21. Вчення г.Гегеля про громадянське суспільство.

Особлива заслуга в розробці концепції громадянського суспільства у взаємозв’язку з державою належить Г. Гегелю. Він дійшов висновку, що соціальне життя, характерне для громадянського суспільства, відрізняється від етичного світу сім’ї і від публічного життя держави. Воно на думку Гегеля, включає ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, завданням яких є забезпечити життєздатність суспільства і реалізацію громадянського права. Громадянське суспільство – це комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом, і які, як такі, прямо не залежать від політичної держави. За Гегелем, сім’я «як перший етичний корінь держави» є сутнісне ціле, члени якого вважають себе «акциденцією» (від. Лат. випадковість), а не конкуруючими між собою індивідами, пов’язаними якимсь договором. Щодо громадянського суспільства, то його численні складові нестійкі, одні приватні інтереси стикаються з іншими, причому надмірний розвиток одних елементів громадянського суспільства може заглушити інші. Громадянське суспільство в трактуванні Гегеля – це опосередкована працею система потреб, яка ґрунтується на системі приватної власності і всезагальній формальній рівності людей. Поява такого суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов’язана з утвердженням буржуазного суспільства. Громадянське суспільство не може залишатися громадянським доти, поки воно не управляється політично під наглядом держави. Лише верховна публічна влада – конституційна держава може успішно справитися з його несправедливостями і синтезувати конкретні інтереси в універсальну політичну спілку. З цієї позиції Гегель критикував сучасну йому теорію природного права за те, що вона змішувала громадянське суспільство і державу, розглядаючи останню як партнера її підданих, і тим самим ставила під сумнів «абсолютний божественний принцип держави». Відносини громадянського суспільства і держави можна визначити з позицій політичної реальності, переваг і недоліків обмеження самостійності, абстрактної свободи і конкретного плюралізму громадянського суспільства на користь універсальних державних прерогатив. Держава представляє суспільство в його єдності. Громадянське суспільство одночасно зберігається і перемагає як необхідний, але підпорядкований аспект ширшої, складнішої, вищої спілки, яка організована політично.

22. Форми держави.

Форма держави – це складне суспільне явище, яке включає в себе три взаємопов’язані елементи: форми державного правління, форми державного устрою та форми політичного режиму

Форми державного правління - це структура вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення, компетенції між ними. Держави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.

Монархія – форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю.

Республіка – форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

Форма державного устрою характеризує територіальний поділ держави і співвідношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади. Головними формами державного територіального устрою є унітарна держава, федерація і конфедерація.

Унітарна держава передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства.

Федерація - це складна союзна держава, що складається з державних утворень, що володіють певною політичною самостійністю в межах розподілення повноважень між загальнофедеральним центром і суб'єктами федерації.

Конфедерація - союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних завдань.

Основою для кваліфікації форм політичних режимів слугує:

-  ступінь розвиненості політичної демократії;

-  реальний політико-правовий статус людини.

З урахуванням цих критеріїв сучасні політичні режими поділяються на: демократичні і антидемократичні. Існують також перехідні режими.

Політичний режим - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади.