30.Відмінність державної влади від влади первинного суспільства.

Ознаки, які відрізняють державну владу від первісного соціально однорідного суспільства:

1) У первісному суспільстві первісна влада виражає і захищає інтереси всіх членів суспільства; у соціально неоднорідному – інтереси насамперед керівного (панівного) класу, його частини або іншої соціальної групи;

2) У первісному суспільстві носії влади не відокремлюються за соціальним статусом, професійно від інших членів суспільства; у соціально неоднорідному (зокрема, класовому) суспільстві носії влади в організаційному відношенні відокремлені у певні структури, “загони”; 3) У первісному суспільстві населення не оподатковується; а у соціально неоднорідному (зокрема класовому) суспільстві для утримання державної влади встановлюються податки; 4) У первісному суспільстві органи влади не поділяються за окремими функціями на певні види, а у соціально неоднорідному суспільстві функції влади розподіляються між окремими органами, виникає специфічна структура влади; 5) У первісному суспільстві влада поширюється на всіх членів роду, племені, на якій території вони б не перебували; а в державі влада поширюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території; 6) У державі складається система особливих загальнообов’язкових правил поведінки – юридичних норм, яких не знало первісне суспільство. Поняття про такі норми стало позначатися з певних причин словом (терміном) “право”.Але не зважаючи на те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об’єднує їх абсолютно в усіх сферах, аспектах їхнього життя. Поряд із загальносуспільним інтересом існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображаються, забезпечуються і охороняються відповідними соціальними об’єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов’язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати і охороняти від втручання з боку інших суб’єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх “самостійного” життя – важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.

31.Поняття праворозуміння та його основні напрями.

Питання праворозуміння належать до основних у теорії держави і права. У світі існує безліч наукових ідей і поглядів з приводу того, що є право, в чому його суть. Праворозуміння — це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соціального явища. Залежно від того, що розглядається як джерело правоутворення — держава чи природа людини, розрізняють природно-правову і позитивістську теорії права. Природно-правова теорія. Природно-правова школа у своїх поглядах виходила з існування двох систем права— природного і позитивного. Позитивне— це право, в якому виражається державна воля. Піддаючи критиці феодальне право в умовах абсолютизму, представники природно-правової школи вказували на його несправедливість, на те, що закони закріплюють пригноблення людей. Ідея природного права виникла в Давній Греції і Давньому Римі й пов'язана з іменами Сократа, Аристотеля, грецьких і римських стоїків, Цицерона, Ульпіана й інших римських юристів. В епоху середньовіччя вона одержала поширення в богословських творах Фоми Аквінського. Однак, як один з основних напрямів праворозуміння і самостійної наукової школи, природно-правова доктрина склалася в період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. у працях таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін.

Позитивістська теорія права (К. Бергбом, Г. Шершеневич) виникла як опозиційна "природному праву". На відміну від природно-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні відносно законодавства, позитивізм вводить поняття "суб'єктивне право" як похідне від об'єктивного права, установленого державою. Держава делегує суб'єктивні права і встановлює юридичні обов'язки в нормах права. Позитивізм ототожнює право і закон. Позитивним тут потрібно визнати можливість установлення стабільного правопорядку, детального вивчення структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм права і нормативних актів, видів інтерпретації. До негативних моментів цієї теорії варто віднести обмеженість розуміння права, неврахування його природно-правового аспекту.

Залежно від того, у чому вбачалася основа (базовий елемент) права — норма права, правосвідомість або правовідносини — сформувалися нормативістська, психологічна і соціологічна теорії.

Нормативістська теорія заснована на уявленні про те, що право — це сукупність норм, виражених зовні у законах й інших нормативних актах. Розуміючи під правом юридичні норми, представники цієї теорії розглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структури суспільства, досягнутого рівня цивілізації та ін. Вони виходили з того, що правові норми зобов'язані своїм виникненням і розвитком не реальним суспільним відносинам, а формальним установленням держави.

Позитивне значення нормативізму полягає в тому, що такий підхід, по-перше, дозволяє створювати й удосконалювати систему законодавства; по-друге, забезпечує режим законності, однакове застосування норм права; по-третє, сприяє формуванню "нормативного" уявлення про право як формально-логічну основу правосвідомості громадян; по-четверте, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко визначати права й обов'язки суб'єктів, чітко фіксувати міру і засоби державного примусу; по-п'яте, дозволяє абстрагуватися від класово-політичних характеристик права, що особливо важливо при правозастосуванні.

Недолік нормативістського підходу вбачається в запереченні обумовленості права потребами суспільного розвитку, ігноруванні природних і моральних начал у праві й ролі правосвідомості в реалізації юридичних норм, абсолютизації державного впливу на правову систему.

Психологічна теорія права. Найбільш ґрунтовно ця теорія була розроблена в дореволюційній Росії Л. Петражицьким. Суть його концепції в тому, що він розрізняє позитивне право, яке офіційно діє в державі, та інтуїтивне право, джерела якого містяться у психіці як результат "переживання" юридичне значимих ситуацій. На перший план висуваються емоції — імпульсивні переживання, що спонукують людину зробити певну дію. Такі емоції Л. Петражицький поділив на: 1) імперативні, чи моральні; 2) імперативно-атрибутивні, чи правові.

Позитивним тут є те, що ця теорія звертає увагу на одну з важливих сторін правової системи — психологічну. Не можна проектувати і приймати закони, не вивчаючи рівень правової культури і правосвідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не беручи до уваги психологічні особливості індивідів. Законодавча і правоза-стосовча практика могла б більш плідно використовувати деякі висновки цієї теорії. Психологічні процеси різних рівнів — така ж реальність, як і економічні чи політичні процеси. Право опосередковує їх, виявляє через них свою ефективність.

Недоліками цієї теорії можна вважати її однобічний характер, відрив від об'єктивної реальності, неможливість у її рамках структуру-вати право і відрізняти його від інших соціально-регулятивних явищ (наприклад, моралі).

Соціологічний підхід сформувався у другій половині XIX ст., у рамках школи "вільного права". Цей підхід відкидає всі інші аспекти права, за основу беруться реальні правові відносини, розвиток яких набагато випереджає розвиток законодавства. Тому законотворчість визнавалась другорядною порівняно з правозастосуванням, спрямованим на індивідуальне регулювання суспільних відносин. Звідси теза: "Право варто шукати не в нормах, а в самому житті". Закон розглядався як "порожня посудина", яку необхідно наповнювати реальним змістом рішеннями суддівської влади.

Серед основних недоліків цього підходу можна виділити відсутність міцної юридичної основи для дій суб'єктів і впевненості в їхніх кінцевих результатах; вирішення юридичних справ на користь економічно і політичне сильного, на шкоду слабким, малозабезпеченим; небезпеку некомпетентного рішення і відвертої сваволі з боку деяких посадових осіб; заперечення нормативності як найважливішої властивості права, недооцінці в праві морально-гуманістичних начал, змішуванню одного з факторів утворення права — інтересу — із самим правом.

Позитивними в цьому разі можна визнати наступні положення: а) суспільство і право розглядаються як цілісні, взаємозалежні явища; б) теорія доводить, що вивчати потрібно не тільки норми права, установлені державою, але й всю сукупність сформованих на їх основі у суспільстві правових відносин; в) підкреслюється роль праваяк засобу соціального контролю і досягнення соціальної рівноваги, підвищується роль судової влади.

Марксистська теорія права. На відміну від розглянутих вчень, більшість яких заснована на різних течіях філософського ідеалізму, марксистська теорія права, як і вчення марксизму в цілому, ґрунтується на матеріалістичній філософії. Відповідно до поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса право розглядається як частина надбудови над економічним базисом суспільства. Викликане до життя матеріальними умовами життя суспільства, воно справляє на нього зворотний вплив. Головне в праві основоположники марксизму бачили в його класовій природі. Для марксистської теорії характерний розгляд права в тісному зв'язку з державою, яка не тільки формує, але й забезпечує реалізацію права. Марксистська теорія права, безсумнівно, вплинула на матеріалістичне розуміння права. Незважаючи на те, що в наш час марксистська теорія зазнає справедливої критики і переосмислення, багато висновків марксистського вчення про право, як і про державу, і в сучасних умовах зберігають своє значення.

Кожна з названих теорій має свої переваги і недоліки, їхня поява і розвиток обумовлені природним розвитком людського суспільства і свідчать про необхідність і соціальну цінність права в житті людей. У наукових цілях і в інтересах ефективної правотворчості варто вітати різні підходи до права, різні визначення права і прагнення до їхнього синтезу в рамках єдиного поняття, у рамках інтегративного підходу до права.

Сучасний інтегративний підхід до права містить у собі сукупність різних підходів, що забезпечує всебічне й об'єктивне вивчення права. Але в його основі лежить нормативний підхід, що, однак, не виключає й інших підходів, які разом з тим не повинні суперечити нормативному розумінню права.