92. Участь пасе в моніторинговому процесі ре

Нинішніх ознак i змісту процедура моніторингу ПАPЄ почала набувати з ухваленням асамблеєю Директиви № 508 (1995), за якою розширювався мандат Комітету з юридичних питань i прав людини i Комітету з політичних питань щодо здійснення моніторингу за виконанням державами-членами обов’язків i зобов’язань. З 25 квітня 1997 року ПАРЄ запровадила новий моніторинговий механізм, який дав поштовх для створення Комітету з питань дотримання країнами-членами обов’язків i зобов’язань (Комітет з питань моніторингу), що було затверджено Резолюцією № 1115 (1997), ухваленою асамблеєю 29 січня 1997 року. У процесі подальшого застосування ПАРЄ не раз вносила зміни i доповнення до існуючого моніторингового механізму (резолюції № 1431 (2005) i № 1515 (2006)), які змінювали його за формою, залишаючи водночас незмінною суть. Головним його завданням є перевірка стану виконання державами–членами PЄ своїх обов’язків i зобов’язань перед РЄ згідно з її Статутом, Європейською конвенцією з прав людини та іншими конвенціями PЄ, сторонами яких вони є. Наразі під процедурою моніторингу ПАРЄ перебувають десять країн: Албанія, Азербайджан, Боснія i Герцеговина, Вірменія, Грузія, Молдова, Монако, Росія, Сербія i Україна.

Висловлюються думки, що практика запровадження моніторингу свідчить про певні подвійні стандарти в діяльності ПАРЄ, оскільки формально рівних учасників поділили на дві групи: ті, додержання прав людини в яких є беззаперечним, і «нещодавно прийняті сумнівні демократи» [5]. Однак це не так, моніторинг спрямовано на те, щоб відстежувати процедуру виконання, узгодження національних стандартів і стандартів Ради Європи. Моніторинг слугує забезпеченню контролю за виконанням державою своїх зобов’язань, відповідними коригувальними висновками, які час від часу оприлюднюються, насамперед під час слухань у ПАРЄ, зокрема, коли Україна порушує певні вимоги.

Цей підхід не новий, він – традиційний. Через подібні процедури свого часу пройшли колишні держави соціалістичного табору. Усі вони, свідомо підкоряючись правилам Ради Європи, вдосконалювали свої правові норми та способи їхнього втілення в життя, аби відповідати високому статусу члена РЄ. Звісно, з розвитком держави, її законодавства певні вимоги, висунуті до неї з боку Ради Європи, можуть втрачати свою актуальність, оскільки зникають причини, що викликали їх. Таку ситуацію можна спостерігати, в разі, коли демократичні процеси в країні відбуваються ефективніше, ніж прогнозували експерти Ради Європи на час ухвалення рішення про прийняття до своїх лав нового члена. Це у певний спосіб стосується й України. Але у всякому разі контрольна функція ПАРЄ не є втручанням у внутрішні справи держав-учасниць.

Процедуру моніторингу регламентовано документами ПАРЄ та інших статутних органів Ради Європи. Факт зняття моніторингу є підтвердженням беззастережно повноправної участі як члена Ради Європи. Це означає, що РЄ не має жодних претензій до держави стосовно підходів до стандартів Ради Європи та їх запровадження, тобто демократичні процеси в державі досягли необхідного рівня і мають необоротний характер. У такому разі процедура моніторингу знімається, адже у ній немає потреби і з боку держави-учасниці, і з боку самої РЄ. Слід чітко усвідомити, що, ухвалюючи рішення про прийняття України до своїх лав, РЄ свідомо авансувала політичні прагнення нашої країни до демократичних перетворень і має право перевіряти, як саме ці процеси відбуваються.

ПАРЄ має певний досвід моніторингу інших держав, на яких відпрацьовувалася модель вступу нових держав-членів. Оптимальним вважався дворічний термін, коли йшлося про такі держави, як Угорщина, на котрій відпрацьовували цю модель. Ми маємо навіть переклад документа щодо узгодження національного законодавства Угорщини з вимогами та стандартами Ради Європи. Для України від початку на дипломатичному рівні встановлювався термін виконання зобов’язань – від одного до трьох років. І Україна погодилася з цим. Моніторинг мав завершитися відповідно через три або чотири роки після вступу до РЄ.

Але специфіка нашої держави в тому, що вона неналежно виконувала свої зобов’язання, тобто не у ті строки і не в тому обсязі, як це було визначено названими стандартами. У цьому і полягає основна проблема здійснення моніторингу щодо нашої країни з боку ПАРЄ. Україна, із свого боку, намагалася формалізувати виконання своїх зобов’язань, тобто підписали, ратифікували – і все. З другого боку, саме наповнення цих реформ реальним змістом Рада Європи й аналізувала. У результаті маємо ситуацію, коли процедуру моніторингу, яка триває уже майже десять років, ще не припинено. Моніторинг є індикатором виконання державою своїх зобов’язань перед Радою Європи.