24. Історія і політика.

Чи можна політикам заборонити говорити про історію, а історикам – давати оцінку політичним подіям? Чи існує межа між професією історика та діяльністю політика? До чого призводить заборона одним втручатись у сферу діяльності інших? Хто стоїть у витоках ідей про ізольоване співіснування історії та політики? Кому це вигідно? До чого це призводить? Хто це втілює у реальність?, – пропоную розібратись… Розібратись у тому, як зміна поглядів на минуле масово впливає на зміну поглядів на майбутнє, що найкраще можна простежити на прикладі ХІХ ст.

Окрім «століття націй», ХІХ ст. ще називають «століттям істориків». У цей період створюється багато академічних закладів, різноманітних організацій та товариств зі спеціалізованим вивченням минулого; статті на історичні теми йдуть до друку у багатьох виданнях… Одним словом: історія набуває популярності, більше того, вона стає авторитетною у суспільстві. Що це означає?..

Під впливом Французької революції, ідей Просвітництва та Романтизму, урбанізації міст, промислових революцій… починають виникати революції національні. Кожна етнічна спільнота намагається заявити про себе як про унікальну. І, забігаючи трошки наперед, діючи за принципом Джузеппе Мадзіні – «Кожній нації – держава», – національно-визвольні рухи у ХІХ ст. намагаються «вирвати» чим побільше землі у своїх «доживаючих віку» імперіях.

Якщо ж розглядати суперечки минулого в контексті історії війн, то тут вимальовується доволі цікава картина. Візьмімо, до прикладу, четвертий Хрестовий похід 1202 – 1204 рр., який був покликаний в черговий раз відновити status quo у Храмі Гробу Господнього. А, фактично, результатом цього походу став варварський грабунок православної Візантії, та Константинополя, зокрема. Чи, до прикладу, добровільно-примусове «об’єднання» Гітлером всіх німецьких земель у другій половині 1930-х рр. Але не про це мова. Мова про те, як часто політики маніпулювали чи використовували минуле заради майбутнього.

Повернімось до нашого ХІХ ст. У цих багатьох міжнаціональних суперечках історик (не обов’язково дипломований) ставав по-справжньому адвокатом своєї нації. Посилання на історію було на рівні з посиланням правника на Конституцію держави як на «найвищу юридичну силу». Головне завдання історика полягало у відстоюванні права своєї нації на самовизначення.

Це судове засідання тривало доволі довго – аж до Першої світової війни, яка розставила всі крапки над «і». Крапки над тим, чи здатні були ті чи інші нації на уламках своїх імперій створити власну державу, а найголовніше – чи прагнуло саме населення до незалежності.

А підготовкою цих прагнень і займались історики у ХІХ ст. Населення – це свого роду присяжні на судовому засіданні, яких потрібно було переконати у тому, чому так, а не інакше. Чому одні мають право на свою державу, а інші – ні. Чому одним це право можна було порушувати, а іншим – ні.

Суд присяжних вимагав відповіді на доволі прості та банальні запитання: Хто був першим? Кому належала та чи інша імперія? Хто є її нащадком? – це лише невеликий перелік тих запитань, над якими мізкували тогочасні історики. Вони, фактично, боролись за спадщину державного утворення. Нам це близьке навіть сьогодні. Російські історики і далі ведуть історіографічну боротьбу за спадщину Київської Русі.

Бо лише ця спадщина – спадщина державного утворення – давала право заявляти про державотворчість нації. Чи не найкраще про дух цього періоду ми дізнаємось з праці Гегеля «Філософія історії», в якій філософ ділив нації на «історичні» та «неісторичні». До «історичних» зараховував тих, які мали свою державу, до «неісторичних», відповідно, – тих, які її не мали. Саме тому так важливо було довести свою приналежність до того чи іншого державного утворення у минулому.

Проблема „національної ідентичності” українських політичних діячів доби української революції 1917 – 1921 рр.

У ХІХ ст. для того, щоб перерахувати кількість держав у Європі, вистачило б пальців обох рук. До прикладу: в одній лише Австрійській імперії, станом на 1908 р., проживало більше 25 народів. І перед кожним з них стояв вибір: асиміляція чи ідентифікація?

Тому для самоутвердження нації, окрім політичного фронту, потрібно було боротися й на історичному.

Відтак, переносячи свою уяву з ХІХ ст. в ХХІ ст. і аналізуючи всі ці суспільно-політичні процеси, які нас оточують, вкотре пересвідчуєшся, що «історія нас вчить, що вона нас нічого не вчить». Хоча, зрештою, сучасна історія, як наука, не ставить перед собою таке завдання. Історія, найперше, ставить перед собою завдання навчити нас мислити. Навчити нас розмежовувати правду та брехню, добро та зло…

І коли ми пройдемо свою еволюцію від «Homo soveticus», ким багато хто з нас є, до «Homo sapiens», ким ми повинні бути – ми зрозуміємо, що українців ділить не історія, а політика. Політика тієї чи іншої політичної сили, яка намагається спекулювати нашою історією заради своїх меркантильних інтересів.

Кожна мала Батьківщина нашої великої України має повне право мати свій погляд на історію. Однак, цей погляд не повинен виходити за рамки національного погляду для того, щоб не дратувати інші малі батьківщини. Це десь так само, як право кожної місцевої ради видавати різноманітні ухвали, доручення, звернення, заяви, але всі вони повинні прийматись «на основі Конституції і повинні відповідати їй».

Історія і політика – це два крила, що летять в одному напрямку. І сьогоднішній поділ України на «Схід» і «Захід», на Рим і Крим – це чергова містифікація влади.