11. Державна та політична влада

Політична влада як один з найважливіших виявів, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці.

Політична влада спирається на такі засоби, як примус, легітимність, угоду. Політична влада – це здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Особливості політичної влади полягають в здатності, готовності суб’єкта політичної влади виявити політичну волю, охопленні всього політичного простору взаємодією різних політичних суб’єктів, наявністю політичних організацій тощо.

Політична влада має різноманітні форми виявлення, серед них – державна влада, партійна влада, влада громадських організацій, інформаційна влада.

Головним знаряддям політичної влади є влада державна.

Державна влада –суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх відносинах.

Державна влада – це вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення. Характерним для неї є суверенність, універсальність і здатність владопримусового впливу на поведінку усіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.

Особливості державної влади є її публічність, монополія на наявність спеціального апарату примусу, наявність певного територіального простору, на який поширюється державний суверенітет, що визначає межі державної влади; монополія на правове, юридичне закріплення влади; обов’язковість владних розпоряджень для всього населення. Державна влада реалізується у різних функціях, а саме: встановлення законів, застосування різних заходів управління, здійснення правосуддя.

12. Влада та мораль. Погляди Н.Макіавеллі та І.Канта на співвідношення влади та моралі.

Значення моралі в політиці зумовлюється її специфічними рисами соціального регулятора. По-перше, йдеться про систему принципів, норм поведінки. По-друге, моральні принципи мають соціально всезагальне значення. По-третє, моральні норми – це не правила зовнішньої діяльності, а імперативні вимоги, яких людина повинна дотримуватися. Мораллю оцінюються не лише діяльність, а взагалі практичні вчинки людей, їх мотиви і наміри. Політична природа моралі об’єктивно зумовлена. Мораль не мала б здатності регулювати суспільні відносини, якби її категорії були абстраговані від політичної реальності. Категорії добра, зла, справедливості та інші змінюються не тільки вслід за змінами економічних умов, а й під впливом політичних ідей. У середньовічній свідомості політика і мораль були єдиними. Вперше політику від моралі відокремив Н . Макіавеллі, довівши, що політика має свої специфічні закони і правила, що їй властивий особливий тип взаємовідносин з мораллю. Він дійшов висновку, що політична поведінка ґрунтується не на моралі, а на силі і вигоді. Володарь, підкреслював він, повинен прагнути до того, щоб його вважали добропорядним, милостивим,чесним, щирим, а не жорстоким, скупим, віроломним і злим. Проте він не повинен побоюватися бути підступним і лицемірним, якщо чесноти повертаються проти нього, заважають йому зберегти єдність країни та вірність підданих. Тобто йдеться про принципи політики, які Н. Макіавеллі схвалював тільки в контексті теорії диктатури як засобу революційного перетворення держави з метою встановленя республіканської форми правління. Саме за цієї форми держава стає міцною і стабільною. Забезпечується свобода і суспільна рівновага. Демократизм Н. Макіавеллі виявляється в тому, що над усе він ставив загальне благо. Маса, вважав Макіавеллі, розумніша і постій ніша, а ніж правитель. Народ у всіх справах судить краще ніж володар. Монархія спричинюється до нерівності, деспотизму, гноблення, насильства над народом, породжує всезагальне рабство,занепад. Отже, цінність моралі не заперечується. Вважається, що за певних умов досягнення навіть раціональних, гуманістичних і демократичних цілей несумісне з моральними нормами поведінки. І. Кант абсолютизував мораль. Згідно з його поглядами, людина є суб’єктом моральної свідомості. В своїй поведінці вона повинна керуватися вимогами морального закону – «категоричного імперативу». Мораль – це підвалина суспільного договору, на грунті якого виникає держава. Кант одним із перших проголосив ідею всезагального миру. Він відштовхувався не від політичних механізмів, а від моральних уявлень. Вважав, що моральне стає корисним і політично. Без моралі політика не може бути реалізована.