31. Що включає в себе педагогічна майстерність учителя, яка динаміка розвитку рівнів майстерності?

Є дві головні складові вчителя - майстерність та особистість. Якщо вчитель не буде ними володіти, нам не вдасться зробити освіту потужним чинником соціального, економічного і духовного розвитку суспільства, чинником його інтелектуального відродження. На думку вченого І. Я. Лернер, передача майбутньому вчителю професійної культури включає в себе чотири компоненти:

- знання про сфери додатка діяльності;

- досвід здійснення відомих способів діяльності

- вміння підійти творчо до вирішення нової професійної завдання;

- досвід емоційного ставлення до професійної діяльності, переломлений через систему цінностей особистості.

Ці чотири компоненти і мають становити зміст професійної культури вчителя

Система професійної підготовки вчителя повинна бути професійно спрямована, тобто потрібно готувати вчителя , а не фахівця з якогось предмету. Стрижнем, системоутворюючим фактором професійної підготовки вчителя є його методичне майстерність, засноване на педагогічних та психологічних знаннях і уміннях і підкріплене іншими дисциплінами, що мають обов'язково професійну спрямованість. Система професійної підготовки повинна бути спрямована на підготовку вчителя-дослідника, для якого головна його пристрасть - культ пізнання.

Система професійної підготовки вчителя повинна бути функціональною, тобто моделювати зміст і структуру вчительської діяльності. Основу цієї діяльності складають вісім видів умінь:

проектувальні (уміння спланувати будь-який вид роботи);

адаптаційні (уміння застосувати свій план у конкретних навчальних умовах);

організаційні (вміння організувати будь-який вид роботи);

мотиваційні (вміння мотивувати учнів до навчальної діяльності);

комунікативні (вміння спілкуватися на уроці і поза ним);

вміння контролю і самоконтролю;

пізнавальні (уміння вести дослідницьку діяльність);

допоміжні (вміння співати, грати на інструменті, малювати і т.п.).

Саме ці вміння в сукупності і складають основу, стрижень вчительської мацчтерності. Процес навчання в значній мірі є моделювання вчительської діяльності в навчальних завданнях, моделювання з метою розвитку зазначених умінь.

Учитель повинен добре володіти основами світової та вітчизняної культури в самому широкому сенсі цього слова.

Головна мета навчання і виховання полягає у передачі молодому поколінню накопиченої людської культури. В якості цілей міжкультурного виховання вчені називають: здатність до сприйняття відмінностей культур і різноманіття культур, здатність до критики культур і розвиток нових життєвих можливостей та допомогу при розбіжності з конфліктами, які існують на основі ієрархічної відносини культурних груп один з одним в полікультурному суспільстві.

Система професійної підготовки вчителя повинна забезпечити високий рівень практичного володіння своїм предметом. Рівень підготовки повинен дозволяти вчителеві моделювати навчальну середу. Мова вчителя повинна бути автентичної, нормативної, виразною і служити зразком для учнів. Крім того, вчитель повинен вміти адаптувати свій досвід до рівня можливостей і загального розвитку учнів.

Психологи ж в останні десятиліття довели, що частина успіху залежить від уміння вчителя створювати в класі атмосферу взаєморозуміння, довіри, що сприяє контактам, розвитку, творчого спілкування. Таким чином, сучасний вчитель повинен володіти не тільки наукою навчання і виховання учнів, а й мистецтвом спілкування з ними. Він повинен бути справедливим до них. Здатність вчителя організовувати педагогічне спілкування з учнями визначає багато в чому ефективність навчального процесу.

Саме тому вчений Колесніков І.А. зазначає, «щоб бути майстром необхідно володіти особистісною професійною неповторністю і унікальністю, своїм стилем діяльності, концептуальністю професійного мислення»

Педагогічний досвід показує, що за наявності доброї професійної підготовленості, педагогічної компетентності, розвинутих особистісних властивостей кожен учитель або викладач може досягнути позитивних результатів у навчанні, вихованні, емоційно-вольовому загартуванні учнів. У цьому контексті доречним буде навести висловлювання Ш. Амонашвілі: «Не бог народжує педагога-майстра. Учителем не народжуються, а стають. Майстерність учителя можна опанувати»

32. Охарактеризуйте найбільш розповсюджені моделі розвитку відносин між особистістю і колективом.

В умовах демократизації виховання, дотримання прав і свобод людини питання про взаємини колективу й особистості набуває особливої гостроти. Протягом багатьох десятиліть вважалося, що особистість повинна безумовно підкорятися колективу.

Тотальна колективізація особистості спричинила втрату нею індивідуальності, набуття положення «гвинтика». Сьогодні вітчизняна наука, опираючись на глибинні філософські концепції людини і досвід світової педагогічної думки, шукає нові рішення проблеми формування особистості учня шляхом впливу на колектив.

Кожна людина більшою чи меншою мірою прагне самост-вердитися в колективі, посісти в ньому найзручніше місце. Проте процес включення її в систему колективних взаємин складний, неоднозначний і глибоко індивідуальний. Школярі, майбутні члени колективу, відрізняються один від одного станом здоров'я, зовнішністю, рисами характеру, ступенем товариськості, знаннями, уміннями, багатьма іншими рисами і якостями. Тому вони викликають неоднакову реакцію з боку товаришів і по-різному входять до системи колективних відносин. Суттєво залежить входження особистості в колектив від її індивідуального соціального досвіду, який визначає характер суджень учня, систему його ціннісних орієнтацій, лінію поведінки. Цей досвід може відповідати, а може й не відповідати судженням, цінностям і традиціям поведінки, які склалися в колективі. Там, де ця відповідність має місце, включення особистості в систему відносин колективу значно полегшується. У випадках, коли у вихованця досвід інший (вужчий, бідніший або, навпаки, багатший, ширший, ніж досвід соціального життя колективу), йому важче встановити взаємини з ровесниками. Особливо складним виявляється його становище, коли індивідуальний соціальний досвід суперечить цінностям, прийнятим в даному колективі. Сутичка протилежних ліній поведінки тут неминуча і призводить здебільшого до різних наслідків.

Характер взаємин особистості і колективу зумовлений не лише якостями особистості, а й особливостями колективу. Одноманітність діяльності й вузький діапазон соціальних ролей у колективі, бідність змісту й одноманітність організаційних форм спілкування між членами колективу, недостатня взаємокультура сприймання, невміння бачити в іншому те цікаве і цінне, що заслуговує на увагу, – все це негативно впливає на встановлення нормальних відносин з тими, хто до нього входить.

Науковими дослідженнями відкрито три найпоширеніші варіанти розвитку взаємин між особистістю і колективом:

особистість підкоряється колективу (конформізм);

особистість і колектив знаходяться в оптимальних взаєминах (гармонія);

особистість підкоряє собі колектив (нонконформізм).

У кожному з цих загальних варіантів виділяється безліч ліній взаємин, як наприклад: колектив відмовляється від особистості; особистість ігнорує колектив; співіснування за принципом невтручання та ін.

У першому варіанті особистість може:

підкорятися вимогам колективу добровільно,

поступатися перед колективом як зовнішньою силою, що має вищість,

намагатися зберігати свою незалежність та індивідуальність, підкоряючись колективу лише зовні, формально.

Якщо особистість схиляється перед колективом, сприймає його цінності, колектив «поглинає» її, підпорядковує нормам і традиціям свого життя.

У другому варіанті поведінки, коли особистість і колектив знаходяться в оптимальних взаєминах, можливі такі шляхи розвитку подій:

особистість зовні підкоряється вимогам колективу, зберігаючи внутрішню незалежність;

гармонізація особистості й колективу.

Типовою моделлю відносин особистості і колективу недавньої нашої школи було співіснування. За цією моделлю учень зовні сприймає норми і цінності колективу, висловлює ті судження, яких від нього чекають, поводить себе так, як це прийнято в колективі. Проте поза колективом він думає і чинить інакше. У більшості випадків у колективі встановлюється подвійна система цінностей: у межах організованої за участю педагогів діяльності існують позитивні взаємини, в неорганізованому спілкуванні – негативні. Причиною цього явища є те, що вихованці не можуть проявити свою індивідуальність у колективі. Запропоновані їм ролі вони виконують вимушено. Виходом з ситуації може бути розширення діапазону ролей, ствердження учня в новій позиції у колективі.

Гармонізація особистості і коллективу є ідеалом взаємовідносин. Дані досліджень свідчать, що комфортними умовами свого життя в колективі вважають лише 5% опитаних учнів. Поглиблене вивчення цих дітей показало, що вони наділені особливими природними колективістичними якостями, тому здатні вживатися в будь-якому колективі. До того ж вони набули позитивного соціального досвіду в добре сформованих колективах.

У третьому варіанті взаємовідносин особистості і колективу, коли особистість підкоряє собі колектив, можливі два шляхи розвитку колективу:

збагачення соціального досвіду,

втрата раніше набутого соціального досвіду.