31.Постмодернізм в сучасній українській літературі. О. Забужко, ю. Андрухович, Роман Віктюк, Андрій Жолдак, Юрій Іллєнко, Кіра Муратова.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Визначальні риси постмодернізму:

• культ незалежної особистості;

• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

• як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

• іронічність та пародійність.

Окса́на Стефа́нівна Забу́жко (*19 вересня 1960, Луцьк) — українська поетка, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму. Нагороди: 16 січня 2009 року Президент України В.Ющенко нагородив Оксану Забужко орденом княгині Ольги III ст. за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України. Поезія: Травневий іній (1985), Диригент останньої свічки (1990), Автостоп (1994), Kingdom of Fallen Statues (1996), Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998 (2000), Друга спроба: Вибране (2005 )Проза: Інопланетянка (1992), Польові дослідження з українського сексу (1996), Казка про калинову сопілку (2000), Сестро, сестро (повісті й оповідання, 2003), Музей Покинутих Секретів (2009), 2012 року отримала відзнаку «Золотий письменник України»

Ю́рій І́горович Андрухо́вич (*13 березня 1960, Станіслав) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент Асоціації українських письменників. 1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 року Андрухович — співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його чисел. Поетичні збірки: «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»: Колекція віршів» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997) Романи: «Рекреації» (Сучасність, 1992; Київ: Час, 1997; 1998; Львів: Піраміда, 2005), «Московіада» (1993, 1997, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000; Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006), «Перверзія» (Сучасність, 1996, № 1-2; Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997; Львів: Класика, 1999), «Дванадцять обручів» (Київ: Критика, 2003; 2004; 2005; 2006), «Таємниця. Замість роману» (Харків: Фоліо, 2007).

Рома́н Григо́рович Віктю́к (* 28 жовтня 1936, Львів) — радянський, український, російський театральний актор і режисер, народний артист України. Роман Віктюк, постановник і виконавець ролей у величезній кількості вистав, переважно в театрах Москви, зокрема, і в театрі свого імені, є популярним і шанованим у Росії та в Україні. Відомий незмінною і непідробною епатажністю й оригінальністю, незаангажованістю в судженнях, в тому числі і з питань історії та сучасності, персоналій тощо. Навчався у Державному інституті театрального мистецтва (ГИТИС, Москва). Після його закінчення повернувся до Львова, де працював актором у місцевому Театрі юного глядача, а згодом — режисером, створив театральну студію при Львівському палаці піонерів. Далі творчий шлях Романа Віктюка проліг через різні театри колишнього Радянського Союзу: він працював у Твері, Вільнюсі (Російський драматичний театр Литви, 1970—1974), Одесі, Таллінні, Києві (Київський театр юного глядача), Саратові, Казані, Ризі, Ленінграді, Москві. Нагороди: Орден «За інтелектуальну відвагу» (2003), Народний артист України, Народний артист Росії. Режисер: 1965 — 1968 — Львівський ТЮГ ім. М.Горького, 1965 — «Все це не так просто», за п'єсою Г.Шмелева (інсценування розповіді Л.Ісаровой «Щоденник») — рецензія, «Коли зійде місяць», за п'єсою Г. А. Грегорі, 1967 — «Родина», по п'єсі І. Ф. Попова, «Фабрична дівчина», за п'єсою А. Володіна, «Місто без любові», за п'єсою Л. Є. Устинова, «Дон Жуан», за п'єсою Ж.-Б. Мольєра.

Андрій Валерійович Жолдак (нар. 3 листопада 1962 року) — театральний режисер, заслужений діяч мистецтв України. Проживає у Німеччині. В 1989 році закінчив Державний Інститут театрального мистецтва в Москві (курс А. Васильєва). Ставив спектаклі в Київському національному театрі ім. І.Франка, театрі "Балтійський будинок", театрі Раду Верстата (м. Сибіу, Румунія), театрі "Фольксбюне" (м. Берлін), Люцернському театрі опери й драми. В 2002-2005 роках - художній керівник Харківського драматичного театру ім. Т. Шевченка. Андрія Жолдака називають майстром епатажу і самореклами[1]. Його вистави тривають 4-5 годин і є випробуванням для акторів, яких він садить у клітки, змушує бігати голими на сцені й виставляти на показ все, що є гарного і поганого в людській природі.[1]. На думку Андрія Жолдака театр жорстокості, театр шоку є театром майбутнього. Вистави та спектаклі: "Войцек", спектакль, 2008 рік, "«Ленін Love. Сталін Love.»", спектакль, 2008 рік, "Життя з ідіотом", вистава, 2010 рік.

Ю́рій Гера́симович Іллє́нко (*18 липня 1936, Черкаси — †15 червня 2010[1], с. Прохорівка Черкаської області) — український політик, кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісова пісня» — всього 47 кіносценаріїв). Батько актора і продюсера Пилипа Іллєнка (1977) та українського політика, члена ВО Свобода Андрія Іллєнка (1987). Юрій Іллєнко створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не на державні кошти. В основу фільму було покладено зеківські оповідання Сергія Параджанова «Лебедине озеро. Зона». Це фільм було запрошено на Каннський кінофестиваль, де він виборов два призи: Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. В українському прокаті фільм не показувався. Пізніше російська телекомпанія ОРТ придбала його з ексклюзивними правами щодо показу і навіки поклала на полицю. Звання, титули, нагороди: лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Народний артист України, академік Академії мистецтв України, професор кафедри кінорежисури і кінодраматургії, Почесний доктор Міжнародної кадрової академії.

Кіра Георгіївна Муратова (Коротко́ва, *5 листопада 1934, Сороки, Молдова) — український кінорежисер. Народна артистка Української РСР, лауреат Державної премії України, спеціальний приз Берлінського кінофестивалю 1990 р. Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка 2002 р.; премію присуджено за вагомий внесок у розвиток вітчизняного кіномистецтва. Живе в Одесі. Творчість: 1961 — Біля крутого Яру (короткометражний), 1964 — Наш чесний хліб, 1967 — Короткі зустрічі, 1971 — Довгі проводи, 1978 — Пізнаючи білий світ, 1983 — Серед сірих каменів, 1987 — Зміна участі, 1989 — Астенічний синдром, 1992 — Чуттєвий міліціонер, 1994 — Захоплення, 1997 — Три історії, 2006 — Лялька (короткометражний), 2007 — Два в одному, 2009 — Мелодія для шарманки.