80. «Воля до влади» як основний принцип філософії ф.Ніцше.

Аристократична воля до влади, по Ніцше, це інстинкт підйому, воля до життя; рабська воля до влади - інстинкт занепаду, воля до смерті, до нічого. Висока культура аристократична, панування ж «натовпу» веде до виродження культури, до декадансу. Мораль - знаряддя рабів проти добродіїв, етичні думки і встановлення слабких проти сильних, виправдання панування стада над вищими видами. Мета людства, по Ніцше, складається в його найбільш досконалих представниках, виникнення яких можливе в обстановці високої культури, але ніяк не в довершеній державі і поглинанні політикою - останні ослабляють людство і перешкоджають появі генія. Геній, борючись за збереження свого типу, повинен перешкоджати установі довершеної держави, яка могла б забезпечити загальне благополуччя лише ціною втрати насильного характеру життя і продукування млявих особистостей. «Держава, - писав Ніцше, - є мудра організація для взаємного захисту особистостей; якщо понадміру удосконалити його, то під кінець особистість буде ним ослаблена і навіть знищена, т. е. буде в корені зруйнована первинна мета держави».

Прагнення до влади рухає людину на вищі ступені свободи і світобачення. Усе живе на світі прагне існування, вони є суперниками в боротьбі за життя. А щоб нести це життя й досягти вершини в ньому, треба боротися. Тільки в боротьбі людина може стати містком на шляху до надлюдини.Прагнення до влади має не тільки кількісний, але і якісний вимір. Могутність досягається різними методами . війна тут не виключення а радше правило. Ніцше оспівував війну. Війна була засобом і водночас ціллю. Для Ніцше війною була всяка боротьба. Оправдовуючи війну, Ніцше покладав на неї надії на нову високу культуру. . Відомо, що до революції філософія Ніцше була надзвичайно популярна в Росії. Збіг, резонанс волелюбності російської інтелігенції. Шукаючої шляху розуміння сутності волі в контексті космізму і зв'язаного з цим індивідуалізму в кращому змісті цього слова у змісті суверенітету особистості – з вільнодумством Ніцше, з його волелюбністю і неприйняттям речового, прагматизму, християнської двозначності обумовили розуміння, хоча і критичне, поглядів Ніцше

81.Софійний та епістемний способи філософствування

Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути все загальне у світі, в людині і суспільстві. Філософувати - займатися філософськими проблемами; міркувати, роздумувати на філософські теми. Міра так би мовити "гуманістичної насиченості” тої чи іншої філософської позиції залежить головним чином від способу філософування, конкретним виявом якого є метод філософування. У вітчизняній філософській літературі останнього століття (особливо за радянської доби) утвердилася започаткована ще Гегелем традиція вирізняти два найзагальніші методи філософування — діалектику та метафізику. У класичну добу еллінської філософії виразно окреслюються два істотно відмінні способи філософствування. Перший підхід постає в прагненні до мудрості. Така "націленість” на постійний пошук (а не на якийсь певний, "завершений” у своїй принциповій "конечності” результат) ставить людину в ситуацію постійного перебування віч-на-віч із кількома варіантами відповіді (а не з однією, "єдино можливою”); в цьому — головна сутнісна риса зазначеного підходу, що виражає специфічно людську "відкритість” множинному світу можливостей. Другий (арістотелівський) спосіб філософствування тлумачить філософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосіб філософствування. Перший, сократо-платонівський, спосіб філософствування виражає людську відкритість світові можливостей і тим самим орієнтує на діалог, а не монолог з реальністю. Проте саме до діалогічного відношення, до діалогу тяжіє сам термін "діалектика”. Орієнтоване на мудрість "софійне” знання виявляє себе в діалектиці; тому і "софійний” спосіб філософствування реалізує себе в діалектичному методі. Альтернативне "софійному” — "епістемне” (від грец. "епістеме” — знання, наука) знання наголошує на "збігові”, тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямоване на отримання істини. Істина ж, як відомо, максимально елімінує зі свого змісту все, що виходить за межі сущого (можливе, належне, доброчесне тощо). Епістемний спосіб філософствування реалізує себе в догматичному ("метафізичному”) методі. "Софійний” спосіб філософствування приймає нормальним станом людської думки плюралізм, "поліфонію”, творче розмаїття людської думки, а не єдність і "одностайність” останньої, що тиражуються від індивіда до індивіда. Коли говорять про "однобічність”, "обмеженість” "епістемного” мислення та догматичного методу, то це зовсім не означає відсутності в них певної філософської цінності. Не тільки "софійність” і діалектика, але й "епістемність” і догматизм виконують важливі й потрібні для нормального перебігу філософського процесу функції. Функції ці хоч і різні, але взаємодоповнюючі. Діалектика активізується щоразу, коли перед філософією постають проблеми, що потребують вибору напрямів філософського пошуку, потребують нових, нестандартних творчих ідей. Діалектика працює в ситуаціях неусталеності, плинності та мінливості. Догматичний же метод, як і "епістемність”, активізуються усякий раз, коли перед філософією постають проблеми необхідності систематизації, упорядкування, зрештою — гармонізації наявного (здобутого в широкому творчо-діалектичному пошуку) матеріалу.