31.(36). Соціоетнічна історія м.Грушевського.

Грушевський(1866-1934) “Історія України-Руси” (10 томів, 1898-1936), “Всесвітня історія” (6 частин, 1917 - 1920) розробив власну методологічну доктрину- соціоетнічною історією. У центр загальноісторичного процесу Грушевський ставив ідею загальнолюдського культурного поступу, який проявляється у матеріальних і духовних здобутках людської праці. Прогресивний розвиток спрямован. до реалізації загальних людських цінностей гуманізму. Грушевський вважав, що загальнолюдс. прогрес проявляється і реалізується у розвитку народів-націй, кожна з яких вносить у загальнолюд. культуру свої оригін. творчі здобутки. Ці здобутки є результатом особливостей виникнення народу — природно-географічного середовища, психологічного складу, культурних контактів з іншими народами. Саме народ-нація складає зміст історичного процесу, а не різні форми державно-правової, соціально-економічної організації суспільства. Народ-нація представляє собою самодостатню цінність, зникнення якої є поважною втратою для людського поступу і світової культури. Вчений наполягав на соціологічній обробці історичних фактів, котрі повинні описати у комплексі і якомога найповніше три галузі життя народу-нації: природно-географічні умови, політично-правове становище і культуру. (з включенням у неї господарства, побуту, вірувань, мистецтва тошо).Назагал,історія народу — це історія його духовної і матеріальної культури, котрі піддаються вивченню з допомогою наукового аналізу пам’яток.

Також, романтична, ідеалізована візія народу, що з’явилась вперше у працях романтиків (особливо у поляків і чехів), залишалась наріжним каменем історіософії М. Грушевського[34]. Подібний підхід майже повністю збігається з «теорією гміновладства», яку стосовно Польщі найбільш повно розвинув ще в першій половині XIX ст. Й. Лелевель[35].

З погляду методів наукового пізнання 28-річний професор звернув увагу на потребу вивчення і зрозуміння «економічного, культурного, духовного стану» народу. Водночас політично-державні стосунки опинялися на другому плані і повинні були вивчатись лише настільки, наскільки вони були твором самого народу. Для майбутніх дослідників історії України пропонувався позитивістський принцип «неперестанного скептицизму», критичного ставлення як до джерел, так і до збудованих на їх підставі міркувань.

Таким чином, М. Грушевський був автором оригінальної раціоналістичної методології історії, яку у загальних рисах можна назвати «етносоціальною». У ній гармонійно поєднувались елементи багатьох відомих методологічних течій – від романтизму і позитивізму з матеріалістичним розумінням минулого до певних впливів неокантіанства і психології народів. Сказане не означає, що в такій методологічній концепції не було слабких і суперечливих положень. Достатньо зауважити, що в ній губилась людська індивідуальність, яка підпорядковувалась етносоціальній спільності, а поняття «народу-нації» вміщувало імманентно властиві ідеальні характеристики. Однак методологічний підхід М. Грушевського і сьогодні приваблює своєю націленістю на максимально всебічне вивчення соціальних явищ в їх історичному розвитку і предметній конкретиці без штучної соціологізації.