8.1. Історія створення та розвитку всесвітньої мережі Internet

Біля 20 - 25 років тому Міністерство Оборони США створило мережу, яка з'явилася передвісником Internet,  вона називалася ARPAnet. ARPAnet була експериментальною мережею,  вона створювалася для підтримки наукових досліджень у військово-промисловій сфері,  зокрема, для дослідження методів побудови мереж, стійких до часткових пошкоджень, що отримуються, наприклад, при бомбардуванні авіацією і здатних в таких умовах продовжувати нормальне функціонування. Ця вимога дає ключ до розуміння принципів побудови і структури Internet. У моделі ARPAnet завжди був зв'язок між комп'ютером-джерелом і комп'ютером-приймачем (станцією призначення). Мережа передбачається ненадійної: будь-яка частина мережі може зникнути в будь-який момент.

На комп'ютери, які зв'язуються в саму мережу  також покладена відповідальність забезпечувати налагодження і підтримку зв'язку. Основний принцип полягає в тому, що будь-який комп'ютер може зв'язатися як рівний з рівним з будь-яким іншим комп'ютером.

Передача даних в мережі була організована на основі протоколу Internet  IP. Протокол IP  це правила і опис роботи мережі. Це зведення включає правила налагодження і підтримку зв'язку в мережі, правила поводження з IP-пакетами і їх обробки, опису мережевих пакетів сімейства IP (їх структура і т.п.). Мережа задумувалася і проектувалася так, щоб від користувачів не потрібно було ніякії інформації про конкретну структуру мережі. Для того, щоб послати повідомлення по мережі, комп'ютер має вмістити дані в деякий "конверт'', званий, наприклад, IP, указати на цьому "конверті'' конкретну адресу в мережі і передати ті, що вийшли внаслідок цих процедур пакети в мережу.

Ці рішення можуть показатися дивними, як і припущення про "ненадежной'' мережу, але досвід, що вже є показав, що більшість цих рішень цілком розумна і вірно. Поки Міжнародна Організація по Стандартизації (Organization for International Standardization  ISO) тратила роки, створюючи остаточний стандарт для комп'ютерних мереж, користувачі чекати не бажали. Активісти Internet почали встановлювати IP-програмне забезпечення на всі можливі типи комп'ютерів. Незабаром це стало єдиним прийнятним способом для зв'язку різнорідних комп'ютерів. Така схема сподобалася уряду і університетам, які проводять політику купівлі комп'ютерів у різних виробників. Кожний купував той комп'ютер, який йому подобався і має право був чекати, що зможе працювати по мережі спільно з іншими комп'ютерами.

Приблизно 10 років опісля після появи ARPAnet з'явилися Локальні Обчислювальні Мережі (LAN), наприклад, такі як Ethernet і інш. Одночасно з'явилися комп'ютери, які стали називати робочими станціями. На більшості робочих станцій була встановлена операційна система UNIX. Ця ОС мала можливість роботи в мережі з протоколом Internet (IP). У зв'язку з виникненням принципово нових задач і методів їх рішення з'явилася нова потреба: організації бажали підключитися до ARPAnet своєю локальною мережею. Приблизно в той же час з'явилися інші організації, які почали створювати свої власні мережі, що використовують близькі до IP комунікаційні протоколи. Стало ясно, що всі тільки виграли б, якби ці мережі могли спілкуватися все разом, адже тоді користувачі з однієї мережі смог би зв'язуватися з користувачами іншої мережі.

Однією з найважливіших серед цих нових мереж була NSFNET, розроблена з ініціативи Національного Наукового Фонду (National Science Foundation  NSF). У кінці 80-х NSF створив п'ять суперкомпьютерных центрів, зробивши їх доступним для використання в будь-яких наукових установах. Було створено усього лише п'ять центрів тому, що вони дуже дорогі навіть для багатої Америки. Саме тому їх і потрібно було використати кооперативно. Виникла проблема зв'язку: був потрібен спосіб з'єднати ці центри і надати доступ до них різним користувачам. Спочатку була зроблена спроба використати комунікації ARPAnet, але це рішення потерпіло крах, зіткнувшись з бюрократією оборонної галузі і проблемою забезпечення персоналом.

Тоді NSF вирішив побудувати свою власну мережу, засновану на IP технології ARPAnet. Центри були сполучені спеціальними телефонними лініями з пропускною спроможністю 56 KBPS (7 KB/s). Однак, було очевидно, що не стоїть навіть і намагатися з'єднати всі університети і дослідницькі організації безпосередньо з центрами, так як прокласти таку кількість кабеля  не тільки дуже дорого, але практично неможливо. Тому вирішено було створювати мережі за регіональним принципом. У кожній частині країни зацікавлені установи повинні були сполучитися зі своїми найближчими сусідами. Ланцюжки, що Вийшли приєднувалися до суперкомп'ютера в одній з своїх точок, таким чином суперкомпьютерные центри були сполучені разом. У такій топології будь-який комп'ютер міг зв'язатися з будь-яким іншим, передаючи повідомлення через сусідів.

Це рішення було успішним, але настала пора, коли мережа вже більш не справлялася з потребами, що зросли. Спільне використання суперкомп'ютерів дозволяло підключеним общинам використати і безліч інших речей, що не відносяться до суперкомп'ютерів. Несподівано університети, школи і інші організації усвідомили, що отримали під рукою море даних і мир користувачів. Потік повідомлень в мережі (трафік) наростав все швидше і швидше поки, зрештою, не перевантажив керуючі мережею комп'ютери і зв'язуючі їх телефонні лінії. У 1987 р. контракт на управління і розвиток мережі був переданий компанії Merit Network Inc., яка займалася освітньою мережею Мічигана спільно з IBM і MCI. Стара фізично мережа була замінена більш швидкими (приблизно в 20 раз) телефонними лініями. Були замінені на більш швидкі і мережеві керуючі машини.

Процес вдосконалення мережі йде безперервно. Однак, більшість цих перебудов відбувається непомітно для користувачів. Включивши комп'ютер, ви не побачите оголошення про те, що найближчі півроку Internet не буде доступна через модернізацію. Можливо, навіть більш важливо те, що перевантаження мережі і її удосконалення створили зрілу і практичну технологію. Проблеми були вирішені, а ідеї розвитку перевірені в справі.

Способи доступу до Internet