3. Поняття, ознаки, класифікація правочинів. Умови дійсності правочинів. Форма та умови укладання.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або при­пинення цивільних прав та обов'язків

Ознаки:

1. Правочин є юридичним фактом;.

2. Правочином є вольова дія суб'єктів цивільного права, спря­мована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків;

3. Правочин — це дія, яка не тільки спрямована на набуття, змі­ну або припинення цивільних прав та обов'язків, а й породжує та­кий правовий результат;

4. Правочин — це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єк­тів цивільного права;

5. Правочином може бути лише правомірна дія.

Правочини можна класифікувати за рядом критеріїв:

1. за кількістю сторін, які вчиняють правочин:

• односторонні;

• двосторонні;

• багатосторонні.

2. за моментом настання цивільних прав та обов'язків:

• консенсуальні.

• реальні.

3. за майновим інтересом для сторін:

• платні

• безоплатні.

4. за значенням підстав (мети) правочину для його дійсності:

• каузальні;

• абстрактні.

5. за строковістю:

• строкові;

• безстрокові.

Під дійсністю правочину слід розуміти його можливість породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цивільні права та обов'язки.

Під умовами дійсності правочину розуміються такі вимоги зако­ну щодо змісту, дієздатності його сторін, спрямованості волі та від­повідності її волевиявленню, а також форми вираження, яким по­винен відповідати вчинений правочин.

Відповідно до ст. 203 ЦК правочин для визнання його дійсним має відповідати таким умовам:

1. Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам ци­вільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відпо­відати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання право­вих наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповноліт­ніх чи непрацездатних дітей.

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Цивіль­не законодавство визначає такі форми правочину.

1. Конклюдентні дії.

2. Мовчання.

3. Усна (словесна) форма.

4. Письмова форма:

- просту письмову;

- нотаріаль­но посвідчену.

Необхідною умовою укладення деяких договорів є їх державна реєстрація.

За загальним правилом недодержання сторонами простої пись­мової форми правочину не спричиняє його недійсність.

Недодержання вимоги закону про нотаріальну форму правочи­ну (договору) має наслідком його нікчемність. Але з цього загаль­ного правила існує виняток.

4. Загальні положення про право власності.

Право власності — це визнане законом право, яке закріплює абсо­лютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна.

Власність і право власності тісно пов'язані між собою, але це різ­ні категорії.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.316 ЦК України). Виділяють право власності в об'єктивному і суб'єктивному ро­зумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які врегульовують відносини права власності в сус­пільстві. Зміст права власності в суб'єктивному розумінні станов­лять його правомочності — право володіння, користування і розпо­рядження.

Право володіння означає юридично забезпечену можливість власника мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

Право користування — це юридично закріплена можливість гос­подарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Право розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчу­ження іншим особам, зміни його стану та призначення.

Суб'єктивне право власності має абсолютний характер.

Право власності виникає у суб'єкта за наявності певних юри­дичних фактів.

Об'єкти права власності — це певні різновиди об'єктів цивільних прав, які в законодавстві часто називаються майном.

Суб'єктами права власності в Україні визнаються народ Україні: громадяни, юридичні особи, держава та територіальні громади. Суб'єктами пра­ва власності можуть бути також інші держави, їх юридичні особи спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших дер­жав та особи без громадянства.

Стаття 13 Конституції України закріплює положення, відповідно до яко­го усі суб'єкти права власності рівні перед законом і держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Право власності є одним з важливих об'єктів державного захисту.

Способами захисту цивільних прав та ін­тересів можуть бути: визнання прав; визнання правочину недій­сним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення тощо (ст. 16 ЦК України).

Під захистом права власності та інших речових прав слід розуміти сукупність передбачених чинним законодавством заходів, що застосовуються у випадках порушення цього права і спрямовані на попередження порушення чи відновлення порушеного права власності.

До основних речово-правових засобів належать: віндикаційний та негаторний позови.

До зобов’язально - правових засобів належать: позови про витребу­вання майна від особи, якій воно було передано у користування за договором; позови про відшкодування завданої власнику шкоди; позови про повернення майна, що придбане або збережене за ра­хунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

Спеціальні засоби становлять: позови про визнання угоди недій­сною; заходи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; заходи захисту прав власників від неправомірного чи правомірного втручання дер­жавних органів.

Захист права власності може здійснюватися шляхом пред'явлен­ня позову до суду.

Віндикаційний позов — це позов неволодіючого майном власника про витребування свого майна з чужого незаконного володіння.

Негаторним є позов власника про усунення перешкод, які заважа­ють користуватись і розпоряджатись належним йому майном.