Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет ім. Івана Франка

Природничий коледж

Самостійна робота

з курсу «Заповідна справа»

Виконала студентка

групи ГПК-11

Тягнибок Анета

Перевірив: викладач

Луцишин О.З.

Львів – 2012

Найважливіші постаті природно-заповідної справи

Андрієнко Тетяна Леонідівна. Болотознавець, флорист, фітогео-граф, фітоценолог та геоботанік із глибокими знаннями рослинності всієї України, а найголовніше - геосозолог, яка ще в аспірантські роки розпочала свою наукову і практичну природоохоронну діяльність з проблем збереження унікальних карпатських боліт. Ті роки стали знаменним початком її тернистої дороги в царство охорони природи. З того часу активно виступає на захист оліготрофних боліт Глуханя і Чорне багно в Закарпатській області та деяких прикарпатських боліт. Згодом Т.Л. Андрієнко стає членом міжнародної екологічної організації ТЕЛМА з охорони боліт. Одна з небагатьох вчених, яка присвятила своє наукове життя розвитку виключно заповідної справи в Україні. Після карпатського періоду наукових досліджень наступив поліський період, який і приніс їй славу природоохоронця. В той час вона активно працює над формуванням завершеної мережі природно-заповідного фонду Українського Полісся, опублікованої в 1983 році. Після поліського періоду своїми дослідженнями охоплює лісостепову та степову зони. В цей час викристалізовуються три об'єкти її сучасних наукових досліджень у територіальній охороні природи - "поліфункціональні", "транскордонні" й "екомережні" природоохоронні території. її перу належать сотні публікацій з охорони природи, серед яких відомі монографії. Сотні тисяч гектарів земель запропоновані нею для заповідання, зокрема за обґрунтуваннями Т.Л. Андрієнко створені Рівненський, Черемський природні заповідники, "Вижницький", Деснянсько-Старо-гутський, Ічнянський та інші національні природні парки й особливо цілий ряд регіональних ландшафтних парків Вона не лише теоретик, але й відомий практик та популяризатор заповідної справи, активний лідер громадського природоохоронного руху, учасник майже всіх провідних природоохоронних форумів. її незгасаючому ентузіазму належать багато розробок проектів нормативно-правового характеру, безпосередня участь у підготовці ряду державних програм та законопроектів, виконанню міжнародних документів, грантів тощо. Ідеї вченого розвивають її учні та послідовники. В Інституті ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України вона очолює лабораторію наукових основ заповідної справи. За визначні досягнення в охороні рослинного світу міжнародна організація "Ріапіа Еигора" нагородила її високою відзнакою "Срібний листок", а в Україні нагороджена Почесною Грамотою Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.

Лавренко Євген Михайлович. Геоботанік, степознавець, флоро-лог, фітогеограф, біоеферолог, картограф, геосозолог і виходець з України, де працював недовгий час, але в природно-заповідній справі залишив історичний слід. З 1921 по 1929 роки очолює Харківську інспекцію з охорони природи. В 1927-1928 роках він брав участь в організації заповідників місцевого значення "Хомутовський степ" на Донеччині, "Михайлівська цілина" на Сумщині, "Бір Гетьманщина" на Полтавщині, охороні унікального дендропарку в Кременчуці. Йому, як крайовому інспектору Харківської інспектури охорони природи, вдалося захистити заповідник "Хомутовський степ" від перетворення на радгосп. З 1930 року Є.М. Лавренко призначений заступником центрального інспектора Українського комітету охорони пам'яток природи. За дорученням на цій посаді він закінчив складання списку цілинних ділянок всієї України (всього 264 об'єкти) та розробив карту існуючих і запропонованих ним степових заповідників і ділянок. В український період своєї життєдіяльності (20-30-ті роки) він публікує близько 20 праць у галузі охорони природи. Серед найважливіших основоположними стали "Охорона природи в Україні", "Охорона лісів" та "Охорона боліт". В ленінградський період життя продовжує активно розвивати природоохоронну науку. Разом з колегами в 1956 році розпочав розробку перспективного плану географічної мережі заповідників СРСР, в 1969 році публікує "Программу-инструкцию по организации охраньї ботанических объектов", в 1972 році бореться за передачу державного заповідника "Асканія-Нова" до Академії наук УРСР.

Погребняк Петро Степанович. Лісівник, еколог, лісотиполог, геоморфолог, геосозолог, який зробив багато для збереження лісів України. В кінці 20-х років XX століття разом з Є.М. Лавренком він складає список перспективних для заповідання лісових пам'яток природи, публікує наукові статті. В 1946 році разом із працівниками Управління по заповідниках, зоопарках та зоосадах розробляє проект створення близько десяти лісових заповідників, серед яких і відомий "Чорний ліс" в Кіровоградській області. Особливо відомим в охороні природи він став завдяки своїй високій громадянській позиції в історії природно-заповідної справи. В період з 1951 по 1961 рік різко виступає проти скорочення кількості заповідників, що було передбачено сталінськими указами про перетворення природи, організовує серійне видання "Охороняйте рідну природу". Він є одним із ініціаторів передачі ряду степових заповідників до АН УРСР, розробки закону про охорону при¬роди, створення Українського товариства охорони природи, довгий час був головою його президії. На III з'їзді Географічного товариства СРСР обґрунтував розширення в Україні державного природно-заповідного фонду за ландшафтно-зональним принципом, запропонував створити в заповідниках географічні стаціонари.

Стойко Степан Михайлович. Геоботанік, фітогеограф, лісовий еколог, флорист, дендролог, історик науки і безперечно геосозолог, який в 1969 році організував у Львівському природознавчому музеї АН УРСР перший в Україні відділ охорони природних екосистем, а через три роки обґрунтував принципи організації та розробив функціональну класифікацію заповідних територій живої і неживої природи, яка стала основою для формування системи природно-заповідного фонду України, яку необхідно організовувати на біогеоценотичній основі на рівнігеоботанічних районів, округів, областей та географічному рівні всієї країни. Він особисто брав участь в обґрунтуванні створення і територіальної організації' Карпатського біосферного заповідника, природного заповідника "Розточчя", національних природних парків - Карпатського, "Синевир", "Сколівські Бескиди", Шацького, біосферних резерватів -польсько-словацько-українського "Східні Карпати", румунсько-українського "Мармароські гори", польсько-українських Розточанського і "Західне Полісся", ряду регіональних ландшафтних парків та інших категорій природно-заповідного фонду. В цілому вчений є фундатором Карпатської, а в 90-х роках XX століття української транскордонної мережі природно-заповідних територій. На поліфункціональних засадах обґрунтував нові категорії природоохоронних територій - "ландшафтно-меморіальний парк", і "ландшафтно-історична пам'ятка". Вчений увів для енвайронментальної системної науки, якою є охорона біосфери, термін "геосозологія", опублікував сотні праць у галузі природно-заповідної справи, із них дев'ять монографій, три навчальні посібники, шість науково-популярних книг, він охоче допомагає заповідникам, національним природним і регіональним ландшафтним паркам, веде ак¬тивну громадську еколого-просвітню роботу, вчить студентів як охороняти рідну природу. За великі заслуги в галузі охорони природи він єдиний в Україні, який зібрав найбільше вагомих і високих нагород Європи. Міністерство охорони середовища й природних ресурсів Польщі в 1991 році нагородило його Золотою відзнакою "За заслуги в охороні середовища". У 1995 році вчений був нагороджений Фундацією Йогана Вольфганга Гете Золотою медаллю ім. Петера Йозефа Ленне, яка була вручена йому в Європейському парламенті в Страсбурзі. На Батьківщині він нагороджений Почесною Грамотою Міністерства екології та природних ресурсів України. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.