49. Інструменти грошового регулювання: емісія грошей, режими формування валютного курсу.

За допомогою фіскальної політики уряд може змінюва­ти структуру національної економіки, зменшувати циклічні коли­вання, впливати на зайнятість, сприяти економічному зростанню, боротися з інфляційними спалахами тощо. Проте фіскальна політи­ка працює доволі повільно. Минає певний час, відколи визначено потребу у фіскальних заходах, до того моменту, коли відповідних заходів буде вжито. До того ж точно передбачити майбутню дина­міку ділової активності дуже складно. Тому не менш важливим на­прямом державного регулювання є проведення грошово-кредитної (монетарної) політики, за допомогою якої держава намагається управляти кількістю грошей в економіці та їхньою ціною (став­кою відсотка). Сьогодні ви дізнаєтеся, як держава використовує інструменти грошового регулювання.

Кредитна-грошова (монетарна) політика – це діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною та ста­більною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економіч­ного зростання при низькому рівні інфляції й безробіття, вирівню­вання платіжного балансу країни. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк країни.

Головною функцією центрального банку є здійснення кон­тролю за грошовою масою та кредитом в економіці. Якщо еконо­мічна активність погіршується, центральний банк намагатиметь­ся збільшувати грошову масу й кредит..Але якщо видатки стають загрозливо надлишковими, у результаті чого зростають ціни та з'являється багато вільних робочих місць, тоді центральний банк робитиме все можливе, щоб скоротити грошову масу й кредит.

Центральний банк у процесі розроблення та реалізації моне­тарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а щодо банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку. Маса готівки, необхідна для обігу, визначається головним чином поведінкою суб'єктів економіки (фізичних і юридичних осіб), що вирішують, у якій пропорції вони триматимуть гроші готівкою та на депозитних рахунках у банках. Основними чинниками, що впливають на це рішення, вважають:

- довіру до банківської системи, тобто рівень ризику, пов'язаний із розміщенням коштів у банках;

- очікуваний дохід від розміщення коштів у банках, який ви­значається рівнем відсоткової ставки комерційних банків;

- масштаби тіньової економіки, підґрунтям якої є спроба уник­нути контролю за законністю бізнесу, а також спроба уник­нути сплати податків.

Банківська система України. Функції Національного та ко­мерційних банків.

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Саме він несе відповідальність перед сус­пільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням, виконує функцію емісійного центру готівкового обігу. Із завершеням у 1996 р. грошової реформи НБУ емітує в обіг національну валю­ту — гривні та копійки. Як емісійний центр країни він має повнова­ження щодо організації й регулювання готівкового грошового обігу.

До методів, за допомогою яких центральний банк діє на су­купні видатки, належать:

- ужиття заходів, спрямованих на скорочення банківських ре­зервів;

- скорочення сукупної грошової маси, яке зазвичай веде до зменшення обсягу кредиту (це означає його більшу дорожне­чу та меншу доступність. Зменшення грошової маси зумовлює зростання норми відсотка;

- поступове скорочення приватних і державних інвестицій, ви­кликане подорожчанням і зниженням доступності кредиту;

-тиск на кредит та інвестиційні видатки, що знижує вплив на витрачання доходу, ціни й зайнятість.

Національний банк може впливати на здатність банківської системи до створення грошей за допомогою таких інструментів: операції на відкритому ринку, зміна резервної норми, зміна об­лікової ставки.

Якщо центральний банк продає цінні папери на відкрито­му ринку, то комерційні банки купують їх, а натомість віддають центральному банку гроші. Отже, кредитні ресурси комерційних банків (і, відповідно, їхні можливості надавати позики клієнтам) зменшуються. Це призводить до скорочення грошової маси в обігу та підвищення відсоткової ставки. «Дорогий» кредит примушує підприємців зменшувати обсяги виробництва; безробіття зростає; темпи економічного розвитку уповільнюються. Якщо ж централь­ний банк купує цінні папери в комерційних банків, то в такий спосіб він надає їм додаткові ресурси та розширює їхні можливості надавати кредити.

Вибір того чи іншого інструмента визначається залежно від конкретного стану, ситуації на грошовому ринку.

Валютний курс та валютна політика держави

Ще одним із напрямів державного регулювання є про­ведення політики валютного курсоутворєння, яка в цілому спрямо­вується на забезпечення прогнозованої динаміки обмінного курсу та недопущення його значних коливань.

Валютний (обмінний) курс — це ціна будь-якої валюти, ви­ражена через певну кількість іншої валюти. Держава через центральний банк має можливість впливати на валютний курс за посередництвом валютних інтервенцій. Вона скуповує чи продає свої грошові знаки, щоб утримати курс націо­нальної валюти в певних межах. При скупці іноземної валюти знижується курс національної валюти, а при продажу — зростає. Можливості здійснення валютних інтервенцій центральним банком обмежені величиною валютних резервів.

Коли держава обмежує грошову масу, підвищує відсоткові ставки, то вона тим самим знижує темпи зростання інфляції, що приваблює іноземних інвесторів. Гроші надходять до країни, під­вищуючи курс національної валюти. При збільшенні обсягу фінан­сування та зменшенні відсоткових ставок відбувається скорочення іноземних вкладень в економіку і зниження курсу національної валюти. Отже, необхідно намагатися досягти оптимальної рівно­ваги між ціною національної валюти та цінами інших валют.

Вибір режиму валютних курсів залежить від того, що має на меті економічна політика. У ситуації, коли за головне береть­ся досягнення повної зайнятості, а інфляції особливого значення не надається, перевага може бути віддана «плаваючим» валютним курсам. Коли ж метою є уникнення інфляції, переважними є фік­совані валютні курси.

Вибір тієї чи іншої валютної політики визначається ступенем залежності національної економіки від процесів, що відбуваються у світовому господарстві. Якщо країна великою мірою піддається загрозі внутрішньої нестабільності та менше залежить від зовніш­ньої, то для неї, як правило, кращими є фіксовані валютні курси. У випадку, коли економіка країни значною мірою залежить від світового ринку, а внутрішня економічна ситуація й національна макроекономічна політика відносно стабільні, то більш вигідними вважають «плаваючі» валютні курси.