30. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів. Ратифікація міжнародних договорів. Ратифікаційні грамоти

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декількох держав укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і проект майбутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підготовки тексту міжнародного договору.

Відповідно до Віденської конвенції 1969 р. поняття "укладення міжнародного договору" — це складання й прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту, підписання договору, ратифікація та інші способи вираження згоди на обов'язковість договору, обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі цих процедур визначаються не тільки конвенцією, але й внутрішнім законодавством.

Міжнародна практика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дипломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації.

У міжнародних організаціях текст договору приймається одноголосно; на міжнародних конференціях — голосуванням за нього двох третин членів цієї організації.

Розроблений і узгоджений текст міжнародного договору вважається автентичним, тобто остаточним, якщо він підписаний сторонами, які брали участь у його складанні. Підписання може мати принаймні три форми: парафування, підписання ad referendum і просто підписання. Парафування — це попереднє підписання, яке здійснюється шляхом проставлення уповноваженими особами на тексті договору своїх ініціалів; підписання ad referendum означає підписання за умови, до здійснення певної події, найчастіше за умови ратифікації, що має відбутися.

Щодо просто підписання, то тут стикаються з додержанням умов альтернату, тобто старшинства. Сьогодні правила альтернату зводяться до такого: у багатосторонньому договорі підписи ставляться відповідно до латинського алфавіту; у двосторонньому — сторони підписують його в рядок, і на одному примірнику договору одна сторона підписує ліворуч, інша — праворуч, на іншому примірнику підписи ставляться у зворотному порядку. Звичайно договір датується.

Крім підписання, у ряді випадків договір підлягає ратифікації. Ратифікація — це потвердження договору компетентним органом державної влади. Звичайно це законодавчий орган.

Ратифікація міжнародного договору — заключна стадія його укладення. Після цього договір набирає чинності. Але акт ратифікації в державах-учасницях може відбуватися не одночасно, і це може призвести до ситуації, коли один учасник буде вважати себе зв'язаним договором, а інший, де ратифікація ще це відбулася, себе зв'язаним вважати не буде. Тому сторони обмінюються ратифікаційними грамотами, і день обміну стає днем набрання договором чинності.

Ратифікація підтверджується ратифікаційною грамотою, яку В Україні підписує Голова Верховної Ради за скріпою (підписом) міністра закордонних справ.

Під час укладення договору в міжнародній організації або на міжнародній конференції сторони обумовлюють момент набрання договором чинності певною кількістю ратифікацій — третиною учасників, половиною тощо.

У тих випадках, коли учасник міжнародного договору не згодний з будь-якою частиною договору, яка, однак, не виключає його участі у договорі, він має право виявити цю незгоду шляхом заяви застереження.

Міжнародні договори, що набрали чинності, підлягають реєстрації та опублікуванню. Для цього їх відсилають у Секретаріат ООН "для зберігання в справах і занесення в перелік" (ст. 80 Конвенції 1969 р.). Хоча реєстрація й опублікування не належать до процесу укладання міжнародного договору, вони мають вельми важливе значення.

Відповідно до ст. 102 Статуту ООН "будь-який договір і будь-яка міжнародна угода, укладена будь-яким членом Організації, після набрання чинності даним Статутом, мають бути при першій можливості зареєстровані в Секретаріаті, й він має їх опублікувати". Указані міжнародно-правові акти виявилися необхідними, адже публікація договорів вела до виключення того, що називалося "таємною дипломатією", тобто укладення таємних договорів. Неопубліковані міжнародні договори не визнаються органами міжнародного правосуддя, насамперед Міжнародним Судом ООН, і посилатися на них під час спору сторони не мають права.