5. Виступи руської православної знаті наприкінці хv — на початку хvі ст.

Ліквідація Волинського і Київського удільних князівств свідчила про те, що литовська знать зміцніла настільки, що могла вже не рахуватися з інтересами руської православної, яку не влаштовував такий стан речей. Її провідники намагалися відновити колишній вплив руської православної знаті та становище. Одним із виявів цього була змова 1481 р., коли молодші нащадки Олельковичів, що були позбавлені своїх уділів, намагалися відділити свої колишні володіння від Великого князівства Литовського і приєднати їх до Московського князівства.Також вони висували свої претензії на великокняжий престол на правах старшинства серед Ольґердовичів. Проте змова була викрита, а змовники страчені.

Змова князів виразно засвідчила, що руська православна знать була усунута від влади, а гору у Великому князівстві Литовському взяла литовська католицька знать.

По смерті великого князя литовського і короля польського Казимира IV Яґеллончика в1492 р. спадкоємцем став його син Олександр (1492—1506 рр.). Новий великий князь продовжив політику, спрямовану на зміцнення при владі католиків.Литовська католицька знать виступала за незалежність Литви і проти унії з Польщею, убачаючи в польській знаті своїх конкурентів. Напруженими відносинами між Литвою і Польщею відразу скористалася Москва, яка, уклавши союз із Кримським ханством, почала наступ на Литву. Москва остаточно підкорила Твер і Новгород, що тяжіли до Литви, захопила майже всю Чернігово-Сіверщину.Верхівські князі, нащадки Рюриковичів, перейшли на службу до московського князя. У цей же час українські землі почали потерпати від набігів кримських татар. Унаслідок цього за нетривалий час були зруйновані всі споруджені за Вітовта фортеці на узбережжі Чорного моря, знищені всі здобутки з освоєння Дикого Поля, через що великі райони українських земель на південь від Києва обезлюдніли.

Таким чином, до занепаду руської православної знаті додалося й розорення українських земель.

Останнім виступом руської православної знаті стало повстання 1508 р. під проводом князя Михайла Глинського, що належав до тієї частини руської знаті, яка почала активно сприймати західноєвропейські ідеї.

У молоді роки Глинський, прийнявши католицтво, виїхав за кордон, де навчався при дворах європейських монархів (імператора Священної Римської імперії, курфюрста Саксонії та ін.). Він здобув гарну освіту, досконало вивчив воєнне мистецтво, а після повернення на батьківщину став найвпливовішою особою при дворі великого князя литовського Олександра. Його брати Іван та Василь стали воєводами, відповідно,Київським і Берестейським. Зі зростанням впливу князя збільшувалися його земельні володіння. Але по смерті Олександра, за нового великого князя Сиґізмунда, він потрапив у немилість і втратив усі свої посади. Його землі стали об’єктом зазіхання інших князів. Розуміючи хибність свого становища,Глинський наважився на повстання, яке охопило Турівську і Київську землі. Не підтриманий іншими князями, він утік до Москви. Вирішальну роль у придушенні виступу Глинського відіграв інший відомий князь Костянтин Іванович Острозький.

Видатний український історик М. Грушевський, характеризуючи повстання Глинського, писав:«Недобитки руських княжих родів і панів змирилися зі своєю другорядною роллю у Великім князівстві й не мали ані відваги, ані енергії боротися з литовською аристократією». Також виступ Глинського він назвав «останньою конвульсією руської аристократії у Великому князівстві Литовському».