15. Філософія Нового часу.

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI-XVII ст., становлення експериментального природознавства.

Головне своє завдання — в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання. Два протилежні напрямки: емпіризм основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду та раціоналізм основний зміст наукового знання досягається через діяльність

розуму. Ідеал знання — математика, а основні характерні риси істинного знання — всезагальність, необхідність, сутгевість.

Засновник емпіризму — англ. Френсіс Бекон. Головне завдання філософії — у пізнанні природи і оволодінні її силами. Мета пізнання — збагачення життя справжніми відкриттями, зміцнення влади людини над силами природи; обєкт пізнання — природа, а основні методи — експеримент та індукція — сходження від окремих спостережень, одиничних фактів до узагальнень.

Основоположник раціоналізму — франц. Рене Декарт, практичне значення науки як знаряддя прогресу. Принципи раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання.

Суть дедуктивного методу 1. Піддавай усе сумніву! 2. Кожну складну проблему слід ділити на простіші. 3. Треба дотримуватись певного порядку мислення. 4. Треба орієнтуватися на досягнення повноти знання. Критерій істинності знання — ясність і очевидність.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався переважно англійською філософією XVII-XVIII ст. Томас Гоббс. основою наукового пізнання має бути аналітико-індуктивна методологія, основою якої є розкладання на окремі безякісні елементи: лінії, фігури, величини, площини і т.п. та їх систематизація.

Філософ-матеріаліст XVII ст. — Джон Локк 1632-1704. Основне завдання — в дослідженні пізнавальних здатностей людини, виявленні джерел походження людського знання.

Девід Юм 1711-1776 — англійський філософ Юм вважає, що ми не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні. Ми завжди маємо справу лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає.

Раціоналістичну методологію продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза та Блез Паскаль Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу. Визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Паскаль вважає, що всезагальні та необхідні наукові істини досягаються за допомогою дедуктивного методу. Проте логіко-математичне міркування має спиратися на вихідні твердження, які сприймаються не розумом, а серцем. Не розум, а серце є органом інтуїції. Не поділяє безмежної оптимістичної віри у всемогутність людського розуму, характерної для філософії Нового часу.

16. Класична німецька філософія.

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії. Іммануїл Кант, Йоганн Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Людвіг Андреас Фейєрбах .

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. Два періоди: докритичний до 1770 р. та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками. Другий період присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її

закономірностей та меж. Питання: Що я можу знати, Що я маю робити, Чого я можу сподіватись Відповідь на ці запитання може дати лише трансцендентальна філософія. Розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну. Практична філософія — філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи, які визначають всю нашу поведінку. Теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання. Два види знання: досвідне та незалежне від досвіду. Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення чуттєвого досвіду: простір та час. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Антиномія — суперечність у законі. Кант виділяє чотири антиномії: 1 світ є кінечним у просторі і в часі теза; 2 все у світі є простим і неподільним теза; 3 в світі існує свобода теза; 4 існує Бог як першопричина світу теза. І тезу, і антитезу можна довести однаково успішно. Розум людини за природою антиномічний, тобто роздвоюється у суперечностях.

Й.-Г.Фіхте пряме продовження філософії Канта. Вчення про науку. Відходить від головного положення кантівської філософії про річ у собі і протиставляє йому мисляче Я. Це Я він трактує двояко: по-перше, як Я, яке кожна людина відкриває у акті самосвідомості, тобто індивідуальне або емпіричне Я; по-друге, Я як деяка первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяжна цілком нашій свідомості, з якої шляхом її саморозвитку народжується весь універсум, це абсолютне Я. Абсолютне Я усвідомлюється, на думку Фіхте, за результатами його діяльності. Й.Фіхте був відомим громадським діячем, тому його філософія орієнтована на проблему свободи. Я пересічного німця емпіричне має поєднатися із Я німецької нації абсолютне.

Філософська система Ф.Шеллінга складається із: 1 Системи теоретичної філософії як вивести обєкт із субєкта; 2 Системи практичної філософії свобода і необхідность; 3 Філософії мистецтва мистецтво як завершення філософської системи теологія і мистецтво. Головний спосіб пізнання — споглядання. Натурфілософія Шеллінга

має показати, як природа приходить до розуму, яким чином природа у сходженні своїх потенцій створює в людині розум. Найвищим результатом емпіричного пізнання є закон.

Вчення Г.В.Ф.Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Вихідний пункт — тотожність буття та мислення. Мислення, з точки зору Гегеля, є

не лише субєктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини обєктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення абсолютну ідею — процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення. Головними формами природного буття у Гегеля виступають механіка простір, час, матерія та рух, фізиканебесні тіла, світло, теплоту і т.д., розкриваючи звязок між ними та органіка геології, ботаніки, зоології. Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух — людство та людська історія.

Філософська система Л.А. Фейєрбаха е нетрадиційною. Два періоди: дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників; перейшов на позиції філософського матеріалізму. Критика релігії. Розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. Філософія є наукою, вираженням ідеї науки. Теологія є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи. Фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії — природа предметів; Фейєрбах вбачає своє завдання в тому, щоб показати, як виникає релігійна психологія, релігійні переживання. Вихідним у процесі пізнання Фейєрбах вважав відчуття, які дають людині безпосередньо і опосередковано всі відомості про обєктивний світ.