Зовнішня політика Росії під час президентства в.Путіна і д. Медведєва

Основні зовнішньополітичні проблеми, з якими зіткнулася Росія на рубежі ХХ і ХХІ тисячоліть, полягали в крайній слабкості держави, невпевненості зарубіжних партнерів в стабільності внутрішньополітичної ситуації Росії, в непередбачуваності дій російського керівництва при попередньому президентові. Величезний зовнішній борг, а також дефолт 1998 р. були головними чинниками, що визначали відношення до Росії з боку міжнародного співтовариства.

Актуальність, вивчення зовнішньої політики періоду президентства В. Путіна та Д. Медведєва зумовлена необхідністю реальної оцінки становища РФ на міжнародній арені, та прогнозування подальшого положення на світовій арені однієї з провідних країн сучасного світу.

Мета статті є аналіз досягнень адміністрації В. Путіна і Д. Медведєва на зовнішньо політичній в перше десятиріччя ХХІ ст.

На 1 січня 2000 р. державний зовнішній борг Росії складав порядка 60% ВВП (132,8 млрд доларів), а сумарний зовнішній борг — 177,7 млрд доларів. Здатність Росії своєчасно проводити виплати за боргом ставилася під сумнів всіма кредиторами. Кредитори, в першу чергу МВФ, а також члени Паризького клубу, прагнули використовувати боргову проблему для чинення тиску на Росію⁷.

Ці обставини привели до переоцінки російським суспільством відношення до дій західних партнерів. Після обрання Президентом РФ Володимира Путіна позиції кредиторів відносно Росії стали дещо м’якшими. Зниження загрози сепаратизму в Росії зробило ситуацію в країні більш передбаченою для зарубіжних партнерів. На цьому фоні Росія намагалася досягти домовленостей про реструктуризацію зовнішнього боргу. Паризький клуб погодився на відстрочення поточних платежів в 1999 і 2000 рр. у розмірі 8 млрд доларів. Також в 2000 р. була досягнута угода з Лондонським клубом про реструктуризацію заборгованості у розмірі 29 млрд доларів. Але поліпшення в 2000 р. зовнішньоекономічної кон'юнктури і економічне зростання усередині країни зняли з порядку денного розмови про реструктуризацію або списання зовнішнього боргу. Лише осінню 2001 р. вдалося домовитися з Чехією про списання 2,5 з 3,6 млрд доларів заборгованості. У 2006 р. Росія виплатила всі борги Паризькому клубу кредиторів⁸.

Вирішенню боргової проблеми були присвячені і зовнішньополітичні дії російського керівництва в 2000—2006 рр. Москва намагалася отримати кошти і зі своїх боржників. До 1991 р. 57 країн були винні Радянському Союзу порядка 150 млрд доларів. Проте, оскільки кредити видавалися часто по політичних мотивах, в рублях або перекладних рублях, а також в товарах, більшість країн відмовлялися визнавати курс Держбанку СРСР. Нарешті, борги більшості держав Росії були безперспективними, тобто вірогідність повернення боргу була мінімальна. Ринкова вартість боргів перед СРСР оцінювалася експертами в 5—7 млрд доларів. Всього з 1997 по 2006 р. Росія списала боргів на суму близько 40 млрд доларів. Проте треба підкреслити, що велика частина цих боргів була безперспективною, тобто шансів на їх повернення не було.

Повертаючи власні борги, Росія повинна була щорічно виділяти на погашення порядка 13 млрд доларів. Пік виплат доводився на 2003 р. (19 млрд доларів). Але сприятлива зовнішньоекономічна кон'юнктура, профіцит бюджету і позитивне сальдо торгового балансу дозволили достатньо безболісно для економіки подолати пікові виплати в 2003—2005 рр. і навіть достроково погашати борги.

Для дострокового погашення боргу були використані можливості Стабілізаційного фонду. Росія достроково повністю розплатилася по боргах перед Міжнародним валютним фондом. Також була досягнута домовленість про повне погашення заборгованості перед Паризьким клубом. Росія позбавилася від найбільш обтяжливих боргів, які брала під високі відсотки (до 15% річних) .

Росія в 2000—2005 рр. піддавалася постійним звинуваченням за дії зі встановлення законної влади в Чеченській республіці. Голова ПАРЕ Рассел Джонстон в січні 2000 р. не виключав можливості припинення членства Росії в цій організації. У березні 2002 р. доповідач ПАРЕ по Чечні лорд Джадд виступив за створення міжнародного трибуналу по Чечні. У квітні 2003 р. ПАРЕ прийняла резолюцію про створення такого трибуналу. Позиція США відносно Чечні була стриманішою. Власті США вітали ті, що пройшли в листопаді 2005 р. парламентські вибори в Чечні і виразили надію на подальшу нормалізацію ситуації в республіці. Делегація ПАРЕ, що займалася моніторингом на цих виборах, також висловилася за те, що вибори в цілому пройшли коректно⁹.

Основною проблемою російсько-американських взаємин в 2000—2001 рр. було

прагнення Вашингтона вийти з договору по ПРО (протиракетній обороні) 1972 р. і створити національну систему. Керівництво Росії вважало, що створення національною ПРО (НПРО) Сполученими Штатами руйнує стратегічну стабільність, що склалася між СРСР і США — двома ядерними державами, — під час «холодної війни», і здатне привести до стратегічної переваги Вашингтона.

Співпраця Росії і США в області ядерного роззброєння розвивалася, навпаки, успішно. 14 квітня 2000 р. Державна Дума ратифікувала Договір між РФ і США про подальше скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір СНВ-2) Він передбачав скорочення до 2007 р. РФ і США ядерних боєголовок до 3000—3500 у кожної із сторін. У розвиток співпраці в цій сфері 24 травня 2002 р. в Москві був підписаний Договір про скорочення стратегічних наступальних потенціалів (Договір про СНП). Договір є компромісом, що мінімізує для Росії наслідку виходу США з договору по ПРО. До 2012 р. сторони намітили скоротити ядерні сили до 1700—2200 ядерних боєголовок. Договір гарантує збереження ядерного паритету між США і Росією. Договором знімаються обмеження на розгортання Росією міжконтинентальних балістичних ракет наземного базування з декількома боєголовками, передбачені договором СНВ-2¹⁰.

Після подій 11 вересня 2001 р. США оголосили своїм головним ворогом міжнародний тероризм. Росія підтримала США в антитерористичній кампанії. На думку властей Сполучених Штатів, лідер терористичної організації «Аль-каїда», терорист Бен Ладен ховався у той час в Афганістані.

Володимир Путін виступив з підтримкою ініціативи США по знищенню «Аль-каїди» в Афганістані. Уряд Росії погодився надати російський повітряний простір літакам антитерористичної коаліції і не заперечував проти надання США баз в колишніх середньоазіатських республіках СРСР. Цей крок Росії був обумовлений збільшеною загрозою розповсюдження впливу Талібану і тероризму на країни Центральної Азії, що безпосередньо загрожувало безпеці південних меж Росії.

Не дивлячись на активну співпрацю численні суперечності у відносинах США Росії збереглися. США не збиралися виводити свої військові бази з території Киргизії і узбекистану після закінчення операції в Афганістані.

Подальше розширення НАТО на схід (у листопаді 2002 р. до альянсу увійшли Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія і Естонія) стало

черговим негативним чинником у відносинах між Росією і США. Вперше членами НАТО стали колишні республіки СРСР.

Прикладом втілення нових підходів США до регулювання міжнародних відносин стали події в Іраку. Вашингтон проігнорував позицію Росії в іракській кризі, хоча Москва прагнула не допустити військового розвитку ситуації. 20 березня 2003 р. Президент Росії виступив з різкою критикою політики США, що руйнувала систему міжнародної безпеки¹¹.

Найбільш конфліктні відносини з країнами пострадянського простору склалися у Москви з Тбілісі, а також з прибалтійськими державами. Грузія в період правління там Е. Шеварднадзе була плацдармом для дій чеченських бойовиків, що не могло не викликати обурення Росії. Після скидання Шеварднадзе в кінці 2003 р. і перемоги на президентських виборах на початку 2004 р. М. Саакашвілі Грузія стала країною, повністю залежною від США, постійно займала антиросійську позицію. У 2006 р. Росія ввела проти виробників ряду грузинських товарів санкції, пов'язані з низькою якістю продукції, а також підняла ціни на енергоносії, істотно наблизивши їх до загальносвітових і припинивши дотування грузинської економіки. До Тбілісі цього розцінили як політичний тиск¹².

У відносинах з прибалтійськими державами основним чинником став їх вступ в НАТО в 2002 р. Правлячі круги Естонії, Латвії і Литви постійно висувають претензії до Росії за «окупацію», під якою вони мають на увазі період знаходження Прибалтики у складі СРСР.

В 2005 – 2006 рр. відбулося загострення російсько-українських відносин, пов'язане з небажанням України платити за газ, що поставляється з Росії, за ринковою ціною. В результаті «газової кризи» все ж таки була досягнута угода, відповідно до якої Україна купуватиме російський газ по цінах, близьких до загальносвітових. Також були досягнуті домовленості про фіксовану оплату транзиту газу через Україну.

Відносини Росії з міжнародними організаціями будуються на конструктивній основі. Росія є послідовним прихильником зміцнення ролі ООН в міжнародних справах. Позначився новий етап в зв'язках Росії з Євросоюзом. На саміті Росія — ЄС, що пройшло 10 травня 2005 р., були затверджені «дорожні карти» по чотирьох «загальних просторах» — економічному; свободи, правосуддя і безпеки; зовнішній безпеці; культури і утворення, включаючи науку. Ідея чотирьох «загальних просторів» виникла в травні 2003 р. на саміті Росія — ЄС в Санкт-Петербурзі. Вони покликані замінити Угоду про партнерство і співпрацю (СПС), підписане на Корфу в 1994 р. (термін його дії закінчується в 2007 р.).

Росія активно бере участь в роботі такої організації, як Євразійське економічною співтовариство. Євразес було установлене в жовтні 2000 р. в Астані з метою вироблення єдиних підходів при інтеграції в міжнародну економіку, а також створення Митного союзу Єдиного економічного простору країн-учасників. Серед засновників організації — Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Спостерігачами є Україна, Молдавія і Вірменія. З січня 2006 р. Узбекистан став повноправним членом організації. Крім Євразес, дієвою структурою на території країн СНД є Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ)¹³.

Плідно розвивається співпраця Росії з Китаєм. 16 липня 2001 р. був підписаний Договір про добросусідство, дружбу і співпрацю між Російською Федерацією і Китайською Народною Республікою (так званий «Великий договір»). Сторони зобов'язалися не брати участь в союзах або блоках, що завдають збитку суверенітету, безпеці, територіальній цілісності обох країн. У договорі зафіксована також відсутність взаємних територіальних претензій. За наслідками візиту Володимира Путіна до Китаю в 2004 р. були підписані угоди про східну частину державного кордону. Росія поступилася Китаю островом Тарабаров і половину острова Великий Уссурійський недалеко від Хабаровська, а межа між Росією і Китаєм була проведена по фарватеру річки Амур. Це остаточно врегулювало прикордонні питання між двома країнами. Росія також добилася від Китаю згоди на вступ наший країни у ВТО¹⁴.

«Енергетична дипломатія» почала грати важливу роль в російській політиці. Хоча і тут західні уряди намагаються застосовувати свою політику подвійних стандартів. Прагнучи добитися найбільш сприятливих для себе умов постачання енергоносіїв, безпідставно звинувачували Росію у використанні нафти і газу як «політична зброя», висували вимоги про ослаблення ролі держави в контролі над енергоресурсами і широкому допуску західних компаній в це стратегічне середовище.

В ході енергетичного діалогу з ЄС Росія відстоювала своє право будувати енергетичну політику відповідно до своїх національних інтересів, які мають на увазі і облік інтересів інших сторін через встановлення відносин співпраці і взаємозалежності. Не випадкове забезпечення міжнародної енергетичної безпеки за ініціативою Президента Росії стало головною темою саміту «вісімки» в Санкт-Петербурзі в липні 2006 р.

Після обрання Д. Медведєва президентом РФ, відчутних змін в зовнішньополітичному курсі не спостерігалось. Згідно чинної Конституції РФ, зовнішня політика, та управління ЗС, є елементами президентської влади. Однак Д. Медведєв перебував під впливом політичних поглядів В. Путіна. Перебуваючи в Берліні, Д. Медведєв запропонував підписати новий загальноєвропейський договір з безпеки. Головним регіоном в зовнішній політиці Росії, залишається Азійсько – Тихоокеанський, домінування в якому визначає статус країни на міжнародній арені. Нестабільним регіоном за президентства Д. Медведєва залишається Грузія, так збройні сутички в Абхазії заважають налагодити діалог з Тбілісі. Ще одною проблемою, періоду президентства Д. Медведєва, є вирішення питання про ПРО.

На передодні президентських виборів в РФ 2011р., в пресі почали зявлятися статті В.Путіна, в яких він описував своє бачення політичної ситуації, що склалася в світі. Цикл передвиборних статей Путіна завершився публікацією "Росія і світ, що змінюється". Багато уваги приділено США, Європі, Арабській весні, Іранові, Азійсько-Тихоокеанському регіону, підтримці співвітчизників у Балтії. А ось про країни СНД практично ані слова. Адже явним стає провал політики РФ щодо практично всіх ближніх сусідів. Про Грузію та Азербайджаном майже повністю позбулися впливу Росії на внутрішню політику. У Центральній Азії Киргизія показує норов і готова закрити російську базу в Канті.