Основні етапи формування термінології архітектурної сфери

Досліджуючи будь-яке мовне явище, слід враховувати, як це явище виникло, які основні етапи свого розвитку пройшло. Сучасна українська архітектурна термінологія – продукт історичного розвитку суспільства.

Елементи та явища архітектури як форми активної практичної діяльності людини існували до того, як виникли наукові поняття та відповідні терміни. Будівельне мистецтво, що почалось із впорядкування примітивних культових ідолів, простого житла, з часом набувало досвіду, який задовольняв потреби суспільства на різних етапах його розвитку. Тому, зрозуміло, в процесі створення свого штучного життєвого середовища, прагненні до образного відображення дійсності і розумінні всесвіту суспільство виробляло певні поняття, які отримували конкретні найменування.

«Цікаво знати».

Термін «архітектор» (вперше зустрічається у Памви Беринди у 1627 р.) запозичений через німецьку або голландську від пізньолатинського architector (за аналогією до sculptor, pictor ). Також зустрічається термін «архітект», який вперше зафіксовано у 1712 р., ймовірно запозичено з німецької мови «Architekt». Давньоруська мова фіксує термін «архитектонъ» (строитель) прямо з грец. άρχιτέκτων. Термін «архітектура» (зафіксовано 1705 р. у Ф. Прокоповича) запозичений українською мовою з польської (architektura) від латинського – architectura, у яку, в свою чергу, потрапив з грецької мови ( від. грец.άρχιτέκτων – будівничий).

«Запам’ятайте».

У сучасній українській архітектурній термінології як результату розвитку суспільства відображені всі етапи науково-технічного поступу. Умовно у процесі формування української архітектурної термінології можна виділити п’ять періодів розвитку, які збігаються з періодами становлення української загальнонаукової термінології: перший – кінець Х ст. – друга половина ХІV ст.; другий – XV ст. – перша половина XIX ст.; третій – друга половина ХІХ ст. – початок 30-х рр. ХХ ст.; четвертий – початок 30-х рр. – 80-і рр. ХХ ст.; п’ятий – 90-і рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.

І період.

Оскільки Київська Русь прийняла християнство з грецькомовної Візантії, в Х – ХІ ст. в архітектурі переважали зразки візантійського будівництва, з’являлися запозичення з грецької мови: амвон, архітект, базиліка, мегаліти, монастир, некрополь та ін. Давньоруська мова фіксує численні слова на позначення різних типів будівель, інженерних споруд: домъ, хоромъ (хоромина), горьница, скотьница, тєрємъ, стълпъ, двір, окъно тощо; будівельних матеріалів, знарядь та інструментів: вапно, камы, дєрєво, топоръ (сокыра), свьрдьло, тесла та ін.; процесів спорудження: ставити (поставити), строити, зьдати, рубити (сърубити) – коли йшлося про будівництво з деревини, тесати, будовати, мурувати та ін.

У другій половині ХІІІ ст. почали з’являтися так звані азбуковники (словнички), або глосарії, у яких пояснювалися незрозумілі слова, робився переклад слов’янською мовою грецьких і староєврейських слів (монастир, церква), церковних книг.

ІІ період.

Перші граматичні та лексикографічні праці почали з’являтися у східних слов’ян лише у XV ст. Наприклад, у збірнику кінця XV ст. зберігся переклад «Повісті про трьох королів-волхвів», у якому за допомогою глос пояснюються слова різноманітного походження, наприклад, слов’янська лексика: «щельки або дири»; запозичення: «фоундаментъ албо дно» тощо. Такого типу праці були зародковим, підготовчим етапом української лексикографії.

У кінці XV ст. – на початку XVI ст. помічається тенденція до розвитку двох окремих літературних мов – староукраїнської та старобілоруської. Другий період формування української термінології характеризується появою значної кількості словників: «Лексис» Лаврентія Зизанія (1596 р.), «Лексикон славенороський» Памва Беринди (1627 р.), «Синоніма славенороськая» невідомого автора (XVII ст.), «Лексикон славено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (XVII ст.). Ці словники були присвячені переважно вивченню церковнослов’янської ( деякі – грецької та латинської) мови, однак вони сприяли осмисленню лексичного складу української мови.

Про зародження української архітектурної термінології свідчить те, що до української частини загальномовних словників XVI – XVII ст. увійшли такі спеціалізовані лексеми архітектурної сфери, як баня (лазня), вежа, ворота, аптека, храм, комора, божниця, вапно, крейда, капище, тесля, сєлєніє та ін.

«Лексис» Лаврентія Зизанія – оригінальна праця, в якій застосовано найголовніші лексикографічні засоби, наприклад, у словнику опрацьовуються омоніми та омографи, споріднені слова гніздуються (врачебница, аптека; мешканьє, домъ; валю, рию, выдовбую) тощо.

У першій половині XVII ст. у важких соціальних та суспільно-політичних умовах українська літературна мова продовжує функціонувати в діловодстві урядів, судів, міських ратуш. Завдяки «Лексиконові» Памви Беринди кодифікується словенороська мова, нормалізується українська літературна мова. Учений дає пояснення стосовно етимології слів неслов’янського походження, особливо грецизмів та латинізмів, не тільки реєстрової, але й перекладної частини. Наприклад, подає запозичений термін алавастръ та його дефініцію «банка або сосуд алебастровий», «камінь з цією назвою». У перекладній частині автор також вмістив переклади та тлумачення різних понять науки й культури, зокрема архітектурної термінології, наприклад: архітεктура визначена у «Лексиконі» як «ма(й)стεрство, албо Наука около будованє».

Зросла роль латинської мови, адже з другої половини XVI ст. більшість українських земель опинились під владою панської Польщі, у якій латина була мовою державних установ, церкви, школи. Відповідно – українська мова збагатилася латинськими термінами на позначення архітектурних понять: академія, акведук, антепендій, апсидіола, аркосолій, атріум, аудиторія, бальнеум, біфорій, бурса, веларіум, віадук тощо. Деякі терміни засвоювались безпосередньо з латинської ( укр. вівтар від лат. altāre – altus „високий”, тобто вище інших частин церкви); інші – засвоювались через польську мову (укр. арматура через польск. armatura із лат. armatura).

ІІІ період.

Для третього періоду становлення української архітектурної термінології характерний активний розвиток наукового стилю української мови. З другої половини XIX ст. бере початок наукова українська термінологічна лексикографія, яка пов’язана з іменами І. Верхратського, В. Левицького, І.Франка, І. Гавришкевича, Б. Грінченка, М. Драгоманова та ін.

Перші спроби систематичної термінологічної роботи в Україні були зроблені на початку 60-х років ХІХ ст. на Західній Україні, до яких можна віднести «Початок до уложення термінології ботанічної руської» І.Гавришкевича, «Словник юридично-політичної термінології: німецько-український», шість випусків «Початки до уложення номенклятури і термінології природописної» І. Верхратського, якого вважають фундатором української термінології. Активізувалося збирання термінологічної лексики на Східній Україні протягом 70 – 80-х років, що знайшло відображення у виданні термінологічних словників, друкуванні наукових статей у журналі «Основа» тощо. У 1883 р. у Львові було засноване «Наукове товариство імені Т.Г.Шевченка», яке мало три секції: філологічну, історично-філософську, математично-природничо-медичну.

Визначною подією в українській лексикографії початку ХХ ст. була поява у Києві чотиритомного «Словаря української мови», упорядником якого став Б.Грінченко. У цьому словнику окрім суспільно-політичної, була відображена також науково-технічна лексика іншомовного походження, яка на час укладання словника була вже досить широко представлена в українській літературній мові.

Деякі вчені (М. Левченко, П. Єфименко) висловлювали думку про те, що українська термінологія має бути доступною, зрозумілою народові, тому пропонували терміни, що запозичені з грецької, латини або західноєвропейських мов, замінювати українськими відповідниками або словами з слов’янських мов – чеської, польської. Наприклад, оригінал – первотвор, перспектива – зглядность, механізм – силодійство, елемент – первина, нейтральний – ніякий, архітектор – будовничій, архітектура – будовничство, бібліотека – книгарня, лабораторія – дільня, фабрика – виробня тощо.

IV період.

Українська термінологія архітектури досліджувалась у складі будівельної термінології, тому на рівні лексикографії була описана у «Словнику будівельної термінології (проєкт)» проф. С. Булди, який було надруковано у вісімнадцятому томі «Матеріалів до української термінології та номенклатури» у 1930 р.

На думку проф. С. Булди, в основу будівельної, у тому числі й архітектурної, термінології значною мірою було покладено примітивну народну термінологію; не було жодного ґрунтовного твору з будівництва, а такі поодинокі твори, як «Архітектура» Щербаківського, мали характер більш історично-популярний, аніж науково-технічний.

Принцип творення термінів визначався довільно, тому це призвело до утворення значної кількості штучних архітектурних термінів: амбар – шпихлір, амбразура – заглибина, антаблемент – надколоння, арка – лук, балка – трям (балочний – трямовий), бельэтаж – красний поверх, блеск – полір, боковушка – прихатень, болт – с(ш)ворінь, ванна – купільня, вентилятор – вітрогін, горбылек – щаблина, громоотвод – блискавичник, саман – лимпач, решетка – ґратняця, щебень – скалля ( цегелля), аудиторія – слухальня, картон – тектура, филенка – таля, трафарет – тавро, кожух – ту(о)лубець тощо. Більшість таких термінів не закріпились у мові і були замінені відповідно іншими, переважно іншомовними, термінами: комора, амбразура, антаблемент, арка, балка, бельетаж, блиск, боковина, прогонич, ванна, вентилятор, грозозахист (громовідвід), саман (ґрунтоблок), решітка (ґрати), щебінь (рідше скалля), аудиторія, картон, фільонка, трафарет, кожух. Не закріпились в архітектурній термінології і штучно створені прикметники, наприклад терміносполучення, що позначали різновиди арок, передавалися терміном лук та прикметниками припадистий, перекутній, плічковий, зіркуватий, шоломуватий, цибулюватий, чоловий тощо.

Інтернаціональні терміни, які не мали народних відповідників, у словнику наводились без змін, або ж фіксувалися з тими фонетичними відмінностями, які наближали їх до української фонетики: квадра – квадер, цоколь – сокель, колонна – колона тощо.

V період.

Цей період розвитку української архітектурної термінології позначений процесами її перегляду, відродження та впорядкування з дотриманням чітких концептуальних засад у термінотворенні та терміновживанні. Почала видаватися наукова та фахова література українською мовою, побачили світ термінологічні словники, серед яких були праці, присвячені українській архітектурній термінології: «Архітектурні терміни: Короткий російсько-український словник» 1993 р. ( укладач – П. П. Безродний), «Архітектура: Короткий словник-довідник» 1995 р. (укладач – А. П. Мардер) та ін.; починають виходити періодичні видання з архітектурної галузі: «Архітектура і престиж», «Архітектурна спадщина України. Щорічник», у яких розглядаються питання історіографії та джерелознавства української архітектури, національні особливості архітектури народу України, традиції та новаторство у містобудуванні України.