1. Поняття про духовну культуру
Уважно прочитати, законспектувати основні положення |
Духовність – надзвичайно складне й інтегративне поняття. З позиції філософії – це, насамперед, внутрішній світ людини, її свідомість, світоглядні орієнтації. Основою духовності є власне людські цінності, духовні потреби, інтереси, смаки й ідеали.
В українському педагогічному словнику духовність розглядається як “індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти “для інших” (розглядається як душевність).
Духовний розвиток вчені трактують як ієрархію метамотивів та потреб, виходячи з яких особистість оцінює себе, інших, довкілля і діє. Найсуттєвішими є такі потреби: самоповага, пізнання світу, себе, сенсу життя, сприймання та створення краси, здійснення добра та справедливості, досягнення психічної досконалості.
Духовний розвиток особистості визначається так (Б.Юсов): духовне – це ідеальне, всезагальне; життя, активність, вчинки, спрямовані до світлого і святого; щедрість, любов до ближнього, самовідданість; почуття радості від творення блага; свобода, можливість діяти без зовнішнього примусу; досягнення особистості, що набуті завдяки власним внутрішнім ресурсам; творчість, безпосередність, щирість у діянні добра.
Структура духовного потенціалу особистості (за М.Марчуком):
1) логічне мислення, пов’язане з такими протилежностями, як “істина” й “омана”;
2) моральне волевиявлення, що здійснює вибір між “добром” і “злом”, та
3) естетичне переживання, зумовлене протиставленням “краси” й “потворності”. Тобто сутність духовності складають інтелектуальні, моральні і естетичні цінності особистості.
Індикаторами (показниками) духовності людини, як зазначають вчені, є об’єкти духовності (предмети праці, інші люди, життя, істина і Бог); базові життєві цінності (істина у пізнанні, користь і доцільність у праці, любов, добро і творчість); тип самовизначення особистості (прагматичне, моральне, екзистенціальне); спосіб виявлення творчості у діяльності та поведінці (надситуативна, пошукова активність, наднормативна, самоактуалізація); характер мотивів (самореалізація, самоствердження); духовні інтенції та життєві настанови людини (віра, надія, любов). У загальному варіанті духовність можна розглядати як внутрішнє життя людини, її погляди, думки, ціннісні орієнтації, потреби, ідеали, почуття, стосунки, вчинки, що спрямовані на усвідомлення, засвоєння та втілення Істини, Краси і Добра.
Деякі висновки щодо поняття “духовність” і “духовний розвиток”
Духовність – якість, що притаманна тільки людині і людству. Духовність надає життю людини якісної своєрідності, наповнює її смислом, розкриває нові горизонти, одухотворяє навколишній світ.
Дати точне визначення поняттю “духовність” складно. Сучасна наука характеризує духовність як особливий компонент і генезис культурної реальності, форму самовизначення людини і розвиток її творчих потенцій.
Аналіз духовності дозволяє виділити значну кількість якостей, що притаманні духовній людині і характеризують духовність (див. вище – індикатори духовності).
Являючись вищим етапом психічного життя людини, духовність акумулює її основні функції: синтез естетизму, етизму, теоретизму; істина, добра, краса як ціле; єдність усіх моральних сил людини, зв’язок з емоційним світом людини.
Духовність – провідна універсальна характеристика діяльності людини. Самопізнання, самосвідомість, самореалізація – важливі феномени духовного життя людини.
Духовна культура в широкому розумінні – це багатий позитивний життєвий досвід суспільного, соціального, родинного життя народу, людства, який передається із покоління в покоління.
У вузькому розумінні духовна культура є результатом освіти, виховання і самовиховання індивіда і свідчить про засвоєння ним системи морально-етичних норм, основ культури, а також про сформованість духовних запитів, потреб, інтересів, виявлення культури почуттів, а також культури взаємодії з оточуючими. Критерієм сформованості духовної культури індивіда є самореалізація його духовних сил і духовного потенціалу.
Виховання духовної культури у підростаючого покоління – складний, багатогранний процес, основою якого є прищеплення дитині гуманістичних якостей, системи світоглядних координат, вищих цілей і культури поведінки.
Процес виховання духовної культури у школярів передбачає облагородження життя і помислів дитини вищими смислами у її ставленні до національної і світової духовної культури, історії країни, мови, віри, пошуків ідеалу і змісту життя людей, довкілля...
У зв’язку з зазначеними особливостями духовної культури в сучасній педагогіці висувається концепція базисної мети формування особистості – це формування її духовної культури. У теорії змісту освіти термін “духовна культура” рівнозначний терміну “базова культура”.
У більшості джерел в області науково-педагогічних досліджень базова культура і її формування в цілісному педагогічному процесі включає: філолофсько-світоглядну підготовку школярів, громадянське виховання, формування основ моральної культури особистості, трудове виховання і професійну орієнтацію особистості, формування естетичної культури, виховання фізичної культури учнів.
Трудове виховання
2. Філософсько-світоглядна підготовка школярів.
Прочитати та скласти опорну схему: “Формування наукового світогляду школярів” |
Однією з ведучих задач виховання духовної (базової) культури особистості є формування світогляду школярів.
Світогляд являє собою цілісну систему наукових, філософських, соціально-політичних, моральних, естетичних поглядів на світ (природу, суспільство, мислення).
Світогляд – узагальнена система поглядів, переконань, ідеалів, в яких людина виражає своє ставлення до оточуючого її природного і соціального середовища.
Суб’єктивна сторона світогляду полягає в тому, що в людини формується не тільки цілісний погляд на світ, але й узагальнене уявлення про саму себе, що складається в розумінні і переживанні свого “Я”, своєї індивідуальності, своєї особистості. У людини, що досягає такого рівня розвитку, коли його можна назвати особистістю, усі властивості і якості здобувають визначену структуру, логічним центром і підставою якої стає світогляд. Вищим рівнем світогляду є система світоглядних переконань (чи переконаність як інтегративна якість особистості).
Погляди – прийняти людиною як достовірні ідеї, знання, теоретичні концепції. Передбачення, що пояснюють явища природи і суспільства, є орієнтирами в поведінці, діяльності, стосунках.
Переконання – психічний стан особистості, яка характеризується стійкими поглядами, впевненістю в правильності своїх думок, поглядів, це сукупність знань, ідей, концепцій, теорій, гіпотез, в які людина вірить як в істину.
Невід’ємною частиною переконань людини є почуття. Втілення світоглядних переконань у життя, їх обстоювання і захист людина переживає емоційно.
Втілюючи в собі досягнення світової цивілізації, науковий світогляд озброює людину науковою картиною світу як системним відображенням найбільш істотних сторін буття і мислення, природи і суспільства.
Науковий світогляд – цілісна система наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставленні людини до навколишньої дійсності й до самої себе.
Основу наукового світогляду становлять погляди, переконання, що сформувалися на базі знань про природу та суспільство, й стали внутрішньою позицією особистості. Таким чином, у структурі наукового світогляду – погляди, переконання, ідеали, система наукових знань особистості.
Основні риси наукового світогляду: науковість, єдність теорії і практики, патріотизм і інтернаціоналізм, гуманізм, оптимізм, непримиренне ставлення до будь-яких проявів аморальності.
Процес формування наукового світогляду включає наступні етапи: 1. Озброєння учнів глибокими науковими знаннями. 2. Формування у школярів глибокої переконаності в істинності наукових знань. 3. Включення учнів в активну трудову та громадянську діяльність.
Основні шляхи та умови формування світогляду
науковий світогляд формується у процесі вивчення фізики, хімії, біології, астрономії – закладається фундамент наукових знань;
гуманітарні предмети складають наукову основу світогляду;
у процесі суспільно-трудової діяльності;
художньо література і мистецтво, усі засоби культурно-ідеологічного впливу;
непорушна єдність знань, ідейно-морального і трудового виховання.
Формування світогляду залежить від впливу на інтелект, емоції особистості, її волю, від активної практичної діяльності.
Дидактичні умови ефективності формування наукового світогляду:
Забезпечення глибокої наукової доказовості, логічної переконливості та несуперечливості всіх теоретичних висновків і фактів світоглядного характеру.
Надання навчанню високої ідейно-політичної спрямованості.
Дотримання принципу історизму при вивченні програмного матеріалу.
Розвиток пізнавальної активності та самостійності учнів.
Збудження емоційного ставлення учнів до навчального матеріалу.
Тісний зв’язок з життям, включення школярів в активну трудову діяльність.
Врахування в роботі з формування наукового світорозуміння вікових та індивідуальних особливостей учнів.
3. Громадянське виховання в системі формування базової культури особистості.
Прочитати та скласти опорну схему: “Сутність, зміст та шляхи громадянського виховання школярів” |
Громадянське виховання – процес формування громадянськості як риси особистості, яка характеризується усвідомленням нею своїх прав і обов’язків у ставленні до держави, народу, законів, норм життя; турботою про благополуччя своєї країни, збереження людської цивілізації конкретними діями відповідно до власних переконань і цінностей.
Мета громадянського виховання – сформувати свідомого громадянина, патріота, тобто людину з притаманними їй особистісними якостями і рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні. Вони мають органічно поєднуватись із потребою й умінням діяти комплексно й результативно.
Громадянська культура є “ядром”, усієї духовної культури особистості; пронизуючи усі її складові частини. Без оволодіння нормами та цінностями громадянської культури людина не може вважатися в повній мірі культурною, бути справжнім громадянином своєї держави.
Громадянськість як риса особистості відбиває:
патріотичну самосвідомість, громадянську відповідальність, суспільну ініціативність й активність, готовність трудитися для розвитку Батьківщини, захищати її, підносити її міжнародний авторитет;
повагу до Конституції, законів держави, прийнятих у ній правових норм, сформованість потреби в їх дотриманні, високій правосвідомості;
досконалі знання і володіння державною мовою, турботу про піднесення її престижу;
увагу до батьків, свого родоводу, традицій та історії рідного народу; високу культуру міжнаціонального спілкування;
дисциплінованість, працьовитість, завзятість, почуття дбайливого господаря своєї землі, піклування про її природу, екологію.
Одним із компонентів громадянського виховання школярів є оволодіння ними правовою і політичною культурою.
Оволодіння правовою культурою сприяє розвитку правосвідомості особистості, тобто усвідомленню своїх прав, свобод, обов’язків, ставлення до закону, державної влади.
Політична культура – одна із сфер духовного життя людини, що характеризує її досягнення в засвоєнні політичних знань, умінь, норм та традицій політичної діяльності, які дозволяють учневі регулювати свої політичні дії, поведінку.
Основні шляхи громадянського виховання школярів
1. Громадянському вихованню школярів може сприяти запровадження спеціального навчального предмета в старших класах.
2. Забезпечення оволодіння школярами системою знань про людину та суспільство певними уміннями у процесі вивчення освітніх предметів гуманітарного та природничого циклів.
3. Організація позакласної та позашкільної виховної роботи, що сприяє не тільки збагаченню учнів знаннями й уміннями, а й залученню школярів до безпосередньої діяльності, яка розвиває якості громадянина. Для цього можна використовувати різноманітні форми та методи роботи: бесіди, інформації, усні журнали, різного спрямування клуби, круглі столи, прес-конференції, заочні подорожі, диспути, конференції, суспільно-політичні вікторини, захисти рефератів з різних громадянських питань, аналіз конкретних політичних та історичних ситуацій, робота прес-центрів, лекторіїв тощо.
4. Формування основ моральної культури особистості.
Прочитати та скласти схему: “Механізм формування основ моральної культури особистості” |
Моральне виховання – це цілеспрямований і систематичний вплив на свідомість, почуття і поведінку вихованців з метою формування у них моральних якостей, які відповідають вимогам суспільної моралі.
Метою морального виховання є формування в особистості стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі; залучення учнів до участі у практичній діяльності.
Мораль – це сукупність норм поведінки людей, що регулюють їх відношення до суспільства, нації, колективу, підтримане особистим переконанням, традицією, суспільною думкою. Моральні норми складають основу моральності людини, але повністю її не визначають.
Моральність включає моральні погляди, теорії, переконання, почуття. відношення людей, моральну поведінку.
Моральні переконання – це пережиті та узагальнені моральні принцип, норми. Вони формуються у процесі активного й вольового оволодіння всім багатством моральної культури і стають керівництвом до дії особистості.
Моральні почуття відображають запити, оцінки, відношенні спрямованість духовного розвитку особистості. У результаті формуванні почуттів у системі морального виховання з’являється емоційне ставлення до того, що раніше було нецікавим.
Моральні звички – це корисні для суспільства, стійкі форми поведінки (образ дії), які стають потребою людини і здійснюються у будь-яких ситуаціях і умовах.
Завдання морального виховання передбачають:
• формування в учнів моральної свідомості, основними категоріями якої є моральний ідеал, моральні норми і цінності, моральна мотивація, етична оцінка;
• розвиток моральних почуттів в учнів, а саме: гуманізму, гідності, сумління, обов’язку, відповідальності, принциповості, товариськості, доброти, поваги до людей, милосердя тощо;
• формування досвіду поведінки, яка відповідає прийнятим у суспільстві етичним нормам і традиціям; прищеплення моральних звичок.
Процес формування основ моральної культури учнів включає наступні етапи:
1. Етап формування моральної свідомості, який передбачає засвоєння системи знань про норми і правила моральної поведінки шляхом моральної просвіти.
2. Етап формування моральних почуттів, який полягає у перетворенні знань на переконання, переході їх у дієво-вольову сфери дитини.
3. Етап організації моральної діяльності учнів, який передбачає залучення до загальноприйнятих норм і правил поведінки.
Основою змісту морального виховання є позиції, які учень реалізує у своїй діяльності з етичної сторони. Мірою реального та потрібного суспільству типу моральних відносин виступає ідеал особистості. Він задає перспективу для виховання і самовиховання.
Загальні організаційні форми морального виховання поділяють на п’ять груп:
керівництво життям і діяльністю учнівського колективу, формування органів його самоврядування, організація і проведення зборів та ін.;
інформаційно-масові форми – лекції, дискусії, конференції, вечори;
дієво-практичні форми – агітбригади, трудові бригади і об’єднання. тимурівські команди та ін.;
синтетичні, або клубні, форми – шкільні клуби, КВК, “вогники”, шкільні театри та ін.;
індивідуальні форми – консультації, співбесіди, індивідуальні завдання.
5. Трудове виховання і професійна орієнтація школярів.
Прочитати та скласти опорну схему: “Система трудової підготовки школярів” |
Трудове виховання – це цілеспрямований, організований систематичний педагогічний процес залучення і стимуляції школярів до різноманітних видів праці з метою формування певних виробничих знань, умінь, навичок, розвитку творчого мислення, інтелекту, працьовитості, усвідомлення необхідності праці як основи життєдіяльності кожної людини.
Основна мета трудового виховання школярів – сформувати особистість людини як будівничого творця, що діє в ім’я гуманних ідеалів.
Основні завдання трудового виховання:
формування любові, поваги до праці як до першої життєвій необхідності;
формування трудових умінь, навичок культури праці;
формування пізнавального інтересу, інтелектуальних умінь та навичок активної пізнавальної трудової діяльності;
формування працелюбної особистості.
Праця – це цілеспрямована діяльність людей на задоволення своїх потреб, необхідна умова існування та розвитку суспільства, основа життєдіяльності людини.
Працелюбність є результатом трудового виховання і виступає як особистісна якість, для якої характерна потреба в соціально та особистісно мотиваційній сфері, наявність трудових умінь і навичок та їх постійне удосконалення.
Трудова освіта або трудове навчання є частиною системи трудового виховання. Вона є основою трудової культури, творчої, продуктивно осмисленої праці.
Компонентом базової трудової культури є політехнізм, який складається з теоретичної і практичної частини. Теоретична частина навчання передбачає ознайомлення учнів з характером праці на виробництві, з прогресивними технікою та технологіями і т.д. Практична частина навчання спрямована на засвоєння трудових прийомів, операцій, процесів, набуття навичок праці, творчу участь у ній і т.д.
Трудове навчання здійснюється від першого класу до закінчення школи. Складовою системи трудового виховання школярів є також організація спільно-корисної праці.
На сучасному етапі великого значення набуває економічне виховання. Економічне виховання – систематичний, цілеспрямований, організований вплив з метою формування в учнів економічних знань, умінь, навичок, потреб, інтересів, стилю мислення, які відповідають нормам господарювання і принципам моралі.
Складова трудового виховання – профорієнтація. Профорієнтація – це науково обґрунтована система соціально-економічних, психологічних, виробничо-технічних та індивідуальних заходів, спрямованих на надання допомоги учням у професійному самовизначенні згідно з особистими здібностями, можливостями, покликанням і потребами суспільства.
Основні напрямки роботи з трудового виховання;
Залучення учнів до різних видів навчальної праці з метою кращого розпізнання своїх можливостей, самопізнання та самовиховання – робота гуртків, школа мистецтв, секції юних техніків та ін.
Профорієнтаційний урок.
Професіографічні зустрічі та екскурсії.
Формування пізнавальних інтересів і нахилів учнів.
Розвиток творчих здібностей учнів.
Залучення до різних видів трудової діяльності (шкільні кооперативи, трудові загони та ін.).
Індивідуальні профорієнтаційні консультації.
Бесіди, спостереження, анкетування, вивчення нахилів та інтересів.
Робота з батьками.
6. Формування естетичної культури учнів.
Прочитати та законспектувати ключові поняття |
Естетична культура передбачає сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, розвиток здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потребу вносити прекрасне в оточуючий людину світ, зберігати прекрасне.
Естетичне виховання – це процес взаємодії педагога та учнів, спрямований на формування естетичної культури та розвиток естетичного ставлення особистості до життя, набуття здатності до творчої діяльності за законами краси.
Мета естетичного виховання – формування здібності повноцінного сприймання, розуміння й оцінювання прекрасного в житті, праці, мистецтві, творчості; розвиток здатності насолоджуватися прекрасним.
Методологічною основою естетичного виховання є естетика – наука про загальні закономірності художнього освоєння дійсності людиною, про сутність і форми відображення дійсності і перетворення життя за законами краси.
Зміст естетичного виховання передбачає розвиток:
1) естетичного сприйняття як здатності людини до вичленування в явищах дійсності і мистецтва процесів, властивостей, якостей, що викликають естетичні переживання, естетичну насолоду;
2) естетичних суджень (оцінок), відбиваючи ставлення особистості до явищ життя суспільства, до природи, мистецтва;
3) естетичного ідеалу як уявлення школяра про довершеність, красу в природі, суспільстві, людині, мистецтві;
4) естетичного смаку як стійкого емоційно-оцінного ставлення людини до прекрасного з позицій її ідеалів;
5) естетичної діяльності, основу якої складає потреба особистості в спілкуванні з естетично цінними предметами, явищами, творами мистецтва, в потребі створювати самому красу.
Основним завданням естетичного виховання є формування художньо-естетичної культури, розвиток творчих здібностей, здатності до естетичного освоєння дійсності.
Спостережливість, уміння бачити, помічати прекрасне – основа духовної краси людини, яка виражається в її естетичній свідомості.
Естетична свідомість – форма суспільної свідомості, що являє собою художньо-емоційне освоєння дійсності через естетичні почуття, переживання. оцінки, смаки, ідеали тощо і концентровано виражається в мистецькій творчості та естетичних поглядах.
Естетичні почуття – особливі почуття насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в дійсності й у творах мистецтва.
Естетичний смак – здатність людини правильно оцінювати прекрасне, відокремлювати справді прекрасне від потворного, неестетичного.
Естетичний ідеал - уявлення людини про прекрасне, до чого вона прагне, на що вона рівняється.
Естетика поведінки – риси прекрасного у вчинках і діях людини: у ставленні до праці і до суспільства, у манерах і зовнішньому вигляді, у формах спілкування з людьми.
Естетичне виховання школярів передбачає певну організацію системи навчально-виховного процесу, в умовах якої учні можуть безпосередньо стикатися з прекрасним, постійно збагачуватись новими естетичними враженнями і знаннями, виховуючи чутливість до прекрасного в житті, природі, мистецтві. Реалізація цього завдання здійснюється в процесі вивчення основ наук, у позакласній і позашкільній роботі, в сім’ї, шляхом самовиховання, спрямованого на збагачення і вдосконалення людського характеру, внутрішнього світу особистості, її поглядів, почуттів, уявлень, смаків.
Шляхи естетичного виховання школярів:
Оволодіння естетичними знаннями в процесі вивчення навчальних предметів.
Естетичне виховання у праці.
Естетичне виховання засобами природи.
Естетичне виховання засобами мистецтва.
Джерела естетичного виховання: природа, краса побуту і оточуючої обстановки, мистецтво, участь людини у3 різних видах діяльності, національні цінності.
7. Виховання фізичної культури учнів.
Прочитати та скласти опорну схему: “Виховання фізичної культури учнів” |
Фізична культура – невід’ємна важлива частина загальної і фахової культури особистості сучасного фахівця, що забезпечує фундамент його фізичного, духовного добробуту й успіхи у виробничій діяльності. Вона є якісною динамічною характеристикою рівня розвитку і реалізації можливостей людини, що забезпечує біологічний потенціал його життєдіяльності, необхідний для гармонійного розвитку, прояви соціальної активності, творчої праці. Все це обумовлює соціальне замовлення на оволодіння особистою фізичною культурою на всіх етапах формування фахівця.
Свої функції, що розвивають і формують особистість фізична культура найбільш повно реалізує через систему фізичного виховання.
Фізичне виховання – це соціально-педагогічний процес цілеспрямованого систематичного впливу на людину фізичними вправами, силами природи та гігієнічними факторами з метою зміцнення здоров’я, розвитку рухових якостей, вдосконалення морфологічних і функціональних можливостей, формування і покращення основних життєво необхідних рухових вмінь, навичок та пов’язаних з ними знань, забезпечення готовності людини до активного життя і професійної діяльності. Це робить необхідним введення фізичного виховання до числа обов’язкових дисциплін у загальноосвітніх школах і вищих закладах освіти.
Мета фізичного виховання: зміцнення здоров’я, сприяння гармонійному розвитку особистості, підготовка молоді до праці і захисту Батьківщини.
Завдання і зміст фізичного виховання:
формування поняття про те, що турбота про своє здоров’я є не тільки особистісна справа, а і суспільний обов’язок;
сприяння правильному фізичному розвитку і зміцненню здоров’я;
розвиток основних видів рухових діл, формування рухових умінь і навичок;
виховання стійкого інтересу і потреби в систематичних заняттях з фізичної культури;
формування в учнів правильної постави, підтягнутості і охайності.
Шляхи фізичного виховання:
уроки фізичної культури;
гімнастика і фізкультурні хвилини під час уроків;
ігри і фізичні вправи на перервах, в режимі продовженого дня.
У позакласній роботі: робота гуртків і секцій фізичної культури в школі, будинках дітей та юнацтва; спартакіади, фізкультурні свята, змагання, туризм.
Питання для самоконтролю
Назвіть основні риси наукового світогляду.
У чому суть громадянського виховання?
У чому сутність морального виховання, моральної культури особистості?
Що таке професійна орієнтація і які компоненти вона включає?
Які джерела і шляхи естетичного виховання школярів?
Які основні завдання фізичного виховання в сучасній школі?
Резюме
Формування духовно багатої і всебічно розвиненої особистості є важливою метою і в той же час необхідною умовою розбудови Української держави. Саме тому процес вирішення проблеми духовної культури підростаючого покоління був і залишається пріоритетною перспективою сучасного виховання, побудованого на аксіологічних принципах гуманізму і демократизму, зорієнтованого на національні та загальнолюдські духовні цінності і культурні традиції.
Світогляд як система поглядів, переконань, у якій людина відбиває своє ставлення до світу і своє місце в ньому, одночасно пов’язаний з різними сторонами діяльності особистості, із знаннями й уміннями їх застосовувати при розв’язанні завдань, з якими школяр зіштовхується в своєму житті, тобто з інтелектуальною стороною особистості, із спрямованістю особистості – її ставленням, мотивами, оцінками, ідеалами.
Громадянська культура є “ядром”, усієї духовної культури особистості; пронизуючи усі її складові частини. Без оволодіння нормами та цінностями громадянської культури людина не може вважатися в повній мірі культурною, бути справжнім громадянином своєї держави.
Головне завдання морального виховання – формування моральної культури особистості, яка включає такі компоненти: індивідуальну моральну свідомість, моральні почуття, моральні стосунки, поведінку і спілкування. Індивідуальна моральна свідомість включає в себе ідеали, погляди, переконання, прагнення особистості, що складає духовно-моральну основу формування моральної культури особистості школяра.
Трудове виховання як певна організація діяльності і спілкування школярів, яка забезпечує формування ставлення особистості до праці, її професійне самовизначення, є складовою частиною духовного розвитку особистості.
Естетичне виховання школярів як процес оволодіння ними естетичною культурою сприяє всебічному гармонійному розвитку особистості, залученню до духовної культури людства, творчості в різних галузях життєдіяльності тощо, формує ставлення до праці, пізнання, спілкування, природи, світу речей тощо.
Фізичне виховання як цілеспрямована організація життєдіяльності школяра, забезпечує досконалість формування його фізичної культури, загальну освіту і всебічний розвиток.
Розділ 1.5.: Загальні методи виховання
Зміст
Поняття про методи виховання.
Методи формування свідомості особистості.
Методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки.
Методи стимулювання поведінки та діяльності.
Методи контролю, самоконтролю та самооцінки у вихованні.
Вибір методів виховання.
Ключові слова: метод виховання; засіб та прийом виховання; класифікація методів виховання; методи формування свідомості особистості; методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки; методи стимулювання поведінки та діяльності; методи контролю та самоконтролю.
Цілі та завдання вивчення розділу 1.5.
Успішне вивчення розділу 1.5. дозволяє:
Мати уяву про класифікацію методів виховання, характер взаємозв’язків між ними, умови оптимального вибору та ефективного застосування методів виховання.
Знати суть методів, прийомів, засобів виховання, класифікацію методів виховання з позиції діяльнісного підходу, вміти оцінювати результати застосування різноманітних методів виховання у конкретних педагогічних ситуаціях.
Володіти ключовими поняттями: метод виховання; засіб та прийом виховання; класифікація методів виховання; методи формування свідомості особистості; методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки; методи стимулювання поведінки та діяльності; методи контролю та самоконтролю.
Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.5.
При вивченні Розділу 1.5. важливо з’ясувати сутність поняття “метод виховання”; характеризувати методи формування свідомості особистості, організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки, стимулювання поведінки та діяльності, контролю та самоконтролю; знаходити оптимальні засоби, методи виховання для ефективного вирішення конкретних педагогічних ситуацій в навчально-виховному процесі.
Вивчаючи пункт 1, необхідно висвітлити питання про різні підходи до трактування поняття “метод виховання” та з’ясувати, чим обумовлена різність підходів до класифікації методів виховання.
Вивчаючи пункт 2, проаналізуйте основні функції методів формування свідомості особистості. Спробуйте навести конкретні приклади використання цих методів у практиці А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського.
Вивчаючи пункт 3, треба мати на увазі, що педагогічна вимога дійсно є невід’ємною частиною методів організації діяльності і формування досвіду поведінки, але головне їх завдання – вплив на свідомість дитини. Вимоги випереджують дію, тому їх можна віднести як до першої, так і до другої групи методів.
Вивчаючи пункт 4, необхідно проаналізувати роль методів стимулювання діяльності і поведінки. Спробуйте охарактеризувати засоби виховання для цього методу.
Вивчаючи пункт 5, проаналізуйте методи контролю, самоконтролю та самооцінки у вихованні. Наведіть приклади використання цих методів в навчально-виховному процесі.
Вивчаючи пункт 6, з’ясуйте, від яких факторів залежить вибір методів виховання. Слід пам’ятати: щоб виховний процес був ефективним, методи виховання використовують у їх взаємозв’язку.
1. Поняття про методи виховання.
Прочитати та законспектувати основні положення |
Удосконалення навчально-виховного процесу в школі пов’язане з пошуками оптимальних методів виховання особистості школяра.
У педагогічній науці існують різні підходи до трактування поняття “метод виховання”. У визначенні А.С.Макаренка це поняття має гуманістичний напрям. “Метод виховання – це інструмент доторкання до особистості”.
Ю.К.Бабанський визначає метод виховання як співробітництво вчителя та учня: “Методи виховання – це способи взаємопов’язаної діяльності, спрямованої на розв’язання виховних задач”. Комплексний підхід до визначення поняття “метод виховання” здійснюється І.Ф.Харламовим: “Під методами виховання слід розуміти сукупність специфічних способів і прийомів виховної роботи, які використовуються у процесі організації різноманітної діяльності учнів для розвитку в них потреб, поглядів, переконань, моральної поведінки, а також для корекції і вдосконалення з метою формування особистості, її якостей”. У визначенні М.М.Фіцули “методи виховання – це способи взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців – оглядів, переконань, навичок і звичок поведінки”. За Б.Т.Лихачовим, метод виховання – це засіб впливу вихователя на свідомість, волю та почуття учнів, спосіб взаємодії з ними з метою формування у них переконань та навичок поведінки, що відповідає меті виховання.
Засоби виховання – вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі. Це те, за допомогою чого відбувається виховання: предмети духовної і матеріальної культури (наукові посібники, книги, твори мистецтва); слово вихователя, різноманітні види діяльності: навчання, гра, художня самодіяльність, спорт; конкретні заходи: вечори, політінформації, збори.
Прийоми виховання – складова частина методу, що забезпечує його застосування в певних умовах. Тому деякі дослідники розглядають методи виховання як певну сукупність прийомів виховної взаємодії з вихованцями. Методи та прийоми можуть у конкретних педагогічних ситуаціях переходити один в один.
Методи виховання поділяють на загальні (їх застосовують в усіх напрямках виховання) і часткові (використовуються переважно в одному з них – моральному, фізичному , правовому тощо).
Характеристика методів виховання вимагає певної їх класифікації. Але це дуже складне питання педагогіки, вчені мають різні точки зору з цього питання. Так, у класифікації Мар’єнко І.С. названі такі групи методів виховання, як роз’яснювально-репродуктивні, проблемно-ситуативні, методи привчання і вправи, стимулювання, гальмування, керівництва, самовиховання.
За характером методи виховання поділяють на переконання; організації життя і діяльності учнів; стимулювання діяльності і поведінки (Болдирев М.І.).
Класифікація на основі спрямованості (інтегративної характеристики, що передбачає єдність цільової, змістовної сторін методів виховання, Щукіна Г.І. та ін.): методи формування свідомості особистості; методи організації діяльності і формування досвіду громадської поведінки; методи стимулювання і гальмування поведінки.
Таким чином, різність підходів до класифікації методів виховання обумовлена тим, яка ознака береться за основу для групування методів.
Розглянемо класифікацію методів виховання з позиції діяльнісного підходу за Ю.К.Бабанським. В основу даної класифікації покладено цілісну структуру діяльності, яка включає в себе усвідомлення процесу діяльності, її організацію, стимулювання, контроль та аналіз результатів. В основі цієї класифікації IV групи методів: І група – методи формування свідомості особистості; II група – методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки; III група – методи стимулювання діяльності та поведінки; IV група – методи контролю та самоконтролю, самооцінки діяльності та поведінки. У таблиці 1.2. приведено класифікацію методів виховання.
Треба пам’ятати, що кожна класифікація умовна; методи, що впливають на свідомість, опосередковано впливають і на поведінку, і навпаки; але класифікація виділяє головне і дозволяє розглянути кожний метод детальніше, пам’ятаючи, що кожний з них – лише частина системи і всі вони взаємопов’язані.
Таблиця 1.2.
Класифікація методів виховання (за Ю.К.Бабанським) |
|||
методи формування свідомості особистості |
методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки |
методи стимулювання діяльності та поведінки |
методи контролю та самоконтролю, самооцінки діяльності та поведінки |
1.Освічення, навіювання. 2.Переконання (лекція, розповідь, бесіда, диспут, дебати, дилеми Кольберга). 3.Позитивний приклад, авторитет |
Педагогічна вимога Привчання Вправи Доручення Створення виховуючих ситуацій Суспільна думка колективу Ділові ігри
|
Змагання Заохочення Покарання Суспільна думка |
Спостереження Тести Індивідуальні бесіди Анкетування Самоаналіз Самокритика Самопереконання
|
Методи виховання завжди діють у певній системі, кожен є структурним елементом цієї системи і у взаємозв’язку з іншими забезпечує ефективність виховного процесу. Їх використовують у тісному взаємозв’язку і взаємозалежності. Методи виховання змінюються, вдосконалюються із зміною мети виховання, умов здійснення, залежно від віку дитини та ступеня її вихованості.
2. Методи формування свідомості особистості.
Прочитати та скласти опорну схему: “Методи формування свідомості особистості” |
Головна мета цих методів – вплив на свідомість, почуття, волю вихованців для пояснення і доведення правильності чи необхідності певної поведінки, норм і правил спілкування, ставлення до оточуючого світу та ін. До цієї групи належать методи:
освічення, навіювання;
переконання;
прикладу.
Освічення передбачає інформацію, повідомлення про факти, вчинки, події, а також роз’яснення сутності, значення тих чи інших якостей особистості, принципів, норм і правил поведінки, шляхів досягнення поставленої мети, способів самовиховання, самоосвіти, щоб сформувати на основі набутих знань певні поняття.
Навіювання – метод психологічного впливу на людину, розрахований на некритичне сприйняття нею слів, думок інших, що приводить або до вияву у людини, навіть опріч його волі і свідомості, певного стану, почуттів, відношення, або до здійснення людиною вчинків, що можуть безпосередньо не відповідати її принципам діяльності, поведінки. Навіювання не вимагає доказів, аргументації, логіки. Визначальним засобом навіювання можуть бути яскраві факти, цитати, приклади, особистість вихователя. Ступінь навіювання залежить як від вікових, так і індивідуальних особливостей суб’єкта, його культурного та інтелектуального розвитку, особливостей характеру, а також від тимчасового стану психіки, авторитету вихователя.
Переконання – метод впливу на свідомість, волю індивіда, що сприяє формуванню нових поглядів, відношень або зміні тих, що не відповідають загальнолюдським та національним нормам і принципам. Метод передбачає обґрунтування певного поняття, відстоювання моральної позиції, оцінки вчинків, дій та ін. Основу цього методу складають знання, які використовуються для пояснення і доведення правильності чи необхідності певних відношень, поведінки, але в поєднанні з почуттями. Основними прийомами реалізації методів формування свідомості індивіда є: лекції, розповіді, бесіди, диспути, конференції, збори, в основі яких є слово.
Бесіда передбачає цілеспрямовану організацію обміну думками. Тематика, зміст бесід визначається виховними завданнями, які стосуються окремого індивіда чи певної групи школярів. За змістом бесіди охоплюють різні питання моралі, етики, естетики, наукової організації праці, фізичного виховання, політичних подій та ін.
За формою проведення визначають бесіди фронтальні (з групою школярів) і індивідуальні. Розрізнюють також заплановані та епізодичні бесіди.
Методика проведення бесіди залежить від поставленої мети, завдань, змісту, форм бесід. Це може бути обмін думками з приводу певного вислову, прочитаної статті, вчинків школярів, подій у житті держави, школи, класу, окремих учнів. Бесіда забезпечує виявлення особистісної оцінки з різних питань життя, поглядів, суджень. Діалог має таку логічну структуру: 1) початок бесіди, вихователь вводить дітей у тему бесіди; 2) передача інформації – вихователь ставить запитання, пропонує висловити свою думку; 3) аргументування – діти беруть участь в обговоренні питання, наводять приклади з свого життя або епізоди із книжок, публікацій, періодики тощо; 3) прийняття рішень – вихователь узагальнює виступи, допомагає дітям робити висновки.
Дискусія (диспут) передбачає суперечку, зіткнення різних точок зору, поглядів, думок, оцінок, відстоювання своїх переконань. Дискусія вимагає спеціальної підготовки учасників: обирається дуже гостра тема, визначається авторитетний, ерудований ведучий дискусії, розробляються питання, які стимулювали б учасників до суперечки. Ці питання, рекомендована література доводяться до відома учасників раніше, щоб була можливість підготувати аргументацію.
Дебати як метод формування свідомості особистості застосовується лише в юнацтві. Дебати складаються з двох частин. У першій виступають основні промовці, визначені організаторами дебатів. Заздалегідь вказується тема дебатів, наприклад, “Чи потрібна Україні незалежність”? Основні промовці діляться на “пропозицію” (вони повинні доводити, що Україні потрібна незалежність) і “опозицію” (їх завдання доводити, що незалежність Україні не потрібна). Всі присутні теж розділяються на дві групи: підтримка пропозиції і підтримка опозиції. Під час дебатів учні повинні вміти знаходити аргументи до тієї позиції, яку мають відстояти. Після виступів основних промовців розпочинаються дебати в залі, в яких може взяти участь кожний. Після дебатів у залі відбувається голосування за аргументи, а не тезу. Після чого оголошуються підсумки дебатів.
Дуже корисно для формування переконань вирішення дилем Кольберга. Дилеми представляють собою реальні життєві ситуації, які не мають однозначно правильного рішення (наприклад, вкрасти ліки, якщо немає грошей, чи дати людині вмерти; вимагати справедливості чи підкоритися батькам). Переживання і розмірковування під час детального обговорювання дилем створюють необхідний кожній людині досвід вирішення складних життєвих проблем та прийняття відповідальності за свої рішення.
Розповідь – це монолог вихователя, який будується як оповідання, опис, роз’яснення. Вона проводиться, щоб викликати почуття співпереживання з героями розповіді, розкрити зміст моральних норм і правил поведінки, уявити ідеальний образ тощо. При цьому важливо не навчати прямо, а давати можливість дітям оцінювати самим те, що почули, робити висновки.
Лекція, як і розповідь, – монолог вихователя, але більший за змістом і дається на рівні теоретичного узагальнення. Саме тому лекції проводять із старшокласниками з метою розкриття різних питань, пов’язаних з формуванням особистості. У змісті лекції визначаються, як правило, декілька питань, їх послідовне розкриття дає слухачам уявлення з певної проблеми.
Ефективності використання методів формування свідомості сприяє:
Позитивна взаємодія вихователя і вихованців, встановлення контакту з ними.
Формування інтересу, уваги до змісту інформації: використання прийомів співпереживання, парадоксальної ситуації, пауз, конкретних прикладів.
Доказовість у процесі переконання. Уміння пояснити свою думку за допомогою відомих істин (теза, аргументи, способи доведення істини).
Звернення до почуттєво-вольової сфери учнів. Вплив на свідомість особистості передбачає опору на її почуття і волю.
Особистість вихователя – головний фактор використання методів освічення, навіювання, переконання; його ерудиція, педагогічна майстерність, мовна культура, стиль життя, манери, жести, міміка, педагогічний такт.
Метод прикладу – це метод впливу на свідомість, почуття, поведінку особистості через наслідування. Наслідування спрямоване на відтворювання індивідом певних зовнішніх рис, зразків поведінки, котре супроводжується емоціональними і раціональними почуттями. Прикладом для школярів можуть бути батьки, вчителі, знайомі, літературні герої, видатні сучасники, що яскраво проявили себе у праці, науці, мистецтві. У процесі взаємодії суб’єктів у контактних групах створюються умови для наслідування, особливо на ранніх етапах розвитку особистості. Діяльність одного сприяє діяльності іншого. Особливістю групової діяльності є співробітництво та суперництво, що в значній мірі визначають ефективність наслідування.
Таким чином, приклад у вихованні може виконувати різноманітні функції: конкретизувати прагнення, ідеали учнів; бути доказом для їх обґрунтування; переконувати в доцільності своїх поглядів, вчинків; стимулювати самовиховання. Ще давньоримський філософ Сенека твердив, що важко довести до добра повчанням, легко – прикладом.
3. Методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки.
Прочитати та скласти опору схему: “Характеристика методів організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки” |
Методи другої групи можна вважати основними, тому що людина формується тільки у процесі діяльності та спілкування. У процесі формування особистості одним із головних завдань є досягнення єдності свідомості і поведінки. Тому процес виховання повинен передбачати привчання людини до позитивної поведінки і виробляти звичку до неї. Цьому сприяють такі методи, як: педагогічна вимога, привчання, вправи, доручення, виховні ситуації тощо.
Педагогічна вимога – це педагогічний вплив, який полягає в тому, щоб зобов’язати школярів виконувати які-небудь дії і вчинки.
Вимоги повинні бути лаконічними, доступними для виконання, зрозумілими, не порушувати повагу до особистості вихованця. Вимога виконує стимулюючі, організуючі і гальмуючі функції. За формою пред’явлення вимоги можуть бути прямі (характеризуються такими ознаками, як позитивність, інструктивність, рішучість і проявляється у вигляді наказу, вказівки) і непрямі, або опосередковані (спираються на сформованість у вихованців мети, цілей, переконань і проявляються у вигляді прохання, поради, натяку та ін.). Розрізняють індивідуальні педагогічні вимоги, які висуває вихователь, і колективні, котрі йдуть від правил поведінки у школі, обов’язків (клятви) члена громадської організації тощо. Різноманітні і форми вираження вимог. Вони залежать від індивідуальних якостей дитини і педагога, характеру стосунків між вихователем і вихованцем, своєрідності ситуації (м’яке прохання, нагадування, докір, попередження, категоричні вимоги).
Використання методу вимоги буде більш успішним, якщо:
а) пояснювати дітям необхідність дотримання тих чи інших вимог;
б) одночасно не висувати багато вимог;
в) залучати дітей до визначення певних вимог у процесі розробки “правил моральної поведінки” для свого класу, дитячих Конституцій і таке інше.
Ефективним є метод переключення. Інколи замість того, щоб робити зауваження вихованцю і відволікати учнів від роботи, досить включити його в іншу діяльність.
Привчання – організація планомірного і регулярного виконання дітьми визначених дій з метою перетворення їх у звичку поведінки (не розмовляти на уроці, прибирати зі столу, дотримуватися режиму тощо). Привчання потребує чітких вимог, вправ, контролю, доброзичливості та терпіння.
Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення, вдосконалення способів дій як стійкої основи суспільної поведінки, тобто це планомірно організоване виконання вихованцями різних дій, практичних справ з метою формування і розвитку певних навичок поведінки, рис характеру. Звички формуються на основі знань про норми поведінки, вироблених умінь позитивних дій і закріплюються вправами як цілеспрямованими і багаторазовими діями. Тому вправи являють собою систему організованих вихователем правильних вчинків вихованця, розраховану на тривалий час. Вправи ведуть до вироблення навичок і звичок, які включаються в загальну структуру поведінки дитини і проявляються як її індивідуальні особливості. Це може бути звичка до регулярної праці, до фізичної та гігієнічної культури, звичка бути обов’язковим у стосунках з людьми.
М.І.Болдирев виділяє наступні типи вправ: а) вправи в діяльності – використовуються з метою вироблення в учнів навичок до праці, переборювання труднощів, виховання наполегливості, самостійності; б) режимні вправи – стимулюють дітей до дотримання встановленого в школі та в сім’ї режиму та ін.; в) спеціальні вправи – використовуються для вироблення і закріплення навичок і вмінь культурної поведінки, дотримання елементарних правил, пов’язаних із зовнішньою культурою, правилами етикету.
Реалізується метод вправ і через доручення, тобто шляхом виконання визначених завдань учителя, батьків, колективу, що сприяє накопиченню досвіду позитивної поведінки, вихованню гуманних якостей особистості, відповідальності, старанності (доручення: провідати хворого товариша, надати допомогу відстаючому, привести в порядок книги бібліотеки).
Значущість доручень у системі виховної роботи буде вищою, якщо дотримуватись ряду умов: а) учні повинні усвідомлювати значення доручень; б) виконавці повинні знати, в чому сутність доручення і як його виконати, в які строки; в) доручення виконується більш охоче, якщо воно відповідає інтересам, потребам і можливостям дитини, посильне їй; г) надавати допомогу школярам у процесі виконання доручення, корегувати за необхідності їх дії; д) давати можливість учням виявляти самостійність, ініціативу, творчість; е) здійснювати оцінку результатів виконання доручення.
У теорії педагогіки і практиці школи все більшого поширення набуває використання виховних ситуацій, тобто створення таких зовнішніх обставин, які дозволяють опосередковано впливати на свідомість, почуття, вчинки людини. Педагогічний ефект забезпечується не прямим зверненням до учнів, а цілеспрямовано організованими обставинами, які і створюють ситуацію. Прийоми непрямого впливу на особистість школяра (створення виховних ситуацій) прямо відповідають вимогам життя. Це можуть бути:
ситуації упізнавання, в якій дитина може продемонструвати свою унікальність, своєрідність, талановитість, інтереси;
ситуації взаємодії кожного члена колективу з однокласниками в позиції підлеглості та керівництва;
ситуації співпереживання, турботи, взаємодопомоги, ситуації морального вибору;
ситуації успіху та ін.
В виховна ситуація не повинна викликати у школяра почуття образи, приниження власної гідності. Вона доречна при вирішенні гострих питань спілкування ровесників, при встановленні позитивних стосунків між батьками і дітьми. У той же час виховну ситуацію не можна вважати універсальним методом, її використовують у залежності від цільової установки, особистих якостей дитини, авторитетності вчителя тощо.
Метод суспільної думки колективу – це метод, який більш ефективно використовується в юнацтві, оскільки саме підлітки великого значення надають думкам друзів по групі. Емоційна сумісність дітей у колективі дозволяє створити сприятливу психологічну атмосферу. В стосунках підлітка з колективом домінує страх втратити повагу друзів, постійне бажання заслужити похвалу (схвалення) колективу, виділитися в ньому з кращого боку. Громадська думка як вимога колективу полягає в оцінці дій і вчинків кожного учні з метою спонукання його до зміни на краще в поглядах, переконаннях та поведінці.
Колективна творча справа – це, по-перше, справа, корисна для когось, а не просто виховний захід; по-друге, творче, тобто самостійне створення чогось нового, незвичного; по-третє, колективна, тобто в ній беруть участь всі вихованці, кожний член колективу. КТС включає 5 загальних зборів (стартова бесіда, обговорення пропозицій та вибір справи, планування, проведення справи. “Вогник” – обговорення в неформальній обстановці результатів та процесу справи, її оцінка, оцінка діяльності кожного). Між загальними зборами створюються і працюють мікрогрупи (“Розвідка справи”, “Ради справи”, творчі групи планування та виконання). У мікрогрупах працює кожен член колективу, причому, на кожному етапі мікрогрупи мають різний склад, це дозволяє кожному вихованцю виявити різні здібності, навчитися спілкуватися з різними особистостями, реалізувати свої інтереси, побувати і в ролі підлеглого, і в ролі керівника.
Дуже ефективним є метод рольової гри. Гра – це діяльність, в якій імітуються реальні умови та дії, але метою її є процес, а не результат. Гра ставить кожного вихованця в активну позицію, непомітно примушує діяти, приймати рішення, спілкуватися, додержуватися правил, унаслідок чого засвоюються моральні норми, розвивається здатність краще розуміти інших людей, співробітничати з ними. Ролі у грі мають діставатися всім, ураховуючи виховну мету та умови гри.
Таким чином, методи організації діяльності і формування досвіду моральної поведінки вирішують завдання виховання стосунків між людьми, навичок, умінь, звичок. Учень іде від усвідомлення необхідності знань, умінь через тренування до навичок і через тренувальні вправи – до звичок поведінки.
4. Методи стимулювання поведінки та діяльності.
Прочитати та законспектувати основні положення |
До третьої групи відносять методи, які призначені стимулювати суспільно корисну поведінку, або гальмувати неприйнятну. Головні методи цієї групи – змагання, заохочення і покарання, які здійснюють функцію стимулювання і коректування діяльності і вчинків учнів.
Змагання завжди є могутнім стимулом діяльності, тому що враховує прагнення більшості людей до самоствердження, активності. Змагання може бути колективним, або індивідуальним. Воно завжди має бути гласним, конкретним, а результати та критерії оцінки треба піддавати порівнянню.
Заохочення – це підтвердження правильності вчинків, дій дитини. Значення його в тому, що воно сприяє закріпленню позитивних форм поведінки людини і може знайти прояв у різноманітних формах
Засоби заохочення – схвалення, усна чи письмова подяка, цінна нагорода, похвальна грамота, лист батькам на роботу з подякою тощо.
Заохочення буде позитивним за певних умов: 1) його справедливість, тобто заохочувати лише за певні позитивні дії, вчинки. Заохочення повинно бути усвідомлене як нагородженим, так і однолітками; 2) своєчасність заохочення; 3) дотримання міри в заохоченні (надмірне часте заохочення одних і тих людей знижує виховний ефект методу, може призвести до формування у школяра підвищеної самооцінки, недоброзичливого ставлення однокласників).
Покарання – вплив на особистість школяра, який відбиває засудження його дій, вчинків, що суперечать нормам, принципам поведінки у суспільстві, змушуючи учнів дотримуватися цих норм. Призначення покарання – виховувати у школярів уміння гальмувати виявлення тих якостей, прагнень здійснення вчинків, які в певних умовах суперечать вимогам норм моралі.
В історії педагогічної науки ставлення до покарання різне. Такі видатні педагоги як І.Песталоцці, Л.М.Толстой, В.О.Сухомлинський вважали, що справжнє виховання може бути без покарання. Але, розумна система покарань не тільки законна, а й необхідна. Вона допомагає сформуватися міцному людському характеру, виховує почуття відповідальності, людську гідність, уміння опиратися спокусі і поборювати її.
В останні роки різні форми покарання використовуються в практиці роботи школи. В основному це покарання, пов’язані: а) з накладанням додаткових обов’язків; б) втратою або обмеженням певних прав; в) вираженням морального осудження в різних формах.
До типових видів покарань вчені відносить: вияв незадоволення, осудження, присоромлення, обмеження, посилення контролю за поведінкою, відстрочку виконання даної дитині обіцянки, вияв деякої стриманості в поводженні з дитиною, позбавлення її звичної ласки, моральне осудження, нотка відчуження в голосі, гнів, обурення тощо.
Вимоги до використання покарання:
1) слід враховувати ситуацію, за якої здійснено негативний вчинок, умови і причини, які його викликали, стан того, хто завинив, його ставлення до колективу, вчителя, школи, свого вчинку та особистість вихователя, його стосунки з дітьми; 2) поєднувати вимогливість і повагу до особистості школяра, покарання з переконанням; 3) дотримуватися педагогічного такту; 4) виявляти справедливість у використанні покарань; 5) уникати колективних покарань; 6) не карати за неуміння (воно знімається навчанням); нерозуміння (треба пояснити). Виконання цих вимог сприяє правильному ставленню людини до засудження її вчинків.
Корекція передбачає використання певних прийомів, спрямованих на подолання чи ослаблення недоліків у діях, вчинках школяра. Прийоми розв’язання протиріч у стосунках суб’єктів педагогічного процесу:
великодушне пробачення, сутність якого в тому, що того, хто здійснить недостойний вчинок, мовби пробачають за тієї причини, що людина не може усвідомити те, що вчинила, або припинити це. Цей прийом має силу в роботі із старшими підлітками, юнаками.
прийом витискування, який застосовується з метою викликати у школяра інший, більш сприятливий стан, який замінив би негативні переживання, тобто здійснюється переключення учня.
прийом ігнорування передбачає фіксацію педагогом несприятливого стану суб’єкта, але зовні педагог робить вигляд, що не помічає того, що відбувається, що приводить до самоосмислення суб’єктом своїх дій.
компроміс як спосіб розв’язання протиріч у стосунках педагога і дитини, педагога і групи дітей, коли кожний з них йде іншому на поступлення.
Корекція поведінки може відбуватися на основі самовиховання. Мета використання прийому – підвищення самооцінки учня і розвиток симпатії у нього по відношенню до людей. Як правило, вихованець зміцнює свою поведінку, але робить це сам, за особистим вибором того, що йому пропонують.
5. Методи контролю, самоконтролю та самооцінки у вихованні
Скласти опорну схему: “Методи контролю, самоконтролю та самооцінки” |
До цієї групи методів належать:
1. Вимога (спосіб безпосереднього пробудження учнів до тих чи інших вчинків або дій, спрямованих на поліпшення поведінки: прохання, тактовні вказівки і розпорядження вчителів).
2. Контроль (спосіб спостереження за діяльністю й поведінкою учнів з метою спонукання їх до дотримання встановлених правил, виконання запропонованих вимог або завдань засобами контролю й спостереження за поведінкою і роботою учнів: індивідуальні бесіди, психолого-педагогічні тести, анкетування тощо).
3. Самоконтроль:
Самоаналіз – оснований на тому, що по мірі дорослішання і посилення інтересу до самого себе дитина все більш настійливо розмірковує про своє ставлення до оточуючого світу, власним вчинкам, дає моральну оцінку бажанням та потребам.
Самокритика – розвивається на основі самоаналізу. Може бути в формі внутрішнього монологу (інтроверти) або в формі довірчих бесід з друзями, висловлювань про себе в колі товаришів, на зборах, диспутах (екстраверти).
Самопізнання – перетворення дитини в суб’єкт виховання. в результаті самоаналізу і самокритики у дітей з’являється бажання до створення цільного образу власного “Я”, “Я” – концепції.
Самоочищення – спосіб виходу з внутрішньої кризи особистості, що виникає з причини недосконалості духовного світу дитини (особливо гостро – у підлітків). Це – самоосуд і готовність до самопокарання, до початку нового життя згідно зі своїм ідеалом.
6. Вибір методів виховання
Прочитати, скласти опорну схему |
Взаємозв’язок методів і прийомів виховання. Прийом – це сукупність окремих дій в структурі методу, частіше більш специфічних, менш загальних. Методи і прийоми тісно пов’язані між собою, можуть замінювати один одного в конкретних обставинах. В одній педагогічній ситуації метод виступає як самостійний спосіб розв’язання проблеми, а в іншій – як прийом, частина методу, що має необмежений вплив і для розв’язання проблеми потребує низки інших прийомів. Наприклад, бесіда – один з методів формування переконань, може бути прийомом на одному з етапів привчання.
Прийоми поділяють на стимулюючі та гальмуючі. До перших відносять моральну підтримку, вияв доброти, уваги, авансування позитивних якостей, укріплення віри вихованця в свої сили, активізацію заповітних почуттів, фланговий підхід, прояв гуманних почуттів, включення в цікаву діяльність, організація успіху в діяльності або спілкуванні. До гальмуючих – вияв засмучення, натяк, лагідний докір, попередження, іронію, прояв обурення, виклик тривоги перед можливим покаранням, паралельну дію, уявну байдужість, наказ, уявну недовіру тощо.
Механізм дії методів та прийомів полягає в тому, що вони діють ефективно тоді, коли використовуються нечасто і несподівано. В залежності від педагогічної ситуації той чи іншій метод виховання виступає як найбільш оптимальний шлях досягнення мети. Оптимальним називається найбільш вигідний шлях, що дозволяє швидко і без зайвих витрат часу, енергії, коштів досягнути наміченої мети.
Загальні фактори, що визначають вибір методів виховання: цілі і задачі виховання; зміст виховання; вікові особливості вихованців; рівень сформованості колективу; індивідуальні та особистісні особливості вихованців; умови виховання (матеріальні, психофізіологічні, санітарно-гігієнічні тощо); засоби виховання (наочність, засоби масової інформації, різні види діяльності: ігрова, навчальна, трудова; педагогічна техніка: мова, міміка, рухи тощо); рівень педагогічної кваліфікації; час, відведений на досягнення результатів виховання: якщо часу обмаль, а цілі великі, застосовують “сильнодіючі” методи (зв’язані з покаранням та примусом), у сприятливих умовах використовуються “зберігаючи” методи виховання (умовляння і поступове приучення); очікувані наслідки.
Правила вибору методів виховання: гуманізм стосунків педагога та вихованців; метод вимагає еластичності, гнучкості та використання у системі методів; не можна обирати метод, який в даних умовах не може бути застосований; задум, не підкріплений засобами, є марним; метод вимагає логічного завершення; метод не терпить шаблонів у застосуванні; вибір методу залежить від стилю педагогічних відносин; від характеру діяльності, яку він викликає; треба передбачати психічний стан вихованців в той час, коли будуть застосовуватися методи.
Питання для самоконтролю:
Що передбачає поняття “метод виховання” і які підходи до його обґрунтування в педагогічній науці?
Які основні функції методів формування свідомості?
У чому сутність і значення методів організації діяльності і формування досвіду громадської поведінки?
Яка роль методів стимулювання поведінки і діяльності школярів?
Які фактори визначають оптимальний вибір методів виховання?
Резюме:
Методи виховання як способи педагогічної діяльності, за допомогою яких здійснюється формування особистості, можна представити в чотирьох групах: методи формування свідомості, методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки, методи стимулювання діяльності і поведінки школярів, методи контролю та самоконтролю, самооцінки діяльності і поведінки.
Методи формування свідомості виконують дві основні функції – освіти і переконання, які тісно пов’язані між собою: освіта є першим ступенем переконання. Сутність методу переконання полягає в тому, щоб забезпечити свідоме і активне засвоєння учнями інформації про норми і правила поведінки і сприяння її перетворенню в стійкі переконання, спонукання до конкретної діяльності.
Вплив прикладу базується на потребі дітей у наслідуванні. Ефективність переконань залежить від потреби, зацікавленості людини у сприйманні і прийомі інформації. Якщо результатом навіювання може бути безпосередня реакція на зовнішній вплив, то результат переконання пов’язаний з уявою, почуттями, волею вихованця.
Разом з тим метод переконань не може забезпечити позитивної поведінки людини. Тому необхідно використовувати методи організації діяльності і формування досвіду громадської поведінки: вправи, доручення, участь у різних видах діяльності та спілкування. Якщо переконання синтезують досвід, накопичений людством, то організація діяльності формує особистий досвід діяльності і спілкування дитини, включений у систему реальних відносин.
Основне призначення методів стимулювання поведінки і діяльності – підтверджувати правильність вчинків учнів або коректувати їх. До цієї групи належать: заохочування, покарання, змагання. Використання зазначених методів буде більш успішним, якщо спиратися на методи контролю, самоконтролю та самооцінки у вихованні, враховувати фактори, які підвищують ефективність методів.
Модуль 2. „Теорія навчання”
Розділ 2.1.: Теоретичні основи навчання
Зміст
Сутність процесу навчання.
Гносеологічні основи процесу навчання.
Функції процесу навчання, зв’язок між ними.
Структура процесу навчання.
Структура діяльності вчителя в навчальному процесі.
Психологічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів.
Виховання культури самоосвіти і формування загальнонавчальних умінь – основа розвитку менталітету учнів.
Ключові слова: процес навчання, методологічні основи процесу навчання, функції процесу навчання, викладання і учіння як сторони процесу навчання, засвоєння як психологічна основа процесу навчання.
Цілі та завдання вивчення розділу 2.1.
Успішне вивчення розділу 2.1. дозволяє:
Мати уяву про дидактику як галузь педагогіки, що досліджує теорію освіти і навчання; про сутність і структуру процесу навчання і підготуватись до свідомого, оптимального вибору необхідних засобів і методів навчання з урахуванням конкретних умов.
Сформувати розуміння ключових понять розділу: “методологічні основи процесу навчання”, “сутність та структура процесу навчання”, “функції процесу навчання”, “самоосвіта”.
Володіти ключовими поняттями: дидактика, процес навчання, пізнання, теоретичні і фактичні знання, уміння, навички, викладання, учіння, самоосвіта.
Методичні рекомендації до вивчення розділу 2.1.
При вивченні Розділу 2.1. важливо з’ясувати сутність процесу навчання; аналізувати логіку діяльності вчителя (викладання) та діяльності учнів (учіння), функції процесу навчання; з’ясувати психологічні основи діяльності учнів у процесі навчання.
Вивчаючи пункт 1, слід мати на увазі, що в процесі навчання завжди поєднувались два види діяльності – діяльність вчителя, або викладання та діяльність учнів, або учіння. В тісній взаємодії цих видів діяльності виявляється двобічний характер навчання.
Вивчаючи пункт 2, проаналізуйте гносеологічні основи процесу навчання, з’ясуйте, в чому полягає спільність і відмінність суспільно-історичного процесу пізнання і пізнавального навчання.
Вивчаючи пункт 3, необхідно розкрити зміст основних функцій навчання; з’ясувати, що повинна забезпечувати кожна з функцій навчання. Майте на увазі, що до взаємозв’язку між цими функціями слід підходити з точки зору діалектичного характеру їх єдності.
Вивчаючи пункт 4, з’ясуйте сутність поняття “структура навчання”. Проаналізуйте елементи структури процесу навчання і знайдіть зв’язки, що існують між ними.
Вивчаючи пункт 5, слід мати на увазі, що роль керівника навчального процесу не обмежується поясненням нового навчального матеріалу. З’ясуйте, в чому полягає головний зміст керівництва вчителя.
Вивчаючи пункт 6, треба усвідомити, що в основу характеристики процесу учіння покладена ідея діяльнісного підходу. Відповідно до діяльнісного підходу в учнів повинні формуватися не знання як такі, а види діяльності, в які знання включаються як певний компонент. Разом з тим необхідно пам’ятати, що без знань неможливо здійснювати діяльність.
Вивчаючи пункт 7, треба запам’ятати визначення поняття “самоосвіта”, проаналізувати основні прийоми самоосвіти.
1. Сутність процесу навчання.
Прочитати, скласти опорну схему: “Сутність процесу навчання, його методологічні основи і рушійні сили” |
Дидактика – галузь педагогіки, яка досліджує і розробляє теорію освіти і навчання, виховання у процесі навчання.
Термін цей (від грецького: дидактикос – той, хто навчається) вживається в педагогічних працях з XVII століття (1613 р. – німецькі педагоги Кристоф Хельвег і Йохим Юнг, праця “Короткий звіт з дидактики, або мистецтво навчання”). Я.-А. Коменський у “Великій дидактиці” (1657) розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчання.
Дидактика – теоретична (вивчає реальний педагогічний процес) і нормативно-прикладна (теоретичні знання є підставою для визначення змісту, вибору методів навчання, організації керівництва навчальною діяльністю учнів) наука. Таким чином, дидактика як наука має пояснювальну, перетворюючу і нормативно-прикладну функції.
Предметом дидактики є: визначення мети і завдань навчання; окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства; виявлення закономірностей процесу навчання; обґрунтування принципів і правил навчання на основі виявлених закономірностей навчання; вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання; забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, для виконання завдань процесу навчання.
Основні категорії дидактики: мета освіти, процес навчання, викладання і учіння, методи і прийоми навчання; форми організації навчального процесу; структура навчальної діяльності; формування загально навчальних умінь і навичок, діагностика і корекція результатів навчання.
Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття “навчальний процес” охоплює всі компоненти навчання: викладача, використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під керівництвом учителя на уроці.
Під поняттям “процес навчання” розуміють цілеспрямовану двосторонню взаємодію учителя й учня, яка спрямована на оволодіння останніми знаннями, вміннями, навичками; на їх розвиток і виховання.
В сучасному розумінні процес навчання має такі характерні ознаки: двобічний характер; спільна діяльність вчителів і учнів (співробітництво); активність суб’єкта навчальної діяльності; педагогічне керівництво; планомірна спеціальна організація і управління; цілісність і єдність; відповідність закономірностям вікового розвитку учнів; управління розвитком і вихованням учнів.
Методологічною основою процесу навчання в сучасній педагогіці є наукова теорія пізнання (гносеологія), яка передбачає єдність історичного та логічного в педагогічних процесах, методологічний аналіз основних дидактичних понять тощо. Наукова теорія пізнання вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.
У навчальному процесі знаходять вияв відомі філософські положення про взаємозв’язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, заперечення заперечення, перехід кількісних змін у якісні.
Основною рушійною силою процесу навчання є протиріччя (невідповідність) між зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання та можливостями щодо реалізації процесу навчання, які визначаються соціально-економічним прогресом і становищем освіти в даний період.
У процесі навчання виділяють ряд внутрішніх протиріч: між досягнутим учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками, необхідними для розв’язання поставлених перед ними нових завдань; між фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретичними знаннями й уміннями використовувати їх на практиці та ін. Мистецтво вчителя полягає у з’ясуванні й використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності учнів.
2. Гносеологічні основи процесу навчання.
Прочитати та 1) скласти опорну схему: “Етапи наукового пізнання”; 2) скласти таблицю “Спільні та відмінні риси навчання та наукового пізнання” |
Пізнання – процес цілеспрямованого відображення об’єктивної реальності у свідомості людей.
Процеси навчання і наукового пізнання мають спільні риси. Обидва спрямовані на пізнання істини, об’єктивної дійсності. І навчання, і пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об’єкта навчання чи пізнання – осмислення істотних властивостей, особливостей, зв’язків цього об’єкта – застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Так, світ ми сприймаємо через відчуття – відображення у мозку людини окремих властивостей предметів і явищ навколишньої дійсності в результаті впливу їх на органи чуттів. Сполучення відчуттів, що відображають сукупність різних властивостей предмету чи явища, що діє на наші органи чуттів зветься сприйняттям. На основі відчуттів та сприйняття у свідомості створюється уявлення – чуттєвий суб’єктивний образ предметів та явищ дійсності , що відображаються.
Навчання можна вважати специфічною формою пізнання об’єктивної дійсності, набуття суспільного досвіду. Спільність між навчанням і науковим пізнанням у тому, що вони спрямовані на пізнання законів і закономірностей об’єктивного світу. Між процесом навчання і процесом наукового пізнання існують і певні відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об’єктивно не відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас відбувається дослідження об’єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам об’єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням. Важливо те, що на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання впродовж року. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, то навчання, крім засвоєння цих знань, передбачає формування вмінь і навичок. Зрештою, практика у пізнанні є критерієм істини, в той час як у навчанні перевіряти істинність знання нема потреби. Тут практика допомагає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.
У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб учні навчилися свідомо користуватися формами і прийомами пізнавальної діяльності, могли правильно застосовувати наукові принципи й методи у поясненні явищ природи, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення.