Кароліна 1532 р.

Незабаром після Великої селянської війни був розроблений і у 1532 р. затверджений рейхстагом звід законів, на-званий Кароліною, на честь імператора Карла V, який правив у той час. З 219 статей кримінального уложення 142 статті містять норми кримінального процесу, решта – кримінального права.

У зв’язку з тим, що окремі землі виступали проти прийняття загальноімперського законодавства, у вступній частині до Кароліни було сказано: “Але ми хочемо при цьому сказати, що старі, встановлені законні і добрі звичаї курфюрстів, князів і станів ні в чому не повинні заперечуватись”.

Таким чином, за кожною землею було збережено її особливе кримінальне право, Кароліна призначалась лише для за-повнення прогалин у місцевих законах.

Вона передбачає багаточисельне коло злочинів: державні (зрада, повстання, порушення земського миру та ін.); проти особи (вбивство, наклеп та ін.); проти моралі (кровозмішування, зґвалтування, двоєженство, подружня зрада та ін.); проти власності (підпал, грабіж, крадіжка, присвоєння), а та-кож деякі інші види злочинних діянь.

У Кароліні одержали фактично вірні визначення не тільки окремі злочини, а й деякі загальні поняття кримінального права: посягання, співучасть (наприклад, пособництво), необережність, необхідна оборона та ін.

Кароліна встановила дуже жорстокі покарання: значна кількість злочинів каралась смертною карою, причому були передбачені кваліфіковані види цієї кари: колесування, четвертування, закопування живим у землю, спалювання тощо. Значне місце займали тілесні покарання. Часто застосовувалось виривання язика і відрубування руки. При незначних проступках застосовувалось позбавлення честі, при цьому за-судженого виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на публічне осміювання.

Звертає на себе увагу встановлення жорстоких покарань за посягання на імператорську владу і на власність.

Більша частина статей Кароліни стосувалася правил су-дочинства.

Кароліна зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг подати кримінальний позов, а обвинувачений – оскаржити і довести його безпідставність.

Сторони мали право пред’являти документи, вдаватись до запрошення свідків, користуватись послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалось, позивач повинен був “відшкодувати збитки, безчестя і оплатити судові витрати”.

У цілому ж, основною формою розгляду кримінальних справ у Кароліні є інквізиційний процес. Обвинувачення пред’являлось суддею від імені держави. Слідство велося за ініціативою суду і не було обмежене строками. Широко застосовувались засоби фізичного впливу на підозрюваного, наприклад, допит, який проводився під час катування. При цьо-му Кароліна детально регламентує умови застосування кату-вання. Для визнання доказів достатніми для застосування до-питу з катуванням потрібні були свідчення двох “добрих” свідків (ст. 23). Головна подія, доведена одним свідком, вважалась напівдоказом. Ряд статей визначають порядок доведення злочину позивачем, якщо обвинувачений не зізнається. Остаточний вирок виносився на підставі особистого зізнання або свідчення винного (ст. 22).

Процес поділявся на три етапи: дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування.

Дізнання складалось з встановлення факту здійснення злочину і особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Загальне розслідування містило короткий допит арештованого з метою встановлення деяких даних про злочин та об-ставини справи.

Спеціальне розслідування – детальний допит обвинуваченого і свідків, збір доказів для остаточного доведення вини злочинця та його засудження.

Покарання могли застосовувати на підставі не лише за-кону, а й таких “розмитих” понять, як “добрі звичаї”, “вказівки доброго і досвідченого у праві судді”.

Процес вели таємно і письмово.

Ця пам’ятка феодального права діяла в деяких частинах Німеччини до початку XІX ст.

Держава і право Австрії

Утворення держави Австрії

Австрія являла собою не країну, а імперське утворення. У XIX ст. вона складалася із суміші II великих народів і ряду менших етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становили близько однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була визначальною — до такої міри, як російська культура в царській імперії. І хоч в армії та серед чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна різноманітність. Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династія Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тих королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І так відбувалося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, що їм бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікації управління. Відтак аж до середини XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоординований конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми чварами або втручаннями ззовні.