38. Естетична свідомість.

У процесі істор практики відбувалося усвідомл люд­ством механізмів, які формують спроможність особистості есте­тично ставитися до дійсності, тобто здатність сприймати і пере­живати у почуттєвих формах власне буття, знаходити та оцінюва­ти загальнолюдські цінності та перетворювати цю дійсність у співвіднош зі своїми уявленнями. Розуміння специфіки цьо­го механізму привело до уособлення 2 осн понять, пов'я­з з відображ процесу формування естетичного став­лення: естетичної свідомості та естетичної діяльності.

Специфіка естет свідомості, у. порівнянні з ін фор­мами духовного життя людства, полягає у таких критеріях:

– естетична свідомість у бутті людини та суспільства являє собою комплекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей;

– власне, поняття «естетична свідомість» – абстракція, яка означає особливого роду духовне утворення, що характеризує ес­тетичне ставлення людини чи суспільства до дійсності.;

– естетична свідомість формується тільки на підставі прак­тики

– процес формування естетичної свідомості особистості стис­ло повторює процес її формування в історії людства.;

– від ін форм духовного життя естетична свідомість відрізняється тим, що базується на особливого роду відношенні людини до світу, в якому переважає емоційне начало;

– видові особливості естетичної свідомості визначаються єдністю структури її форм. Теоретично розрізняють 2 рівні функціон даного феномена: 1) повсякденний, побутовий рівень, що базується на узагальненні емпіричного досвіду. По­всякденні естетичні переживання особистості мінливі, часто су­перечливі; 2) теоретичний рівень, що базується на загальних філософських уявленнях про світ, людину та її місце у світі. Історія естетики і мистецтва знає багато прикладів втілення даних уявлень у конкретно-чуттєву форму. Так, скульптура Міке-ланджело «Давид» втілює уявлення людини епохи Відродження про світ, у центрі якого знаходиться особистість, сила та міць якої не має меж. Як усвідомлення цієї сили та могутності, об­личчя й постать Давида спокійні, гармонійні, величні. Повсякденний рівень естет свідомості складають есте­т емоції, переживання, почуття та ін.; теорет – есте­тичні оцінки, судження, погляди, теорії, ідеали тощо.

Насамкінець слід зазначити, що естет свідомість – одна із форм духовного життя сусп-ва, яка відображає дов­кілля, різноманітну дія-сть людини, а також продукти (ре­зультати) и,іа діяльності, в тому числі художні твори, у по­чуттєвих образах, що усвідомлюються, та огі,інюються у суд­женнях естетичного смаку. Специфіка естетичної свідомості полягає у взаємодії людини та реальності, суб'єктивного та об'єк­тивного, яка переживається, оцінюється і розуміється суто інди­відуально, але детермінована історично мінливими ідеалами втілення краси у житті та мистецтві.

39. Мораль і політика.

Політика і мораль взаємодіють як форми сусп свідомості й практики. Етичні поняття — добро, справедливість, чесність, порядність — не лише характеризують політ дія-сть влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю дія-сть, або засуджують, блокують. Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан, для якого понад усе егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

Проблема співвіднош політики і моралі — одна з центр у політ та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософ-політ трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили її складність і неоднозначність.

Згідно з етико-політ вченням давньокит мислителя Конфуція політ держ влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому гол принципом політ та моральної поведінки є сповідування “кожному належне”: “...цар має бути царем, міністр—міністром, батько—батьком, син—сином”. На думку ін кит мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається прир шляхом — дао. Прир з-н справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення давньокит мудреців сутністю морального обов'язку вважали необхідність дотримуватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії — Геракліт, Демокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політ доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: “Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни”.

Демокріт тлумачив сутність політ життя і політ етики з позиції демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави — її моральний обов'язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокріт доводив, що джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля е положення про моральність соціального обов'язку. Справедливість у Платона — не лише моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей “розчиняється у всезагальному”, тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики й моралі є помітні відмінності.