53."Філософія життя" а. Шопенгауера і ф.Ніцше.

Арту́р Шопенга́уер — німецький філософ.

Шопенгауер боявся людей. Спав зі зброєю під подушкою. Обожнював свого песика Атму. Після смерті домашнього улюбленця, господар звів йому пам'ятник.

Вчення Шопенгауера — об'єктивний ідеалізм у поєднанні з ідеалізмом суб'єктивним. Специфічною особливість його вчення є волюнтаризм. Шопенгауер услід за Кантом розрізняє «річ в собі» та «явища». «Річ в собі», на його думку, піддається пізнанню, це не що інше, як «воля». «Воля» становить абсолютний початок будь-якого буття, вона породжує явища або уявлення.

Вчення про свободу і необхідність. Як річ в собі, воля завжди абсолютно вільна. Вся сукупність явищ природи навпаки, підкоряється закону достатньої причини і існує, тобто є необхідною. Людина теж явище, тому її дії в емпіричному світі необхідні. Це означає, що всі акти волі визначаються мотивами, незалежними від суб'єкта. Характер кожної людини фатально реагує на всі мотиви та спонукання, виключаючи будь-які довільні дії. Людина — раб свого характеру.

Песимізм Шопенгауера. Людське життя неодмінно протікає між бажанням і задоволенням. Бажання за своєю природою — страждання, задоволення страждання швидко переповнює людину, ціль видається примарною, володіння нею втрачає привабливість. Як тільки потреба задоволена, в життя привходять перенасичення і нудьга, які залишають відбиток відчаю навіть на забезпечених і щасливих. Те, що називають щастям, завжди негативна характеристика і зводиться лише до позбавлення страждання. Але далі або нове страждання, або нудьга. Страждання притаманне життю, і від випадку залежить усунення не страждання, а лише його конкретної форми.

Фрі́дріх Ні́цше — впливовий німецький мислитель, психолог і класичний філолог. Він був агресивним критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії, матеріалізму, німецького ідеалізму, німецького романтизму та сучасності того часу в цілому. Він є одним із найбільш читаних мислителів. Ніцше створив велику кількість афоризмів і експериментальних форм письма. Хоча його творчість було згодом спотворено й асоційовано то з філософським романтизмом, то з нігілізмом, то з антисемітизмом і навіть нацизмом — сам Ніцше гаряче відкидав свою належність до тих із цих форм, що вже існували в його час, аж до прямого протистояння їм. Його часто вважали натхненником філософського та літературного екзистенціалізму, а пізніше й постмодернізму. У багатьох відношеннях, його погляди важко зрозуміти в будь-якій систематизованій формі. Говорити про цілісне вчення Ніцше, мабуть, не можна. А його творчість була й залишається предметом палких суперечок.

Фрідріх Ніцше — філософ, що частіше за інших був приреченим на нерозуміння читача.

54. Німецька класична філософія у Харківському та Київському універ.19 ст.

Трансформаторами передових ідей тогочасної Європи, зокрема, німецької філософської думки, що концентрувала свою увагу на вивченні розвитку окремих народів, їх національних особливостей, стали університети. Знайомство із німецькою класичною філософією у Наддніпрянській Україні пов'язане із Харківським університетом. Репрезентантами цих ідей стали такі філософи історії, як Й.Шад, І.Кроненберг, М.Лунін, В.Цих. Основні постулати німецької класичної філософії знайшли творче застосування на українському інтелектуальному ґрунті, чого, очевидно, не чекали в Російській імперії. ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ, заснований у 1805 р., став першим новітнім вищим навчальним і науковим закладом у Наддніпрянській Україні. Наявність університету перетворила до того часу мале провінційне місто у значний центр, з якого почалося національне відродження Першим ректором цієї найвищої установи в Україні став професор І.Римський – викладач російської літератури. Важливе значення для розвитку науки мала організована при університеті у 1805 р. друкарня, яка за перші 10 років свого існування видала майже половину всієї друкованої продукції царської Росії. Науковим розвідкам сприяла наявність ліберального цензурного статуту 1804 р. згідно якого книги цензурувалися в університетських центрах місцевими комітетами. З університетом пов'язане заснування не лише друкарні, але й книгарні, наукових осередків, літературних гуртків. У 1812 р. за ініціативи В.Каразіна утворено перше в Україні Товариство наук, яке 1817 р. випустило один том своїх народознавчих праць.

55 Філософія мови (О.О. Потебня) Дослідники історії вітчизняного мовознавства у тридцятилітній науковій філософській діяльності О. О. Потебні виділяють два основні періоди. Перший період (1860-1865 роки), в якому він переважно вивчає філософію і психологію, теорію мови на базі здобутків тодішньої наукової думки, проголошуваної В. Гумбольдтом, Г. Штейнталем, Ф. Гербардом і Р. Лотус. Другий період (1865-1891 роки) відведений дослідженню питань фонетики, граматики, діалектології російської та слов’янських мов на основі здобутків тодішньої лінгвістичної славістики і індоєвропеїстики та на основі глибокого вивчення колосальних мовних матеріалів. Філософськими основами багатьох лінгвістичних концепцій вченого були підходи до інтерпретації мови, мовних явищ та вивчення їх у взаємозв’язку. Так, О. Потебня розділив мову в цілому як систему тісно пов’язаних і взаємозумовлених елементів, що знаходяться у відповідних взаємовідношеннях і взаємозалежностях. У мовах, як він писав, є система, є правильність (а не незграбна симетричність) у ступеневому розвитку змісту, але знайти її можна не апріорними побудовами. В іншій праці він указав, що мова – система, щось упорядковане, всяка поява її знаходиться у зв’язку з іншими. Навіть у підході до вивчення мови як явища вчений звертався до взаємозв’язку мови і мовлення, мови і слова. Так, вчений чітко розмежовував сферу мови і мовлення. Якщо ми хочемо придати слову “мовлення” надто широкого значення мови, то повинні будемо сказати, що і мовлення, у значенні певної сукупності речень, недостатнє для розуміння слова, що входить у нього. Мовлення, в свою чергу, існує лише як частина більшого цілого, саме мови. Для розуміння мовлення необхідна наявність у душі численних відношень даних у цьому мовленні явищ до інших, які в самий момент мовлення залишаються “за порогом свідомості”, не висвічуючись його світлом. Без свого відома мовець при вживанні даного слова бере до уваги то більше, то менше число рядів явищ у мові. У кожний момент мовлення наша самодіяльність спрямовується “всією масою раніш створеної мови, причому, звичайно, існує різниця в ступені впливу даних явищ на інші. О. Потебня підняв питання про активну роль мови в процесі пізнання людиною світу. Важливою заслугою вченого є здогадка про виникнення в процесі пізнання особливої активної суб’єктивної сфери мови. Якби мова механічно передавала думки, то ми б зіткнулися з фактом нерозуміння людей. У свідомості дитини, її усвідомлень світу за допомогою мовного спілкування і вивчення ніби формується смислове мовне поле логічно-лінгвістичного процесу, в якому мова виступає не як механічне знаряддя комунікації, а як евристичний елемент самого процесу пізнання. В процесі пізнання думка повинна бути усвідомлена; це завдання і виконує мова. Мова вводить думку в сферу свідомого і сама являє собою думку, але зробивши те своїм об’єктом, предметом пізнання: “В Языке человек объективирует свою мысль и блогодаря этому имеет возможност задерживать перед собою и подвергать обработке ту мысль” [16, 90]. Думка, яка є піддана мовній обробці, так само, як і утворюючі її звуки, існує в пам’яті не лише мовця, але і слухача. Таким чином, вчений висуває гіпотезу про мовну свідомість. О. Потебня один з перших у вітчизняному мовознавстві широко розглянув питання формування мови в цілому і слова як мовного знаку зокрема. Він стверджував, що “мова тварин і людини в ранню пору дитинства складається із рефлексій почуттів у звуках. Взагалі неможливо уявити собі іншого джерела звукового матеріалу мови. Одним з найістотніших недоліків методологічного підходу О. Потебні до розуміння суті мови, характерним для всього психологічного напрямку в мовознавстві XIX ст., було недостатнє врахування зумовленості мовних функцій і мовного розвитку потребами суспільної практики, намагання пояснити всі основні властивості мови як суспільного явища іманентними законами її розвитку або загальнолюдськими і національними (практично невловимими) особливостями психіки. Звідси характерне для О. Потебні, як і для В. Гумбольдта, а пізніше для неогумбольдтіанства, перебільшення