Історіографія створення комуністичного режиму в Україні

Сучасна українська історіографія при вивченні подій 1917-1920 рр. користується переважно парадигмою Української революції, в якій радянським сюжетам відведено другорядне місце. Вони, як правило, виникають тоді, коли йдеться про безпосередні зіткнення українських та більшовицьких сил. Це стосується жовтневих подій 1917 р. у Києві, двох українсько-більшовицьких та радянсько-польської воєн. З цих проблем з’явилась література, яка критично переосмислювала радянську історіографію.

Дослідження історії більшовицького режиму в тому масштабі, як це було до 1919 р., не ведеться. Тут відзначається втрата дослідницького інтересу до цієї проблематики. Проте не означає, що робота істориків у цьому напрямі зовсім припинилася. Навпаки, лише в останні часи, коли з великої кількості партійних документів знято гриф секретності, стало можливим опублікувати стенограми перших з’їздів КП(б)У. Сьогодні вони стали широкодоступними й активно використовуються дослідниками.

Загалом, за останні 10-15 років схема історії радянської влади в Україні зазнала суттєвих змін. Історики припинили говорити про всесвітньо-історичне значення революції 1917 р., про керівну і направляючу роль Комуністичної партії, союз робітничого класу і селянства, пролетарський інтернаціоналізм тощо. Відбулася зміна понятійного апарату і методології дослідження історії революції. Важливу роль у цьому відіграло знайомство із зарубіжною літературою, скажімо, такою, як роботи Е.Карра чи Р.Пайпса. Вони зробили кілька суттєвих підказок для дослідження внутрішньої природи більшовизму.

До таких книжок-підказок можна віднести і працю А.Граціозі «Большевики и крестьянство на Украине, 1918-1919 годы: очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских восстаниях» (М., 1977). Працюючи над біографією Г.Пятакова, італійський дослідник відкрив для себе тему Української революції, відкрив через селянський повстанський рух, який став предметом його особливого зацікавлення. Треба сказати, що з кінця 80-х рр. минулого століття тема повстанського руху надзвичайно інтенсивно досліджується українськими істориками. Особливий інтерес має підтема – махновщини. За останні 15 років створилась ціла історіографія махновського руху, детально описана біографія Н.Махна, зародження і розвиток махновщини, її ідеологія, виписані локальні епізоди. Серед цієї літератури найвагомішими є праці В.Верстюка та В.Волковинського.

Зокрема, сильною стороною дослідження першого автора є вивчення природи більшовицького режиму, деконструкція радянської версії «воєнного комунізму». В цьому контексті варто також згадати монографію С.Кульчицького та докторську дисертацію Я.Малика.

С.Кульчицький почав досліджувати більшовицький терор як метод управління суспільством. Ця ідея складає наскрізну лінію докторської дисертації С .Білоконя та є темою спеціальної узагальнюючої праці про терор.

Близьким до радянської тематики є вивчення українсько-радянських відносин 1917-1921 рр. тут можна назвати публікацію документів російсько-українських мирних переговорів 1918 р. Збірник має розлогу передмову О.Лупандіна, в якій проаналізовані найважливіші аспекти дипломатичного діалогу. Надзвичайно перспективним виглядає радянський контекст українсько-польського переговорного процесу кінця 1919 – початку 1920 р. До нього звернулась молода дослідниця – О.Михайлова.

Загалом, величезна джерельна база, зосереджена в українських та російських архівах, використана лише незначною мірою. Вона дозволяє зробити серйозні уточнення і важливі акценти в тематиці, про яку йдеться.