4. Етапи р-ку та принципи політичної доктрини лібералізму.

Лібералізм — політична та ідеологічна течія, що об´єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави. Метою лібералізму є максимальне послаблення різних форм державного і суспільного примусу щодо особи, відстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

Лібералізм почав формуватися наприкінці 17 ст, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт «класичного» лібералізму припав на 1-шу половину 19 ст.

Англійський мислитель І. Бентам у своїх працях сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов´язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість є метою, а держава — засобом. І. Бентам заперечував революції, покладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватно-власницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.

Основними принципами лібералізму є: соціальний оптимізм, впевненість в необхідності поступових і раціональних змін у суспільному житті; індивідуалізм у поєднанні з високою політичною відповідальністю громадян; широкі права й свободи особи; принцип приватної власності як основа свободи; критичне ставлення до держави, обмеження її функцій та влади державного апарату; толерантність, плюралізм, релігійна віротерпимість.

Сучасні ліберальні доктрини: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.

5. Принцип географічного детермінізму в політичній теорії

Географічний детермінізм - один із найдавніших наукових напрямів, який розроблявся ще давніми греками (Страбон, Гіппократ). Згодом найбільший внесок у розвиток теорії географічного детермінізму зробили німецькі, французькі та американські вчені Ф. Ратцель, Ш. Монтеск'є, Е. Реклю, С. Гантингтон.

Сутність географічного детермінізму надзвичайно проста: визначальною силою розвитку суспільства (в тому числі й країн) є географічне положення і природне середовище. Прихильники цієї теорії вважають, що саме природні умови і ресурси формують ті чи інші країни і сприяють (або не сприяють) їх існуванню та процвітанню. На думку "детерміністів", природні умови визначають не лише виникнення країн і народів, спосіб їх життя, а й сам плин історії.

Звичайно, повністю відкидати вплив географічного положення, природних умов і ресурсів на виникнення, функціонування і розвиток держав аж ніяк не можна. Але з розвитком людства вплив цих чинників зменшується. Нині найбагатшими державами світу є ті, які майже не мають природних ресурсів, навіть території як життєвого простору (Японія, Сінгапур, Ліхтенштейн, Люксембург, Швейцарія тощо). Більшість з цих держав навіть не мають безпосереднього виходу до Світового океану.