14.6. Державна політика у сфері управління якістю продукції

Завдання державної політики у сфері управління якістю полягає у створенні необхідних правових, економічних, організаційних умов для:

• виробництва якісної продукції, конкурентоспроможної на вну­трішньому та зовнішньому ринках;

• задоволення попиту на безпечну та якісну продукцію;

• збереження й відновлення безпеки довкілля;

• збільшення доходів бюджету за рахунок інтенсифікації розвитку економіки;

• зростання зайнятості та підвищення життєвого рівня громадян;

• піднесення авторитету країни у світовому співтоваристві, забез­печення стабільного розвитку її економіки та посилення оборо­ноздатності.

Державна політика у сфері управління якістю ґрунтується на та­ких принципах всеохоплюючого управління якістю:

орієнтація на споживача;

провідна роль керівництва підприємств у вирішенні питань якості;

залучення працівників підприємств до процесів управління якістю;

процесний підхід до управління ресурсами і діяльністю під­приємств;

системний підхід до управління діяльністю підприємств;

постійне навчання працівників, впровадження інновацій та вдос­коналення виробничих процесів;

прийняття рішень з урахуванням конкретних фактів;

розвиток партнерських стосунків із постачальниками.

.

Тема 16 витрати виробництва план

16.1. Характеристика витрат та їх класифікація

16.2. Групування витрат за економічними елементами

16.3. Витрати виробничої собівартості продукції (робіт, послуг)

16.4. Витрати, що не входять до собівартості реалізованої продукції

16.5. Планування витрат підприємства

16.6. Механізм ціноутворення на підприємстві

НОРМАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

1. Закон України "Про ціни і ціноутворення" від 3 грудня 1990 року №507-ХІІ.

2. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затверджене наказом Міністерства фінансів України від 27 квітня 2000 року №92.

3. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 9 "Запаси", затверджене наказом Міністерства фінансів України від 20 жовтня 1999 року №246.

4. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 "Витрати", затвер­джене наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 1999 ро­ку №318.

16.1. Характеристика витрат та їх класифікація

Витрати визнаються або зменшення активів, або збільшення зо­бов'язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприєм­ства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що ці витрати можуть бути достовір­но оцінені.

В певному періоді витрати визнаються одночасно з доходом, для от­римання якого вони були здійснені. Витрати, які неможливо прямо пов'язати з доходом певного періоду, відображаються у складі витрат то­го звітного періоду, в якому вони були здійснені.

Якщо актив забезпечує одержання економічних вигід протягом кіль­кох звітних періодів, то витрати визнаються шляхом систематичного розподілу його вартості (наприклад, у вигляді амортизації) між відповід­ними звітними періодами.

Не визнаються витратами:

• платежі за договорами комісії, агентськими угодами та іншими аналогічними договорами на користь комітента, принципала тощо;

• попередня (авансова) оплата запасів, робіт, послуг;

• погашення одержаних позик.

Витрати підприємства є комплексним показником, в якому відобра­жається велика кількість факторів, що впливають на його рівень. Усі фактори діляться на зовнішні та внутрішні.

До основних зовнішніх факторів належить зміна:

ціни на ресурси, які підприємство одержує від постачальників;

розмірів мінімальної заробітної плати та обов'язкових платежів.

Основними внутрішніми факторами є зміна:

продуктивності праці;

трудомісткості та матеріаломісткості продукції.

Конкретизуємо класифікацію витрат за основними ознаками.

За місцем виникнення витрати на виробництво групуються за виробництвами, цехами, дільницями, технологічними переділами, службами та іншими адміністративно відокремленими структурними підрозділами виробництв.

Залежно від характеру та призначення виконуваних процесів виробництво поділяється на основне та допоміжне (підсобне).

До основного виробництва належать цехи, дільниці, що беруть безпосередню участь у виготовленні продукції.

Допоміжне (підсобне) виробництво призначене для обслуговування цехів основного виробництва; виконання робіт по ремонту основних засобів, забезпечення інструментом, запасними частинами для ремонту устаткування, різними видами енергії, тарою, транспортними та іншими послугами. До нього належать ремонтні цехи, експериментальні, енергетичні, паросилове господарство, компресорні, тарні, транспортні та інші підрозділи.

Усі витрати на виробництво входять до собівартості окремих видів продукції, робіт і послуг (у тому числі окремих виробів, виготовлених за індивідуальними замовленнями), груп однорідних виробів, типових Представників виробів, напівфабрикатів.

За єдністю складу витрати поділяються на одноелементні та ком­плексні. Одноелементні — складаються з одного елементу витрат, ком­плексні — з кількох економічних елементів.

За видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями калькуляції.

Під економічними елементами витрат слід розуміти сукупність економічно однорідних витрат в грошовому виразі за їх видами (це групу­вання дає змогу відповісти на питання, що витрачено на даний об'єкт).

Статті калькуляції "показують" як формуються ці витрати для визначення собівартості продукції — одні витрати показуються за їх ви­дами (елементами), інші — за комплексними статтями (включають де­кілька елементів). При цьому один елемент витрат може бути присутнім у кількох статтях калькуляції.

За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяють­ся на пряжі та непрямі.

Прямі — це витрати, які можуть бути віднесені безпосередньо до пев­ного об'єкта витрат економічно можливим шляхом.

До прямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом окре­мого виду продукції (прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці тощо), які можуть бути безпосередньо включені до її собівартості.

Непрямі витрати — витрати, що не можуть бути віднесені безпосе­редньо до певного об'єкта витрат економічно можливим шляхом.

До непрямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом кількох видів продукції (загальновиробничі), що входять до виробничої собівартості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати утво­рюють комплексні статті калькуляції (тобто складаються з витрат, що включають кілька елементів), які відрізняються за їх функціональною роллю у виробничому процесі.

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат вони поді­ляються на змінні та постійні.

До змінних належать витрати, абсолютна величина яких зростає із збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується із його зниженням.

Змінні витрати включають витрати на сировину та матеріали, купі­вельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, технологічне паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим виробництвом продук­ції (виконанням робіт, наданням послуг), з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші витрати.

Постійні — це витрати, абсолютна величина яких із збільшенням (зменшенням) обсягу випуску продукції істотно не змінюється.

До постійних належать витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпе­чення господарських потреб виробництва.

За календарними періодами витрати на виробництво поділяються на поточні, довгострокові та одноразові.

Поточні — це постійні, звичайні витрати або витрати, у яких періодичність менша ніж місяць.

Довгострокові витрати — це витрати, пов'язані з виконанням довгострокового договору (контракту), тобто контракту, який не планується завершити раніше, ніж через 9 місяців із моменту здійснення перших витрат або отримання авансу (передоплати).

Одноразові, тобто однократні витрати, або витрати, які здійснюють­ся один раз (із періодичністю більш ніж місяць) і спрямовуються на за­безпечення процесу виробництва протягом тривалого часу.

За доцільністю витрачання витрати поділяються на продуктивні та непродуктивні.

Продуктивні — витрати, передбачені технологією та організацією виробництва.

Непродуктивні — не обов'язкові витрати, що виникають у результа­ті певних недоліків організації виробництва, порушення технології тощо.

За визначенням відношення до собівартості продукції розрізняють витрати на продукцію та витрати періоду.

Витрати на продукцію — це витрати, пов'язані з виробництвом. У виробничій сфері до таких витрат належать усі витрати (матеріали, зар­плата, амортизація основних засобів тощо), пов'язані з функцією вироб­ництва продукції.

Витрати на виробництво продукції створюють виробничу собівар­тість продукції (робіт, послуг).

Витрати періоду — це витрати, що не входять до виробничої собі­вартості і розглядаються як витрати того періоду, в якому вони були здійснені. Це витрати на управління, збут продукції та інші операційні витрати.

Витрати на підприємстві формуються залежно від видів його діяль­ності.

Основна діяльність — операції, пов'язані з виробництвом або реалі­зацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створен­ня підприємства і забезпечують основну частку його доходу.

Операційна діяльність — основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.

Інвестиційна діяльність - це придбання і продаж довгострокових активів, а також інших інвестицій, які не є еквівалентами грошових коштів.

Фінансова діяльність — це діяльність, яка призводить до змін роз­міру та складу власного і позикового капіталу підприємства.

Надзвичайна діяльність — події або операції, які відрізняються від звичайної діяльності підприємства; не очікується, що вони повторювати­муться періодично або в кожному наступному звітному періоді.