7. Допоміжні засоби визначення норм міжнародного права

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд застосовує судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй в якості допоміжного засобу для ви¬значення правових норм.

Ані судова практика, ані доктрина не можуть створювати правові норми, а можуть лише доводити існування звичаєвих чи договірних норм, або загальних принципів права.

Доктрина міжнародного права - у широкому значенні - це систе¬ма поглядів та концепцій про сутність та призначення міжнародного права у певних історичних умовах. Доктрина міжнародного права - у вузькому значенні - це наукові праці юристів-міжнародників.

Ще донедавна існувала думка, згідно з якою міжнародне право вважалося правом доктринальним, правом вчених. Такі автори, як Гуто Гроцій, Корнеліс ван Бінкерсхук, Емер де Ваттель, Ласса Оппенгейм,

Жан-Жак Руссо зробили значний внесок у формування та розвиток міжнародного права. І сьогодні доктрина може впливати на розробку нових норм міжнародного права. Особливе значення мають колек¬тивні погляди юристів з різних країн, які знаходять відображення у дослідженнях та документах Інституту міжнародного права, Асоціації міжнародного права та ін.

Згідно зі ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН, його рішення мають обов'язкову силу виключно для сторін і лише в межах справи, що розглядається. Таким чином, рішення Міжнародного суду ООН не створює прецедент, обов'язковий при майбутньому вирішенні анало¬гічних справ, і являє собою акт судового правозастосування. Судова практика має важливе значення для встановлення змісту норми між¬народного права.

міжнародного права

8. Поняття основних принципів міжнародного права. Нормативний зміст основних принципів міжнародного права

Основні принципи міжнародного права - основоположні, загаль-новизнані норми, що відображають характерні риси і основний зміст міжнародного права та мають найвищу юридичну силу. Принципи між¬народного права є критерієм законності всіх інших норм міжнародного права, а також фактичної поведінки держав. їх перелік міститься у най-більш авторитетних міжнародно-правових документах, а саме: Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Ста¬туту ООН 1970 р., Заключному акті Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. У цих документах закріплено принципи:

1. незастосування сили або погрози силою;

2. мирного вирішення спорів;

3. невтручання у внутрішні справи держав;

4. співробітництва між державами;

5. рівноправ'я та самовизначення народів;

6. суверенної рівності держав;

7. сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом)

8. непорушності державних кордонів;

9. територіальної цілісності;

10. поваги прав людини та основних свобод.

Останні три принципи були додані до загального переліку Заключним актом Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Наявність системи основних принципів є характерною особли¬вістю сучасного міжнародного права. Принципи міжнародного права виконують важливі функції, визначають основи взаємодії суб'єктів міжнародного права.

Відповідно до принципу незастосування сили або погрози силою, всі держави зобов'язані утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості та політичної незалежності інших держав або будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН. Погроза силою не повинна застосовуватися в якості засобу врегулювання спорів між державами. Агресивні війни проголо¬шуються злочином проти миру та людства і тягнуть відповідальність за міжнародним правом. Пропаганда війни є забороненою. До норматив¬ного змісту принципу також включається: заборона окупації території іншої держави у порушення норм міжнародного права; заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили; надання державою своєї території іншій державі для здійснення агресії проти третьої держави; організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах гро¬мадянської війни або терористичних актах в іншій державі; організація або заохочення збройних банд, нерегулярних сил, зокрема, найманців, до вторгнення на територію іншої держави тощо.

Згідно з принципом мирного вирішення спорів, держави зобов'язані вирішувати свої міжнародні спори з іншими державами мирними за¬собами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість. Держави зобов'язані докладати усіх зусиль для того, щоб у короткий термін прийти до справедливого вирішення спору на основі міжнародного права. Держави повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище і зробити мирне врегулювання спору більш складним.

На основі принципу невтручання у внутрішні справи держав, кож¬на держава має право самостійно обирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання з боку інших держав. Дер¬жави не мають права прямо або опосередковано втручатися у внутрішні або зовнішні справи іншої держави; не повинні заохочувати підривну діяльність, спрямовану на зміну строю іншої держави насильницьким шляхом; не повинні втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі, утримуватися від надання допомоги терористичній або підривній ді-яльностШри цьому, принцип невтручання у внутрішні справи держав не зачіпає примусових заходів, що застосовуються Радою Безпеки ООН для забезпечення міжнародного миру та безпеки.

Згідно з принципом співробітництва, держави зобов'язані здійсню¬вати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, а також підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою при¬ймати ефективні колективні заходи. Конкретні форми співробітництва та його обсяг залежать від самих держав.

В силу принципу рівноправ'я та самовизначення народів всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які могли б перешкодити народам здійснювати це право. Формами реалізації народами права на самовизначення можуть бути створення суверенної держави, вільне приєднання до незалеж¬ної держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного устрою та ін.

Основне призначення принципу суверенної рівності держав - за¬безпечення юридично рівної участі у міжнародних відносинах усіх держав, незалежно від відмінностей економічного, соціального, полі¬тичного або іншого характеру. Згідно з принципом суверенної рівно¬сті, усі держави у міжнародних відносинах користуються суверенною рівністю, мають рівні права та обов'язки і є рівноправними членами світової спільноти.

Відповідно до принципу сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом, держави зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання, які витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і з відповідних міжнародному праву договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

Основний зміст принципу непорушності державних кордонів зводиться до трьох елементів: визнання існуючих кордонів в якості юридично встановлених згідно з міжнародним правом; відмова від будь-яких територіальних домагань на момент прийняття Заключного акту РБСЄ1975 р. або у майбутньому; відмова від будь-яких інших по¬сягань на ці кордони, включаючи погрозу силою або її застосування.

Принцип територіальної цілісності держав - держави повинні поважати територіальну цілісність одна одної та утримуватися від будь-яких дій, що є несумісними з цілями та принципами Статуту ООН. Держави також мають утримуватися від перетворення території одна одної в об'єкт окупації або застосування сили у порушення між¬народного права. Жодна окупація або набуття території в такий спосіб не визнаються законними.

Принцип поваги прав людини та основних свобод. Держави пови¬нні поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх без відмінності раси, статі, мови або релігії. Повага прав людини є суттєвим фактором миру, спра¬ведливості та демократії, що необхідні для дружніх відносин та спів-робітництва між державами. Держави повинні заохочувати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав та свобод, які витікають з гідності, що властива кожній особистості, і є істотними для її вільного та повного розвитку.

9.Доктринальні підходи до проблеми співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

Проблема співвідношення міжнародного і національної права займає центральне місце у доктрині та практиці сучасногонормотворческого процесу, хоча має давні історичне коріння.

З розвитком міжнародних відносин питання взаємозв'язку міжнародного і національної права став привертати пильну увагу юристів-міжнародників вже на початку ХІХ ст.

Так, російський юристФ.Ф.Мартене писав, що «сучасне міжнародне право не можна зрозуміти, не знаючи чинного державного права освічених народів». Інший російськиймеждународникJI.A.Камаровский підкреслював, що «норми, виставлені будь-яким одним державою, перетворюються на міжнародні тільки підставі згоди решти народів, вираженого або мовчазно (звичай), або формально (договір)».

Проте доктринальні концепції співвідношення міжнародного і внутрішнього права розробив працях західних учених. Ними було висунуто дві теорії, визнані й у час: дуалістична і моністична.

>Дуалистическая концепція була вперше сформульована німецьким ученим ХІХ ст. Р.Трипелем у роботі «Міжнародне і внутрішньодержавне право». Суть її зводилася до наступного: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть як різноманітних галузей права, а й різніправопорядки. Це два кола, які тісно торкаються одна одної, але будь-коли перетинаються».

Найбільш вірним послідовником дуалістичної теорії серед сучасних учених був італієць Д.Анцилотти. Але й Р.Трипель, і Д.Анцилотти, відносячи міжнародне та національне право до різним правовим системам, не заперечували їх взаємозв'язки.

Р.Трипель вказував, що міжнародне право буде «у багатьох відносинах зовсім безсилим», якщо вона буде постійно «звертатися по допомогу до внутрішньому праву».

Радянська доктрина міжнародного права за абсолютним більшості розділяла дуалістичну концепцію, але наголошувала на взаємодії міжнародного і національної вдачі у процесінормообразования.

Сучасний італійський юрист-міжнародник А.Кассезе, підтримуючи позицію Р.Трипеля, вказує, що міжнародне право перестав бути самодостатньою правової системи, оскільки держава нездатна самостійно висловлювати своєї волі, будучи абстрактної структурою діючої через індивідів.

>Монистическая концепція розглядає міжнародне та національне право як частини єдиної правової системи. Вперше у 1899 р. цю ідею висунув німецький учений У.Кауфманн. Але він визнає їх нерівноправними своїм статусом, а віддає перевагу або пріоритету національного права, або пріоритету міжнародного права. Звідси сформувалося два напрями у моністичної теорії.

Перше - максимально ранній, яке здобуло розвиток у ХІХ в., випливало з визнання верховенства національного правничий та розглядало міжнародне право як сукупністьвнешнегосударственного права різних країн. Виразником зазначеного напрями з'явився німецький філософ Р. Гегель, який стверджував, що «стосунки між державами є стосунки між самостійними контрагентами, якістипулируют між собою, але... залишаються вище цихстипуляций». Розглядаючи держава як «абсолютної влади землі», він приходив до висновку, держава здатне як з власної волі змінити внутрішнє право, а й нормивнешнегосударственного права, тобто. міжнародного права. Непереконливість зазначених постулатів очевидна, оскільки вони легалізують сваволю у відносинах, заперечуючи можливість створення міжнародного правопорядку.

Однак на цей час моністична теорія, визнає верховенство національного права, немає прибічників серед юристів-міжнародників.

Найбільшого поширення набула набуло другого напрям моністичної концепції, яка грунтується на визнання визнання примату міжнародного права. Слід сказати, що з представників зазначеного напрями немає єдності щодо правових наслідків домінуючого впливу міжнародного права на процес внутрішньодержавного регулювання, що призвело до виникнення двох течій: радикального монізму і поміркованого монізму.

Виразником ідеї радикального монізму є австрійський учений Р.Кельзен, який вважається автором моністичної теорії. На думку Р.Кельзена, міжнародний правопорядок має значення частина універсального правопорядку, що включає все національніправопорядки. Міжнародний правопорядок визначає територіальну, персональну і тимчасову сфери дійсності національнихправопорядков, роблячи можливими існування безлічі держав. Причому міжнародне право визначає зміст національного права, регулюючи питання, які держави, інакше регулювали б довільно в в односторонньому порядку. Держава, на думку Р.Кельзена це правове явище, юридична особа, корпорація. Звідси співвідношення міжнародного правничий та національного «нагадує співвідношення національного правопорядку та міністр внутрішніх норм корпорації». Відкидаючи дуалістичну теорію, він стверджує, що лише чиста теорія права, на його думку, дає можливість розглядати міжнародне та національне право як частини єдиної універсальної системи, яка з єдиної загальної норми. Міжнародне право, будучи вищимправопорядком, делегує повноваження державам здійснювати юрисдикцію у своїй території. Тому норми національного права мають грунтуватися на норми міжнародного правничий та у випадку якщо останнім втрачають юридичнусилу1.

Позицію Р.Кельзена поділяли французькі вчені Ж.Ссель і Ш. Руссо, які визнавали «існування міжнародного правопорядку, стоїть над державними федеральними правопорядками» 2. Проте хибність теоретичних поглядів радикальних моністів, котрі заперечують державного суверенітету, відразу ставала очевидною і при співставленні його з реальним процесом нормотворчості, на чому у радянській доктрині міжнародного права 70-80-ті рр. минулого століття. Радянськіюристи-междуна- джерела (>Р.А.Мюллерсон,Е.Т. Усенко, Г.І.Тункин,Д.Б. Левін та інших.) вказували, що прихильниками як верховенства національного права, і визнання примату міжнародного права протиставляють міжнародне право та Харківський державний суверенітет, але державного суверенітету і міжнародний право припускають одне одного. Об'єктивна реальність така, що держави у силу свого суверенітету основні суб'єктами і творцями міжнародного права, визначаючи на власний розсуд його зміст. У той самий час суверенітет держави перестав бути абсолютним, і це зобов'язане дотримуватися міжнародний правопорядок, встановлений міжнародним науковим співтовариством. Звідси суверенітет держави означає їх рівність, непокора одна одній, а чи не міжнародного права.

Неправильність тверджень радикальних моністів стало очевидним й західних юристів, що призвело до появи нової течії поміркованого монізму. Його представники Я.Броунли, X.Лаутерпахт (Англія), А.Фердросс (Австрія),В.Фридман (США) вважають, що концепцію радикальних моністів «відповідає правовим реальностям існування держав і зводить внутрішньодержавне право до становища служниці міжнародного права». Поміркованімонисти критикують і постулат про делегуванні міжнародним правом юрисдикційних повноважень державам, підкреслюючи те що, що міжнародне право встановлює межі діяльності кожної держави, обмежуючи цим свободу їх дій на міжнародній арені. Тому внутрішнє право у випадку якщо міжнародним зобов'язанням держави автоматично не втрачає сили, закони та інші нормативні акти продовжують тимчасово застосовуватися національними судами до того часу, поки держава наведе їх у відповідність до міжнародних зобов'язаннями.

Якщо такі акти торкнуться інтересів іншої іноземної держави - учасника міжнародного договору, він може зажадати через канали, щоб перше держава виконало свої міжнародні зобов'язання, тобто. привело законодавство у відповідність із положеннями договору.

Слід зазначити, що запропонована поміркованимимонистами концепція щодо тимчасової дійсності національних законів, суперечать міжнародним зобов'язанням, призвело до появи у сучасній західної доктрині нової течії, званого теорією гармонізації, висунутої англійським юристом Дж.Фитцморисом. Він називає міжнародну відповідальність держави, якщо вона наводить законодавство у відповідність із міжнародним правому й зазначає, що питання трансформації національного права лежить тільки у сфері компетенції держави. Міжнародна відповідальність держави не анулює закон. Міжнародний Суд може лише зобов'язати держава сплатити репарацію, якщо таким законом завдано збитків іншій державі.

І, насамкінець, ряд західних юристів-міжнародників (М. Шоу (Великобританія), Б.Баархорн (Нідерланди)) вважають, що розбіжності міжмонистами ідуалистами проблеми співвідношення міжнародного і національної права носять нереальний, штучний характері і заперечують існування спільної системи, у якій одночасно діють міжнародне та національне право або одного з їх належать пріоритет, чи право втручання у правову систему іншого. Кожне право є верховним у власній системі: англійське право - біля Великобританії, французьке - мови у Франції. Не можна сказати про верховенство французького права над англійським, а лише про суть двох різних правових системах, діючих самостійно. Той самий підхід вживають щодо проблемі співвідношення міжнародного і національної права, обидва є правовими системами, що діють у різнихправопорядках. Питання співвідношення виникає у випадку конфлікту зобов'язань, коли держава, виходячи з внутрішньому праві, діє усупереч міжнародним зобов'язанням. У разі поведінка держави неправомірне, але з долається відповідної нормою міжнародного права. Вочевидь, що така аргументація попри її критичному ставлення до монізму і дуалізму, фактично відбиває дуалістичну концепцію.

Що ж до позиції учених країн СНД, особливо російських, в працях яких проблема співвідношення міжнародного і національної права обговорюється найактивніше, то на відміну від радянської доктрини більшість їх поділяє позицію поміркованих моністів, розглядаючи міжнародне і "національне право як частини єдиної системи права при визначального впливу першого на процес національного нормотворчості.

Лише окремі вчені (>Е.Т. Усенко, С.В. Черниченко) продовжують відстоювати дуалістичні підходи. Зокрема,Е.Т. Усенко стверджує, що заперечення проти самостійності двох правових систем науково не обгрунтовані. Де ні самостійності, немає відносин з-поміж них, а лише «стан неподільності,нерасчлененности». Ставлення передбачає зв'язок. Однак це зв'язок немає характеру підпорядкування, а лише координації, взаємоузгодження і взаємодоповнюваності. Той самий аргумент наводиться С.В. Черниченко, що вказував те що, що міжнародне і внутрішньодержавне право не підпорядковані один одному плані юридичного старшості: «Вони у різних площинах, реалізуються у різних галузях, обумовлених природою регульованих».

За всієї справедливості останнього висловлювання не можна погодитися з твердженнямЕ.Т. Усенко, що міжнародне право немає «власної юридичної сили біля держави. А, щоб він набуло такої сили, вона повинна мати статус національної норми. І це може зробити тільки територіальний суверен, видавши відповіднийнационально-правовой акт». Як показано нижче, внаслідок інтернаціоналізації сучасної життя, способи впливу міжнародного права реформування національної правової системи різноманітні і включають, за наявності явно вираженої волі держави, пряму юридичну дію міжнародними нормами з його території.

А загалом аналіз дуалістичної і моністичної концепцій дозволяє зробити висновок, що, лише використовуючи все раціональне в доктринальних підходах дуалістів і моністів, можна було зрозуміти механізм сучасногонормообразования. Базуючись на положеннях дуалістичної теорії, можна припустити автономність, специфіку дії міжнародного правничий та національного права в суб'єктній,нормообразовательной і правозастосовних сферах. Але якщо їхній самостійність значить ізольованість. Міжнародне і "національне право перебуває у тісній взаємодії, постійному взаємній вплив як і змістовному, і у процесуальному плані.

Причини тісний взаємозв'язок і взаємовпливу міжнародного і національної права виражаються у наступному:

- збіг суб'єктів міжнародного і національної права. Держави, будучи основними суб'єктами міжнародного права, створюють норми міжнародного права. І тоді водночас держави здійснюють суверенну законодавчу і виконавчу владу у своїй території, визначаючи внутрішню й зовнішній політиці. У цьому треба враховувати, законодавчі норми міжнародного права з процедури прийняття значно різняться від норм внутрішнього права. Якщо перші висловлюють інтереси держав, що у розробці договору, і мають компромісний характер, то другі не захищають інтересів конкретної держави;

- визначальне значення мають об'єктивні чинники: процеси, які у світі. Прагнення держав до інтеграції, розвитку світогосподарських зв'язків, особливо у регіональному рівнях, приводить до створення відділу міжнародних організацій наднаціонального характеру (наприклад, ЄС), яким держави передають верховні повноваження на основних сферах діяльності (економіка, оборона), наділяючи їх правом приймати рішення прямої дії у відношенні держав, та їх фізичних юридичних осіб.

Інтернаціоналізація громадського життя і, як наслідок, посилення взаємозалежності держав, зближення правових систем, веде до розширення об'єктів міжнародно-правового регулювання, включенню у яких питань, раніше які входили на виключно внутрішню компетенцію держави. Такі сфери, як прав людини, економіка, роззброєння, стали предметом спільного регулювання міжнародного і національної права.