44. Політична поведінка.

Політична поведінка — це будь-яка форма участі у здісненні влади (впливу на владу) або протидія її здісненню. Поширеною є типологія політичної поведінки запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність).

У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі: звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики; громадянин — член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій; громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті; громадський, особливо політичний, діяч; професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом до існування, а й сенсом життя (люди, які живуть „для” політики, або „за рахунок політики”). політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації и суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі; політична виключеність як результат недосконалості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах та байдужості до їхньої діяльності; політична апатія як форма не сприйняття політичної системи, відмова від будь-яких форм співпраці з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом — придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо. політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

45. Позаінституційні форми політичної поведінки. Натовп

До позаінституційних форм політичної активності населення можна віднести: участь у різних групах тиску, участь у заходах прямої дії (мітинги, демонстрації, акції протесту тощо), прояви масогенної політичної поведінки (стихійні масові заворушення, безпорядки, спровоковані різними інституційними політичними силами і т.п.).

Мітинг — збори прибічників певного рішення, ідеї, яка тут перетворюється на вимогу — заборонити або дозволити щось, підтримати чи засудити тощо.

Демонстрація — це масова хода прихильників якоїсь ідеї чи політичної сили, здійснювана з метою висловити певні суспільно-політичні настрої, вимоги, заявити про солідарність, протест тощо, привернути увагу громадськості й властей до існуючої проблеми, вимагати її вирішення.

Натовп виникає на основі фізичної взаємодії людей, які підтримують між собою безпосередній контакт, наприклад на мітингу, на транспортній зупинці, взагалі під час затримки на одному місці якими-небудь зовнішніми обставинами. Випадковість утворення, неоднорідність складу визначають специфічну манеру політичної поведінки людей у натовпі, яка виявляється у придушенні раціональності, різкому переважанні почуттів над розумом. На основі анонімності самого натовпу й кожного його учасника виникає почуття безкарності, щезають відповідальність і соціальний страх, що, в свою чергу, викликає агресивні настрої і поведінку.

Завдання демократичного суспільства полягає не в обмеженні участі мас у політиці, а в мінімізації негативних наслідків цієї участі, особливо у формі стихійних виступів, уникненні деструктивного впливу на політику натовпу.

46. Політична свідомість: суть, рівні, структура.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб´єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.

За ознакою суб´єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні:

- політична свідомість суспільства;

- політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.);

- політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний (сукупність політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин) і буденний (сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей) рівні політичної свідомості.

Традиційно структурування політичної свідомості здійснювалося за такими складовими: — політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість); — політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп; — спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства. У політичному енциклопедичному словнику пропонується трохи інший підхід. Згідно з функційним принципом тут виділяються такі аспекти: — політико-психологічний (почуття, настрої, наміри, мотиви, установки, переконання, воля тощо); — політико-ідеологічний (цінності, ідеали, ідеї, доктрини, концепції, погляди й теорії; — політико-дійовий (свідомість консервативна, ліберальна, реформалістська, радикальна та ін.)

47. Політична культура: суть, типологія. Чинники формування політичної культури.

Поняття «політична культура» уперше ввів у науку відомий мислитель епохи Просвітництва І. Г. Гердер. Політична культура виступає структурним елементом політичної системи. Вона розкриває взаємовідносини суб'єктів політики, ступінь їхньої свідомості, активності і готовності до тих чи інших політичних дій.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб’єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Формування політичної культури обумовлене багатьма чинниками, зокрема, соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними та ін.

Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури:

• патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійними і соціальними;

• підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї;

• активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.

Існують і інші типології політичних культур. Так, залежно від типу політичної системи говорять про тоталітарну, авторитарну і демократичну культуру.