2. Братства та їх роль у розвитку української культури.

Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належать великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об’єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI-початку XVIIст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - учителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і р. XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. 3окрема Костянтин Корн, який заповів львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці на той час була досить значна сума - близько 50 тис. золотих.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це засвідчує, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632р.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVIIст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

3. Історичні умови формування культури на українських землях в литовсько-польську добу. Вплив і поширення гуманістичних ідей Західноєвропейського відродження в Україні (діяльність Ю.Дрогобича, П.Русина, С.Оріховського).

Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне 150-річне панування Золотої орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від числених міст і поселень залишились тільки самі руїни і назви.

Тривалий час опір татаро-монгольським завойовникам чинило Галицько-Волинське князівство на чолі з Данилом Галицьким (1201-1264), яке, крім цього, змушене було вести війну з польсько-угорськими військами.

І все ж в 1349 р. польський король Казимир разом з уграми вирушив походом на західні землі, після чого Галицько-Волинське князівство остаточно занепало. Казимир став щедро роздавати землі тим вельможам, які приходили з Заходу ─ німцям, полякам, мадярам. Його наступники ще більше посилили політику обмеження прав місцевого українського населення і в 1387 р. Галичина була окупована Польською державою. А Волинь і Наддніпрянщина потрапили до складу Великого князівства Литовського

Відчуваючи вищість української культури, литовці користувалися українською мовою в упорядкуванні, складанні законів і грамот. Дехто з литовської княжої сім’ї приймав православ’я і споріднювався з українськими князями. В побут литовців ввійшло багато звичаїв слов’янства.

Однак у другій половині XIV ст. після польсько-литовської, або т.з. Кревської унії 1385 р., коли литовський князь Ягайло став польським королем, до Польщі стала поступово приєднуватись Литва з усіма українськими землями. І з того часу гору взяли польські впливи. Столиця Литви ─ Вільно стала центром польської католицької політики і культури.

Необхідно зауважити, що Кревська унія викликала невдоволення серед українського населення.Спроби українських князів втримати якусь автономію, як це вони мали раніше, були безуспішними. Вони змушені були підкоритись Литві і Польщі і згодом перейшли в стан звичайних землевласників.

Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і ополячення, а з іншого ─ омосковлення.

Політика полонізації, яка спочатку носила економічний характер, значно посилилася в культурній галузі, в першу чергу за допомогою духовенства. Вже в XV ст. були організовані католицькі єпископства у Львові, Перемишлі, Холмі, Кам’янці, Луцьку, Києві.

Надзвичайно тяжким було становище української православної церкви як одного із чинників культурного процесу. Проти неї вів уперту непримиренну боротьбу войовничий католицизм, який офіційно підтримувала польська королівська адміністрація.

Ще однією трагедією православної церкви було те, що вона була позбавлена меценатів і з XV ст. стала зубожіти. Її література була обмежена богослужебними книгами, які не могли задовольнити запити багатьох інтелектуально розвинутих людей.

В цих умовах українська православна церква змушена була зайнятися не лише релігійними, але й світськими справами. В першу чергу це була діяльність, спрямована на організацію освіти.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців — поляки, німці, жиди, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV столітті, коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV століття Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу (зокрема Національно-Визвольна війна 1648-1657 рр.). Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

Дрогобич:

Творчість Д. має яскраво виражений гуманістичний характер, що виявляється, зокрема, у його поглядах на природу, Бога, людину. Д. високо цінував людський розум, вірив у його силу і можливості, у здатність пізнання таїн світу та його закономірностей, у спроможність людини використовувати результати пізнавальної діяльності на своє благо. Вважав, що завдяки розумові як головному критерію істинності можна легко "осягнути обшири неба незбагненно великі", пізнати "таїни у підмісячнім світі й силу могутню зірок". У людському розумі, освіті, активній діяльності людини вбачав головну рушійну силу іст. розвитку й суспільного поступу. Проблему співвідношення небесного й земного світів розв’язував у дусі неоплатонівської ідеї космічної любові, якою, гадав, сповнений Всесвіт. На думку Д., людина завдяки своїй доброчесності може уподібнитись до Бога. Поряд із християнським Богом у творах Д. фігурують інші надприродні сили, що втручаються в хід іст. подій і впливають на їхній перебіг.

Найвідоміші з творів Дрогобича — "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Прогностична оцінка поточного 1483 року", "Трактат з шести розділів про затемнення" (1490) — написані латиною. Праці Д. містять наукові дані з астрономії, географії, в тому числі визначення географічних координат таких міст, як Львів, Дрогобич, Феодосія (Кафа), Вільно, Москва. Праці Д. були добре відомі у багатьох країнах Європи — зокрема, в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині, Польщі їх переписував для себе, наприклад, відомий нім. гуманіст Г. Шедель, у своїй науковій діяльності використовував нім. історик метеорології Г. Гельман.

П.Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі. На думку польських істориків літератури. П.Русин становить цілу епоху в історії польсько-латинської поезії. Він був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві. Характерно, що, перебуваючи за межами України, П.Русин завжди підкреслював своє русинське походження, пропагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, звеличуючи свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

С. Оріховський уперше в історії західноєвропейської та вітчизняної культури сформував та обрав основою осмислення державно-правових інститутів концепцію природного права; одним із перших в історії вітчизняної правової думки підтримав теорію суспільного договору походження держави; став першим українським мислителем, який у своїх філософських трактатах обґрунтовував окремі елементи правової держави (верховенство права, верховенство закону, принцип поділу влади на гілки та їх розмежування, визнання держави гарантом прав і свобод людини та безумовним носієм обов'язків перед нею); значну увагу приділив феномену свободи і принципам справедливості, рівності та невідчужуваності прав людини. Крім цього, основними об'єктами, які потрапили у поле осмислення та філософствування гуманіста, були проблеми оптимальної форми правління держави, яка б забезпечувала суспільне благо, гарантії прав та свобод людини, не суперечила і не порушувала постулати природно-правової концепції; правовий статус монарха у державі; правовий статус сенату; окремі аспекти внутрішньої та зовнішньої політики; співвідношення світської й духовної влади; взаємозв'язок моралі та політики; взаємозв'язок природного і позитивного права.