Протестантизм

Третьою крупною гілкою християнства є протестантизм, який виник внаслідок другого найбільшого розколу в християнстві всередині самої Римської католицької церкви. Виникнення протестантизму пов'язане з розвитком широкого релігійного, соціокультурного і суспільно-політичного руху ХVІ-ХVІІ століття, що отримало назву Реформація. Вона проходила під гаслом виправлення католицького віровчення, культу та організації в дусі первісних євангельських ідеалів.

Благочестивим, зорієнтованим на глибокий внутрішній зв'язок людини з Богом віруючим католикам було боляче спостерігати за багатством, розкішшю, розпустою серед високопоставленого духовенства, що мали величезні прибутки від своїх земельних володінь, вели бездіяльне, розгульне життя. Повсюди процвітала практика продажу індульгенцій - особливих грамот, скріплених папською печаткою, які давали прощення вчинених злочинів та гріхів і обіцяли доступ у рай всякому, хто міг за це заплатити. Падіння моралі представників католицької церкви того часу знайшло сатиричне відображення у творі Дж. Боккаччо "Декамерон".

Реформація носила в основному антифеодальний характер, прийнявши форму боротьби проти католицької церкви як головної ідеологічної опори феодалізму. Хоча духовні вожді Реформації - М. Лютер у Німеччині, Ж. Кальвін у Швейцарії - у проповідуваних ними протестантських ученнях не виходили за рамки християнської релігійності і навіть виступали проти світських тенденцій розвитку культури того часу.

Реформація почалася в Німеччині з виступу Мартіна Лютера проти теорії та практики торгівлі індульгенціями. 31 жовтня 1517 року він опублікував у Віттенберзі 95 тез проти влади церкви. На противагу пануванню церковної ієрархії та Священного Переказу Лютером було висунуте гасло про відродження традиційної ранньохристиянської церкви та авторитету Біблії - Священного писання. Він переклав Біблію німецькою і кожний віруючий отримав можливість познайомитися з її текстами і тлумачити відповідно до свого розуміння. Лютер відкинув панування церковної ієрархії над світською владою і висунув ідею підкорення церкви державі. Течію Реформації, яку очолив М. Лютер, отримала назву лютеранства.

У першій половині ХVІ ст. реформаційний рух став швидко поширюватися за межі Німеччини, і найбільшим центром Реформації в цей період стає Швейцарія, зокрема міста Женева та Цюрих, де діяли Ж. Кальвін і У. Цвінглі. На базі релігійного вчення Каль-віна виникає особливий різновид протестантизму - кальвінізм. Кальвін розробив вчення про абсолютну визначеність, за яким усі люди, відповідно до непізнаної божої волі, поділяються на обраних та засуджених. Ані вірою, ані добрими вчинками людина не може нічого змінити у своїй долі. Обрані визначені для спасіння, знедолені - для вічних мук.

У Великій Британії в 1534 р. парламент проголосив незалежність церкви від Папи римського та оголосив главою церкви короля Генріха УІІІ. Були закриті всі монастирі, а їх майно конфісковано на користь королівської влади. Але при цьому було оголошено про збереження католицьких обрядів та догматів. У результаті боротьби англійської влади з Римським папою було знайдено компроміс, на основі якого в 1571 році парламентом був прийнятий символ віри і, таким чином, сформувалась третя крупна різновидність протестантизму - англіканство.

Ідеологи Реформації висунули положення, котрі фактично заперечували необхідність католицької церкви з її ієрархією. Це ідеї про "виправдання лише вірою" без посередницької ролі духовенства у спасінні віруючого, про священство усіх віруючих, вимога "дешевої церкви", заперечення права церкви на землю та ін. Єдиним джерелом релігійної істини оголошувалось Священне писання. Головна ідея тез Лютера полягала в тому, що все життя віруючого повинне бути покаянням, і немає необхідності в особливих вчинках, ізольованих від звичайного життя. Людина не повинна, як чернець, бігти від світу, а, навпаки, їй належить сумлінно виконувати своє земне покликання. Усяке заняття, якщо його користь не викликає сумнівів, може розглядатися як свята справа. Це корінне переосмислення покаяння привело до формування нової, підприємницької етики: одержання прибутку визнавалося богоугодною справою, якщо вона здійснюється без лихварських хитрощів, за умови помірності у споживанні, чесності в ділових відносинах і неодмінному інвестуванні нажитого багатства у розвиток справи. На думку відомого німецького мислителя XX століття Макса Вебера, утвердження цих нових норм і цінностей, що визначили " дух капіталізму", відіграло вирішальну роль у становленні капіталістичних відносин.

Протестантизм, відкинувши догмат про рятівну роль церкви, спростив культову діяльність. Богослужіння зводиться, головним чином, до молитви, проповіді, співу псалмів, гімнів та читання рідною мовою Біблії. Із семи таїнств залишилися лише два: хрещення та причащання. Відкинуті молитви за померлих, поклоніння святим та численні свята на їх честь, шанування мощів та ікон. Релігійні споруди - храми, молитовні будинки звільнені від зайвого оздоблення, від вівтарів, ікон, скульптур, немає дзвонів.

Таким чином, протестантизм з самого початку свого існування розділився на низку самостійних течій - лютеранство, кальвінізм та англіканство. Пізніше виникло багато сект, деномінацій. Цей процес продовжується і в наші дні, виникають секти, деякі з них переходять у стадію деномінацій, набувають характеру церкви як, наприклад, баптисти, методисти, менноніти, адвентисти, п'ятидесятники, свідки Єгови та ін. Найпоширенішим видом протестантизму є баптизм.

У цілому вчення всіх протестантських церков і сект концептуально відповідають загальноприйнятій християнській догматиці. Актуальною проблемою в сучасному релігійному світі є екуменізм - рух до єднання і міжконфесійного миру.

Іслам

Іслам є другою (після християнства) за кількістю послідовників світовою монотеїстичною релігією, на якій ґрунтується культура численних народів Сходу. Його сповідують до 1 млрд. осіб більш ніж у 120 країнах світу. У 28 країнах іслам визнано державною релігією - таких як Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан тощо. Значна кількість мусульман живе в окремих країнах Європи.

Іслам - наймолодша зі світових релігій; зелений прапор є символом молодості та вічності цієї релігії. Іслам виник на початку VII ст. н.е. на Аравійському півострові, який населяли арабські племена. Він формувався на ґрунті родоплемінного культу найвпливовішого племені Західної Аравії - курайшитів, релігійний та адміністративний центр якого був у Мецці, племінним богом яких був Аллах (араб. аль-Іллах). Остаточно ж іслам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ритуалами сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті, тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багату культурну спадщину.

У цілому соціокультурна та політична ситуація того часу створювала всі умови для формування монотеїзму: в Аравії з роздрібнених племінних союзів, переважно кочівників-скотарів, почала формуватись певна етнічна спільність, розповсюджувалась єдина арабська мова. Арабські племена постійно змушені були відстоювати свої економічні, торгові інтереси, і монотеїстичний іслам виявився ідеальною релігійно-політичною основою для централізованої держави.

На формування ісламу великий вплив мали християнство та іудаїзму. Власне Аллаха мусульмани вважають тим же богом, якому моляться іудеї та християни, але вважають, що ті хибно трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Процес формування ісламу пов'язаний із діяльністю реальної історичної особи - пророка Мухаммеда бен Абд Аллаха (570-632), з роду хашим племені курайш. У 616 році Мухаммед, будучи впевненим, що він є Божий обранець, виступив із проповіддю нової монотеїстичної релігії серед мешканців Мекки, яку назвав ісламом (у перекладі з арабської - покірність, тобто покірність волі Аллаха).

Мухаммед проголошував велич одноосібного та єдиного бога Аллаха, відкидав багатобожжя, що було тоді розповсюджене, попереджав про майбутнє воскресіння з мертвих, про День Суду та кару у пеклі всіх тих, хто не увірує в Аллаха. У його проповідях звучали також вимоги соціальної справедливості, заклики до братерства віруючих, добровільної допомоги бідним; засуджувалося лихварство, підкреслювалася необхідність дотримуватися простих норм моральності.

У 622 р. Мухаммед та група його прихильників змушена була покинути Мекку і переселитися до Ясрібу, яке пізніше перейменували на Медина (місто пророка). З цієї події (араб. хіджра -переселення), що сталася 622 р., починається мусульманське літочислення за місячним календарем. У Медині Мухаммед стає духовним та політичним лідером общини (умми), яка органічно поєднувала риси релігійної та політичної спільноти. Тут будується перша мечеть, установлюються засади релігійного вчення та мусульманського ритуалу, правила життя общини. Саме звідси починається розповсюдження ісламу на арабські племена півострова (а також і гоніння на тих, хто не приймав іслам, зокрема іудеїв), саме тут формується перше мусульманське військо, яке близько 630 р. здобуває Мекку, розпочинається формування мусульманської феодально-теократичної держави - Арабського халіфату, першим релігійним і політичним керівником якої був Мухаммед. У 632 р. пророк помер та був похований у Медині.

Після смерті Мухаммада територія впливу мусульманської общини, що перетворилась у державу - халіфат - дуже швидко розширюється. Уже у VII-VIII століттях скориставшись слабкістю Візантії та Персії, араби підкорили країни Середнього та Близького Сходу, частину Індії, Середню Азію. Вже за 30 років існування халіфат охопив територію сучасного Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту та Лівії, а пізніше він поширився на Схід до Аму-Дар'ї та Інду, і на Захід - до Атлантичного океану та Піренеїв. У більшості країн Середземномор'я іслам витіснив християнство (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія), те ж саме частково сталося на Кавказі, на Балканах.

Після розпаду Халіфату роль поширювача ісламу взяли на себе монгольські кочівники (ХIII-ХП ст.), потім утворилася Османська імперія (XV-XVI століття), яка наприкінці Середньовіччя та на початку Нового часу (до XVIII ст.) була серйозним суперником європейських держав. Колоніальна експансія Заходу у XVIII-XIX ст. ще більше посилила роль ісламу в духовно-політичному житті народів Сходу.

Іслам не є єдиним. Більшість сучасних мусульман належать до сунітів (майже 90% ісламського світу) і шиїтів. Суніти, спираючись на Коран і Суну, виходили з концепції ісламської державності, згідно з якою майбутній халіф може одержати державну владу на підставі договору між визнаними представниками релігійної громади і претендентами на владу. Халіф має бути муджтахідом, тобто мати репутацію та звання богослова й правознавця вищого рангу; мудрим; фізично здоровим; піклуватися про благо підлеглих і походити з племені курайшитів. Шиїти (від араб. "аш-шиа" - прихильники, партія) вважають, що влада має божественну природу, а отже, може наслідуватися тільки нащадками Мухаммеда. Шиїти вважають, що главою мусульман може стати лише кровний родич Мухаммеда, оскільки лише на нього може перейти божественна благодать, якою був наділений засновник ісламу.

Оригінальною і вільнодумною течією в ісламі - суфізм, який виник у ІХ столітті і являє собою синтез вчення Мухаммеда з елементами грецької, індійської та християнської філософії. Носіями його виступають дервіши, які ведуть чернецький спосіб життя і вважають за необхідне відмову від багатства, щоб врятувати душу. Недарма назва цього напрямку походить від арабського суф - у перекладі - вовна, тому що з грубої шерсті виготовлявся аскетичний одяг суфіїв. Крім того, дервіши культивують стан трансу та екстазу, який дає змогу злитися з божеством, вважаючи, що тільки повна самовіддача Аллаху дає спокій та щастя.