода Леві-Строса.

Свій дослідницький погляд Леві-Строс спрямував на свідомість примітивних народів, шукаючи відповіді на питання про чинники, які визначають поведінку людини у реальному житті.

Система структурної антропології має немало слабких місць, які неодноразово відзначалися критиками. Серед головних її недоліків, зокрема, безуспішні намагання сформулювати "універсальні закони" соціального життя. На основі докладного дослідження мови міфів Леві-Строс приходить до виокремлення найпростіших понять, які функціонують на засадах "бінарності" (життя-смерть, земля-вода, гора-діл, хижак-травоїд і т.д.). Проте, цього недостатньо для пояснення розвинених соціальних стосунків. Єдиний висновок, який витримує критику, полягає у певному впливі підсвідомих складових на соціальну поведінку людини, про що писав ще З.Фрейд.

Натомість, цінним тут є метод сходження від загальних свідомісних явищ до елементарних, котрі показують генезу їхнього виникнення та еволюції. Леві-Строс також звернув увагу дослідників на те, що кожне явище культури містить два шари інформації: поверхову, котру люди осягають розумом, і глибинну, яка залишається неусвідомленою. Завдання дослідника — не втрачати з поля зору цієї другої. Вона спонукає дослідників пильніше придивитися до "прихованої" частини наукової творчості в цілому, й історичної зокрема.

Леві-Строс різко розмежовував історію та антропологію: "Історія узагальнює дані, що відносяться до свідомих проявів суспільного життя, а етнологія — до його підсвідомих основ". Історія вивчає, "як люди роблять історію", твердив вчений слідом за Марксом, а антропологія повинна показати, як вони усвідомлюють свою роль. Історику теж доцільно звернути увагу на метод антропології і проробити шлях "від явного до неявного".

Погляди Леві-Строса були розвинуті іншими французькими структуралістами Р.Бартом, Ж.Лаканом, П.Рікером, М.Фуко. Зокрема, М.Фуко багато уваги приділив історичним аспектам формування понятійного складу мови, співвідношення слів (епістем) і речей. Він показав історичну змінність обставин формування і вживання мови, яка поставила історика перед складною проблемою декодування сенсовних значень мови різних епох. У книзі "Слова і речі. Археологія гуманітарних наук" (1967) він поставив важливу методологічну проблему: щоб зрозуміти власну історію, людині слід спочатку навчитися знаходити багатоманітність сенсів, які приховані за мовою і культурою кожної окремої епохи.

33.(37). "Нова наукова історія", її різновиди та здобутки.

Сцієнтизація історії, яку принесла з собою "нова наукова історія", поставила низку проблем, котрі можна охарактеризувати, як падіння громадського престижу історичного знання — праці "нових істориків" були занадто спеціальними і незрозумілими для широкої публіки, яка шукала у них "людського" виміру. Частина західних істориків почала бити на сполох, вимагаючи "віднаучнення" історії, повернення на магістральний шлях "історичного релятивізму" (О.Ексле). "Моделі" і "процеси", зазначали вони, дегуманізують історію. Уже згадуваний вище англійський історик Д.Елтон 1970 р. писав: "...Чим би не займалася історія, вона повинна бути по суті оповіданням (розповіддю) про змінні долі людей".

До певного часу такі думки виглядали ретроградством. Проте, практика історичних досліджень поставила перед вченими й суто методологічні проблеми, які виявилися не до розв'язання у рамках "нової наукової історії". Це були проблеми історичної "наррації" — викладу (описування) історичних знань, здобутих у процесі дослідження. У дискусіях з проблем нарративу отримали поширення методологічні підходи, які незабаром викристалізувалися у "нову філософію історії" або "нарративну філософію історії". Її концепти швидко поширилися на Заході у 70-х, а особливо 80-х роках.

Перш ніж розглянути головні аспекти нової методологічної парадигми, доцільно спочатку зупинитися на її теоретичних джерелах, одним з яких була структурна антропологія.