14. Перші прояви державного життя у східних словян. Антський союз у 4-6 ст. Дуліби та інші «літописні племена» в 7-9ст.

Східнослов'янські племена за "Повістю минулих літ". Отже, розселялись слов'яни по території Східної Європи, над Дніпром та його притоками. Як повідомляється в "Повісті минулих літ" літописця Нестора, слов'яни об'єднувались в племінні союзи полян (середня течія Дніпра, навколо Києва), сіверян (басейни Десни, Сули і Ворскли), древлян (дніпровське Полісся), тиверців (між Південним Бугом і Дністром, впритул аж по Дунай і Чорне море), волинян, дулібів, буясан (Західний Буг і притоки Прип'яті), білих хорватів (південна частина Карпат). Таким чином, нинішня територія України була заселена слов'янами, племена яких об'єднувала близькість мови, господарства і культури.

Лісостепові райони Східної Європи, де була розповсюджена черняхівська культура, опинились на лінії великого переселення народів. У кінці IV — початку V ст. в Азово-Чорноморських степах панували гупни. Ці войовничі кочовики нападали на поселення слов'ян і руйнували їх. В середині VI ст. через лісостепові землі східних слов'ян пройшли авари, які залишили по собі недобру пам'ять у вигляді літописної легенди про насильства над дулібами. Авари "прімучіша дулєби", тому останні втекли до західних слов'ян, і рештки їх союзу виявились вкрапленими в чеські і польські племена.

Антське царство. Антами називали візантійські письменники VI-VII століть східнослов'янські племена, які існували в IV-VII ст. За Йорданом вони жили між Дністром і Дніпром. А Прокопій Кесарійський пише, що їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю. Мабуть, можна припустити, що анти займали область лісостепу від Карпат до Сіверського Дінця, де відома черняхівська культура, яку пов'язують з цими племенами. Держава антів існувала від кінця IV до початку VII ст.

Анти лісової зони в IV-VI ст. жили в умовах первіснообщинного ладу. А в лісостеповій зоні у антів, очевидно, вже виникли приватномайнові відносини і відбувся поділ суспільства на різні верстви населення. Вони займалися землеробством, тваринництвом, добували і обробляли залізо. Анти виробляли череп'яний посуд за допомогою гончарного круга, знали ювелірне мистецтво, обробляли камінь, кістки, ткали і таке ін. Ремесло у антів вже відокремилося від сільського господарства. Багато хто з майстрів виробляв речі на продаж. Росла внутрішня і зовнішня торгівля, в процесі якої ввійшли в обіг гроші, переважно це була срібна римська монета.

В основі антського суспільства знаходилась сільська община. Позбавлені укріплень антські поселення складались з низки окремих домогосподарств. Великого розвитку у них досягло рабовласництво. Примусова праця рабів використовувалася антами безпосередньо в господарстві. Візантійські історики писали про величезну кількість військовополонених, яких анти перетворювали в рабів. Правда, рабство у антів проявлялось в більш м'яких формах, ніж у Візантії.

В III-IV ст. у антів формувалась держава, яка не отримала завершення в наступний період. В писемних джерелах VI-VII ст. згадуються політичні діячі антів: Боз, Ардагаст та інші. Анти мали сильну воєнну організацію. В IV ст. анти вели вперту боротьбу з готською державою Германаріха, яка існувала в той час в Північному Причорномор'ї. Війни між антами і готами йшли з перемінним успіхом. Анти в союзі з склавінами вели також наступ на володіння Візантії. Мабуть, це сприяло тому, що частина антів і склавінів залишилась на Балканах.

З кінця VI ст. анти вели війни з аварами. На початку VII ст. ім'я антів перестає згадуватись в писемних джерелах. їх місце зайняло нове і більш обширне об'єднання — Русь, осереддям якого були найбільш розвинуті землі антів.

Отже, слов'яно-аварські і слов'яно-візантійські війни VI ст. втягай у свою орбіту і слов'ян, що проживали у Східноєвропейському Лісостепу. Тобто Антське царство, яке існувало в Середньому Подніпров'ї з IV по VII ст., в результаті слов'янсько-аварських війн розпадається. Це спричинило до глибоких змін у загальнополітичній обстановці в Східній Європі. Історичний шлях подальшого розвитку слов'янських племен Східної Європи був визначений і зумовлений ситуацією VI-VII ст., коли руський союз племен витримав натиск кочових войовничих народів і використав своє вигідне положення на Дніпрі, який був шляхом на південь для декількох десятків північних племен дніпровського басейну. Київ, який контролював дніпровську магістраль, і був відгороджений від степових набігів широкою лісостеповою смугою, став природним центром процесу інтеграції східнослов'янських племінних союзів. Він став каталізатором процесу виникнення таких соціально-політичних величин, які вже виходили за межі навіть найбільш розвинутої первісності.

Дуліби — одне із великих східнослов'янських племен, чи об'єднань слов'ян, згадуваних у давньоруських літописах та у творах арабського історика Масуді. Жили у верхів'ях Західного Бугу і правих притоках верхньої течії Прип'яті. Дуліби, як і їх східні сусіди Деревляни жили у великих лісах. В 6-7 ст. Дуліби стояли на чолі міжплемінного об'єднання східних слов'ян. При імператорі Візантії Іраклієві (610—641) плем'я дулібів зазнало нищівної поразки від аварів. В «Повісті минулих літ» оповідається про те, як авари знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витривалі дуліби залишилися панами у тихій, волинській стороні. В 10 ст. дулібске племінне об'єднання, розпалося і, передбачається, що воно ввійшло до складу Київської Русі під ім'ям племінної спілки волинян, бужан.