Лекція № 1 Суспільно-політичне та мистецьке життя на Україні у першій половині хіх століття

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Україну остаточно прибрала до рук царська Росія, запровадивши в усіх сферах політичного, громадського й культурного життя загальноросійські порядки. Загарбання і розчленування українських земель різними державами, що призводило до роз’єднання економічного, політичного й значною мірою культурного життя, запровадження царським урядом у 1783 р. кріпосного права на Лівобережній та Слобідській Україні, знищення залишків політичної автономії України, перетворення її на одну із сировинних провінцій Росії, національне гноблення, перетягування за допомогою політичних та економічних чинників української шляхти на бік офіційної Росії чи Австрійської імперії, її денаціоналізація неминуче спричинялися до відставання України в темпах економічного, політичного й культурного розвитку, гальмували формування національної самосвідомості українського народу, консолідацію його в націю.

Відбувалася насильницька соціально-економічна й політична інтеграція життя України з життям Російської держави, в межах якої перебувала основна частина українського народу.

З другої половини ХVІІІ ст. в Росію й Україну проникають ідеї Просвітництва, відмінною рисою філософії якого була безмежна віра у перетворювальну силу людського розуму й освіти. Йшлося не просто про поширення освіти як такої, а про «просвещение умов», утвердження нового світогляду, «істинних» уявлень про світ і про людину на противагу хибним ідеям і уявленням старого часу.

Одним з осередків формування нової суспільної та художньої думки на початку ХІХ ст. стає Харківський університет (заснований у 1805 році). Діяльність його, зокрема, сприяла заснуванню в Україні періодичної преси: журналів «Харьковcкий Демокрит» (1816 р.), «Украинский вестник» (1816-1819рр.), серед видавців якого був Г.Квітка-Основ’яненко, «Украинский журнал» (1824-1825 рр.), активну участь у видавництві якого брав П.Гулак-Артемовський.

Під час миколаївської реакції журнали в Харкові припинили своє існування, вдалося видати у 1831 р. лише «Український альманах» (у ньому надруковано окремі твори Л.Боровиковського, Є.Гребінки, українські народні думи й пісні), у 1838 р. у першій збірці «Украинского сборника» опубліковано «Наталку Полтавку» І.Котляревського. У Києві в 1840 р. у світ вийшла перша книжка альманаху «Киевлянин» М.Максимовича.

Варто відзначити, що нова українська література перших десятиріч ХІХ ст. формується не тільки на теренах України, а й у Петербурзі, де в 30-40-х роках починають літературно-культурну діяльність Т.Шевченко, Є.Гребінка, а також багато інших вихідців з України, які писали російською мовою на теми української історії та приватного життя (М.Гоголь, М.Маркевич та ін.).

У петербурзькому журналі «Вестник Европы» в цей час надруковано твори П.Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського, матеріали з українського фольклору, в журналі «Соревователь просвещения и благотворения» – уривки «Енеїди» І.Котляревського (перші три частини її побачили світ у Петербурзі 1798 р.; два наступні видання – 1805 і 1808 рр. теж там). У Москві надруковано «Малороссийские песни» М.Максимовича, а в 1834-1837 рр. – «Малороссийские повести, рассказываемые Грицьком Основьяненком». У 1840 році в Петербурзі вийшов у світ «Кобзар» Т.Шевченка, а в 1841 р. – альманах «Ластівка».

Через посередництво й особисті контакти літераторів – вихідців з України – з провідними діячами російської літератури й громадсько-культурного життя (К.Рилєєвим, В Жуковським, О.Пушкіним, І.Криловим та ін.) тема України проникає в російську літературу; спільними зусиллями формується літературно-естетична думка того часу.

Перша половина ХІХ ст. характеризується входженням українських письменників в російську літературу (П.Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г.Квітка-Основ’яненко, Т.Шевченко, М.Костомаров та ін.), творенням й російською, й українською мовами (не тільки через невизначеність мовної ситуації, а й через прагнення звернутися до загальноросійського читача).

Українська література перших десятиліть ХІХ ст. характеризується розімкненістю на культуру інших слов’янських народів, які в період Просвітництва формують нові літератури. В українській літературі з’являються поетичні переклади та переспіви з літератур інших народів світу, передусім пісенного фольклору слов’ян.

П.Гулак-Артемовський виступав як перекладач французької класичної поезії, як знавець і викладач польської мови та літератури.

Плідними були зв’язки поетів романтиків (серед них «Руської трійці») з діячами слов’янського культурного відродження, що характеризувалися у сфері творчих контактів перекладами поетичних творів та зразків народної поезії слов’ян (Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров, М.Шашкевич, І Вагилевич, Я.Головацький). Поряд з цим із 20-х років ХІХ ст. невичерпним джерелом тем, сюжетів, мотивів, арсеналом образного мислення й поетичного натхнення для більшості слов’янських письменників стає українська народна поезія, що навіть породжує в польській літературі «українську школу».

Саме цього часу з’являються перші збірники української народної поезії: «Опыт собрания старинных малоросыйских песней» (1819) М.Цертелєва, «Малоросийские песни, изданные М.Максимовичем» (1927; друге видання – 1834) та ін.

Словесний фольклор, що зберігав у тогочасній Україні не тільки художні традиції, а й здатність до саморозвитку, продукування нових жанрів чи тематичних груп (чумацькі, кріпацькі, рекрутські пісні, що виражали протест народних мас проти соціального та національного гноблення), стає могутнім чинником оновлення ідейно-художнього змісту красного письменства. Літературний фольклоризм виявлявся не лише у розробці народнопоетичних тем, сюжетів та мотивів, а й у впливах на формування нової жанрово-стильової системи, на оновлення образної структури художнього мислення.

Українську літературу XVI – XVIII ст., розраховану переважно на освіченого читача, творено головним чином старою українською книжною мовою (у різних частинах України писали й друкували твори латинською, російською, польською, німецькою й угорською мовами; німецькою та російською на початку ХІХ ст. були написані навіть перші граматики української мови), уже в мові І.Вишенського наявні прямі провісники тієї реформи української мови, яку на межі століть розпочав І.Котляревський і в середині ХІХ ст. завершив Т.Шевченко.

Важливим було питання, безпосередньо пов’язане з подальшим розвитком літератури, про подолання однобічного погляду на українську мову як на грубе просторіччя, начебто не здатне для відтворення тонких душевних переживань і глибокої думки.