19. Соціальна структура київської русі та її юридичне оформлення 10-13ст.

Соціальна структура Київської Русі впродовж становлення і розвитку Давньоруської державності в IX-XIII ст. зазнала суттєвих змін і трансформацій. Найвиразніше вони простежуються в середовищі тогочасної елітної верстви, яка, власне, і перебувала в центрі уваги давньоруських літописців чи іноземних мандрівників.

Атрибутом феодального суспільства, основою добробуту і багатства, головним елементом правових відносин була власність на землю. Насправді приватна (як, до речі, колективна, родинна) власність на землю досить рано утвердилася в Давньоруській державі. Статті 71-73 Розширеної редакції Руської Правди передбачають значний штраф (12 гривень - удвічі більший, ніж за вбивство простолюдина) за переорювання межі чи знищення межового знака. Купчі грамоти вносять ще більшу ясність: вказують на ціну тієї чи іншої ділянки землі, її розміри, межі. Це означає, що нерухомість (земля) на Русі перебувала у товарному обігу, а отже, мала приватновласницький характер.

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі можна поділити на три категорії: а) панівна аристократична верхівка; б) особисто вільні верстви; в) феодально залежне населення. Місцевими (удільними) князями спочатку ставали племінні князі й вожді (світлі князі), підкорені київським князем. Згодом, наприкінці X ст., племінних володарів замінили найближчі родичі великих київських князів (сини та племінники) - князі-намісники.

Княжі воїни, дружинники і представники місцевої знаті утворювали прошарок бояр. Вони поділялися на "великих" і "малих"; крім них, існували ще й земські (місцеві) бояри. Великих бояр князь призначав на посади воєводи, тисяцького, а малі ставали соцькими, десяцькими, тіунами, огнищанами, дворецькими тощо, тобто представниками нижчих щаблів князівського адміністративного і судового апаратів.

До привілейованого населення належало духовенство. Із запровадженням та поширенням християнства церква стає великим феодалом. Дедалі частіше землі дарують монастирям і церквам, тож ті ставали значними землевласниками. Але, на відміну від середньовічних західноєвропейських держав, де католицька церква відігравала першорядну роль у політичному житті, на Русі православна церква була на другорядних позиціях, підпорядкована державі. Духовенство поділялося на біле (парафіяльне духівництво, що не давало обітниці не вступати до шлюбу) і чорне (ченці та черниці, котрі жили в монастирях).

Перетворенню вільних общинників на феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихії, набігів кочівників, що змушувало їх іти до феодала по допомогу. Феодальні усобиці теж нерідко призводили до збідніння сільських людей; вони намагалися домогтися заступництва могутнішого феодала, а ті перетворювали їх на підданців, примушуючи працювати на себе.

Особисто вільними селянами були смерди (назву вважають запозиченою з перської мови). У суспільстві вони посідали проміжну позицію між князівськими дрібними службовцями (міністеріалами) і "людьми" селянської общини. Смерд мав право обирати місце проживання, звертатися особисто по захист до суду. Основним його обов'язком була сплата князям, боярам та іншими землевласникам данини.

Феодально залежне населення складалося з напівзалежної та повністю залежної верстви. Першу утворювали рядовині - особи, які перебували в тимчасовій економічній чи особистій залежності внаслідок укладення договору - "ряду". Причому кредитором рядовича не обов'язково мав бути феодал - будь-яка вільна особа - смерд, купець, ремісник, представник духовенства тощо.

Від рядовича закуп відрізняйся тим, що він був пов'язаний відносинами лише зі своїм феодалом і перебував у фінансовій та особистій залежності від свого кредитора. Багато статей Руської Правди, присвячених закупництву (статті 56-64. 66 Просторової редакції), свідчать, що ця категорія селян була широкою. З формально-юридичної точки зору закуп був нібито особисто вільним: вчасно виконавши боргові зобов'язання, він міг покинути свого покровителя.

Ізгої (від "гоїти" - жити) становили численну групу феодально залежного населення. Сюди належали люди "зжиті", вибиті зі звичної життєвої колії, позбавлені свого попереднього стану. Вони бували вільні й залежні. Різниця полягала в тому, з якого соціального середовища особа потрапила в ізгої. Тут могли бути як жителі міст, так і селяни, колишні невільники і представники феодального класу, збанкрутілі купці й розорені общинники. Чимало з-поміж залежних ізгоїв було холопів. Вони не поривали зв'язків із колишнім господарем і залишалися під його владою. Траплялися випадки, коли холоп, отримавши свободу, не бажав служити своєму феодалу, ставав вільновідпущеником і потрапляв у залежність від церкви. Руська Правда (ст. 1 Короткої редакції; ст. 1 Просторової редакції) охороняла життя ізгоя, ставлячи його в один ряд з іншими представниками вільних людей, штрафом у 49 гривень.

Невільниками у Київській Русі були холопи й челядь. До джерел холопства належали: самопродаж в холопи вільної людини; одруження з холопкою чи заміжжя за холопом; вступ "без ряду" (без договору) на посаду тіуна або ключника у маєток феодала; втеча закупа; скоєння закупом злочину; свідоме банкрутство боржника; народження в сім'ї холопів.