Провідні школи живопису на Україні у XVIII ст. (д.Левицький, в.Боровиковський, а.Лосенко). Особливості розвитку музичного мистецтва у XVIII ст. М.Березовський, а.Ведель, д.Бортнянський.
Левицький
1752-1755 рр.- навчання у приїхавшого до Києва художника Антропова Олексія Петровича.
У 1758 р. дістався до Петербурга, де продовжив навчатися в майстерні Антропова, а відтак у робітнях Карла Легрена й Джузеппе Валеріані (1708 ? - 1761).
1762 рік - участь в декативних роботах з приводу коронації нової імператриці Катерини ІІ в місті Москва як помічник Антропова.
1764 р. - початок самостійної художньої практики в Москві.
1770 рік - перша участь в виставці Академії вільних мистецтв в Петербурзі і отримання звання академіка за парадний портрет архітектора Кокорінова. Звання дало право на фахову діяльність митця в Петербурзі. 1771 рік - отримав призначення керівника непрестижного на той час портретного класу Академії. 1772 - 1776 рр - серія портретів смолянок. 1778 рік - відставка з академії( формальний привід - хвороба очей, неформальний - інтрига імператриці ). 1807 рік - нове запрошення в Академію при новому імператорі Олександру І. 1822 рік - смерть в Петербурзі, де і похований.
При житті зустрічався з гравером, медальєром Якобом Штеліним автором книги «Спогади про художників в Росії»( перевидана з новою назвою російською «Записки об изящных искусствах в России», в 2-х томах, М, 1990 ). Окрема стаття присвячена портретам Левицького і нотаткам з його біографією.
Уже 1763 року Левицький був модним портретистом аристократичних сфер Петербурга, дарма що тоді ж у столиці працювала ціла низка європейських знаменитостей. Цикл портретів вихованок Смольного інституту — це справжній шедевр тогочасного портретного малярства.
У Женевському музеї зберігається мальований Левицьким портрет Дідро — єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим. У цілому Левицький спортретував ледве не всіх помітніших представників свого часу.
Боровицький
Рання творчість Боровиковський зв'язана з традиціями українського живопису 18 століття (релігійні картини в Київському музеї українського мистецтва, портрет полковника П. Я. Руденка у Дніпропетровському художньому музеї та ін.).
Великим успіхом користувались його мініатюри й портрети, особливо жіночі (портрети М.І. Лопухіної, 1797, Третьяковська галерея; В. І. Арсеньєвої, Російський музей в Петербурзі). В цих портретах, сповнених елегійного настрою, самітна постать жінки зображається в стані мрійного замислення на фоні «сільського пейзажу».
У великих парадних портретах А. Б. Куракіна і Павла І поєднується живописна майстерність а яскравою та переконливою характеристикою особи. Катерину II (1795, Рос. музей в Ленінграді) Боровиковський намалював звичайною старою жінкою в хатньому одязі на прогулянці в парку.
Боровиковський нерідко звертається до образів простих людей —подвійний портрет служниць архітектора Львова « Дашенька та Лізонька », портрет торжковської селянки Христини (бл. 1795), портрет селянина, названий «Алегорія зими» (ост. десятиліття 18 ст.).
В останній період творчості під впливом патріотичного піднесення, викликаного Вітчизняною війною 1812, В. Боровиковський в створюваних тоді портретах М.І. Долгорукої, А.Л. Сталь, І.А. Безбородька (брата засновника Ніжинського ліцею О.А.Безбородька) та ін. прагнув передати благородство, людську гідність, героїчність. Строгішою стає композиція портретів Боровиковського, чіткішим пластичне моделювання персонажів.
До золотого мистецького фонду належать ікони роботи Боровиковського для головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро–Невської Лаври в Петербурзі, Покровської церкви на Чернігівщині тощо.
Загалом Володимир Боровиковський створив близько 200 портретів своїх сучасників, написав чимало ікон. Його твори зберігаються в багатьох музеях Росії та України.
Лосенко
Анто́н Па́влович Лосе́нко (30 июля (10 августа) 1737 — 23 ноября (4 декабря) 1773) — русский живописец украинского происхождения, ученик Ж. М. Вьена. Представитель классицизма, основоположник русской исторической живописи.
Родился в городе Глухове возле Чернигова в 1737 году. В семилетнем возрасте (после смерти родителей) был привезён в Санкт-Петербург в придворный хор.
С 1753 учился живописи у Ивана Петровича Аргунова, с 1759 в Петербургской академии художеств. Продолжил учёбу в Париже (где ему покровительствовал Д. М. Голицын) и Французской академии в Риме. Считается (наряду с Баженовым) первым пенсионером Академии.
После возвращения в Россию снискал известность полотном «Владимир и Рогнеда» (1770) — несколько наивным и мелодраматичным, но впервые представившим русскую древность выразительно и ёмко. Благодаря его работам сюжеты из древнерусской истории стали в Петербургской академии художеств рассматриваться как не менее правомерные, чем сюжеты из античной и библейской истории. Портреты кисти Лосенко не многочисленны, но отличаются выразительностью и чётким следованиям принципам классицизма.
Скончался от водянки в 1773 году. В советской литературе встречается информация, что из-за отсутствия заказов и стеснённого материального положения нестарый ещё художник «от унижений и отчаяния спился». Другие авторы, напротив, отмечают «воздержный образ жизни» художника и то, что белое вино он употреблял как лекарство от болезни.
Работы
«Чудесный улов» (1762)
«Жертвоприношение Авраама» (1765)
«Каин и Авель» (1768)
«Зевс и Фетида» (1769)
«Святой апостол Андрей Первозванный» (1769)
«Владимир перед Рогнедой» (1770)
«Прощание Гектора с Андромахой» (1773, картина не закончена)
портрет И.И. Шувалова (1760)
портрет писателя А.Сумарокова (1760)
Макси́м Созо́нтович Березо́вський— український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики.
Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найпопулярніший концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту.
Духовні музичні твори Березовського охоплюють Літургію, причасні вірші, хвалебну пісню і ряд концертів, із яких збереглася лише невелика частина. Окрім церковнослов'янських текстів Березовський використовував також тексти англійською (хвалебна пісня) та німецькою мовами («Unser Vater»).
В літургії композитор використовує характерні для партесної музики постійне гармонічне багатоголосся, зіставлення туттійних і ансамблевих епізодів, метр — 3/2 та 4/2.
Єдиним відомим інструментальним твором Березовського є Соната для скрипки і чембало, написана в Пізі 1772 року. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці і був розшифрований М. Степаненком та опублікований видавництвом «Музична Україна» в 1983 році.
Соната має три частини, енергійні крайні частини контрастують повільній середній. Як і в опері «Демофонт», Березовський наслідує тогочасні традиції західноєвропейської музики, яскраво вилявляючи своє ліричне обдарування
Арте́м Лук'янович Ве́дель (Ве́дельський) — український композитор, диригент, співак, скрипаль.
Твори Веделя тривалий час були заборонені і поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, незважаючи на заборону. На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, серед яких «Покаянія отверзи ми двери», 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна та один світський кант[2].
В Інституті рукописів НБУВ зберігаються рукописи неповної літургії Івана Златоустого і 12 духовних концертів[3]:
«В молитвах неусыпающую Богородицу» — до мінор (1794)
«Спаси мя, боже, яко внидоша воды до души моєя» — ля мінор (1794)
«Доколѣ, господи, забудеши мя» — фа мінор (1795)
«Пою Богу моєму дондеже єсьмь» — до мінор (1795)
«Блажен разумѣваяй на нища и убога» — соль мінор (1795)
«Помилуй мя, Господи, яко немощен єсмь» — ля мінор (1796)
«Воскресни, Господи…» (зберігся неповністю, 1796)
«Услыши, Господи, глас мой» — до мінор (1796)
«Проповѣдника вѣры» — до мажор (1796)
«Господь пасет мя» — до мажор (1796)
«Боже, законопреступницы восташа на мя» — до мінор (1796)
«Ко Господу внегда скорбѣти ми» — до мінор (1798)
Переважна більшість концертів Веделя написані на слова псалмів, переважно благального, скорботного характеру, в яких йдеться про досаджання людини злими силами. Три концерти написані на тексти псалмів історичного змісту і лише два (№№ 9, 10) — панегирічного.
Як і Березовський та Бортнянський, Ведель дотримувався традицій партесного співу. Концерти багаточастинні (переважно 3- та 4-частинні), більшість з яких побудована за принципом темпового і тонального контрастів, в ряді випадків цілісність циклу скріплюється тематичними зв'язками між частинами. Нерідко частини концертів мають 2-4 відносно самостійні розділи, що складаються з експозиційного викладу, розвитку і закінчення.
Мелодика Веделя виразна, охоплює значний діапазон і тісно пов'язана зі словом. Виразовість мелодіки посилена ритмікою, що відзначається складністю і різноманітністю ритмічних малюнків. З класичним стилем пов'язана чітка розчленованість мелодики, використання побудов типу «питання — відповідь», підсумовуючих структур. Натомість зв'язки з давньоукраїнською монодією та українським фольклором надають їй наспівного характеру.[4]
Гармонічна мова має всі ознаки розвиненої тональної системи, збільшенню напруження сприяє використання альтерованої субдомінанти, а також альтерованої домінанти. В ансамблях Ведель часто використовує триголосну акордову фактуру, властиву кантам. Хорова фактура суттєво впливає на образність і формотворення. Властиве зіставлення ансамблевих звучань з туттійними, зміни в хоровій фактурі є динамізуючими чинниками.
Д.Бортнянський
Духовна музика Бортнянського охоплює 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших.
Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три — в Росії на тексти французькою мовою. Із трьох італійських опер лише опера «Алкід» була надрукована, тоді як третя — «Квінт Фабій» — існує лише в рукописі, а перша — загублена.
Інструментальні твори Бортнянського були написані у другій половині 1780-х років, в той же час коли і опери на франкомовні лібрето. Збереглася лише невелика кількість інструментальних творів Бортнянського — три сонати для клавесину, концерт для чебмало з оркестром, квінтет і Концертна симфонія.
Творчість Бортнянського мала значний вплив на подальший розвиток як російської, так і української музики.
Майже півстоліття життя Бортнянського було пов'язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії, завдяки чому в Росії Бортнянського вважають російським композитором.