Мова і суспільство

Мова і суспільство. Функції мови 2. Сучасна українська літературна мова і мова професійного спрямування 3. Державний статус української мови. “Закон про мови в Українській РСР” від 28 жвтня 1989р 4. Мова у професійній діяльності економіста 5. Походження і формування української літературної мови 6. Мовна норма. Види норм української літературної мови. Нормативність як основа професійної мовної культури 7. Особливості усної форми української літературної мови 8. Особливості писемної форми української літературної мови 9. Поняття про функціональний стиль української літературної мови. Основні стилі ураїнської літературної мови 10. Характеристика наукового стилю української літературної мови 11. Характеристика публіцистичного стилю української літературної мови 12. Характеристика офіційно-ділового стилю української літературної мови 13. Писемна форма офіційно-ділового стилю. Документи їх різновиди 14. Роль художнього стилю у формуванні інтелектуального потенціалу фахівця-економіста 15. Характеристика розмовного стилю української літературної мови. Мовленевий етикет – основа спілкування студентів і спеціалістів. 16. Лексика ураінської мови. Словниковий склад української мови з погляду походження 17. Лексика укр мови з погляду вживання 18. Багатозначні і однозначні слова. Пряме і переносне значення слів. Точність слововживання як ознака офіційно-ділового і наукового стилів укр літературної мови 19. Омоніми, синоніми, параноніми, антоніми у різних функціональних стилях укр літературної мови 20. Синонімія, паронімія й омонімія у науковому тексті 21. Загальновживані слова. Свідоме й критичне використання жаргонізмів і діалектизмів у різних комунікативних сферах 22. Місце і роль економічної термінології в словнику укр літературної мови 23. Загальновживані слова, професіоналізми і терміни 24. Запозичення із загальноєвропейських мов та їх роль у формуванні укр економічної термінології 25. Взаємодія національних та інтернаціональних елементів у процесі формування економічної терміносистеми 26. Грецькі та латинські терміноелементиі слова у сучасному економічному словнику 27. Активний і пасивний словник української мови. Неологізми в галузі економічної термінології. Застаріла термінолексика (архаїзми, історизми) в економічній мові 28. Фразеологія. Джерела виникнення фразеологізмів 29. Роль фразеологізмів в оптимізації професійного мовного спілкування 30. Українська лексикографія. Типи словників. Їхня характеристика. Специфіка тлумачення економічних термінів у загальномовних і спеціальних словниках 31. Енциклопедичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльності 32. Лінгвіністичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльності 33. Особливості української орфоепії 34. Українська орфографія. Принципи українського правопису 35. Вживання великої літери 36. Правопис слів іншомовного походження 37. Графічні скорочення, їх використання у міжнародній правовій та економічній практиці 38. Правопис складних слів 39. Правопис українських префіксів і суфіксів 40. Правопис прізвищ 41. Іменник. Відмінкові закінчення іменників-термінів чоловічого роду 2-ої відміни в родовому відмінку однини 42. Іменник. Відмінкові закінчення іменників чоловічого роду 2-ої відміни в давальному відмінку однини у ділових документах 43. Складні випадки відмінювання українських прізвищ, імен та імен по батькові 44. Прикметник. Ступені порівняння якісних прикметників. Аналітична і синтетична форми у науковому й офіційно-діловому стилях 45. Числівник. Відмінювання числівників в українській мові. Способи передавання цифрової інформації у наукових текстах і текстах документів 46. Займенник. Особливості відмінювання займенників 47. Прислівник. Особливості функціонального навантаження прислівників у різних стилях укр літературної мови 48. Дієслово. Дієслівні форми та способи їх творення. Специфіка творення дієприкметників в укр мові 49. Прийменник. Прийменникові конструкції у мові офіційних документів 50. Синтаксис. Словосполучення та речення. Синтаксичні особливості наукових та офіційно-ділових текстів 51. Правила узгодження складеного підмета з присудком в українській літературній мові 52. Правила узгодження числівника з іменниками в укр літературній мові 53. Прості та складні речення. Їх функціональне навантаження у різних стилях укр літературної мови 54. Пунктуація. Розділові знаки у простому і складному реченнях 55. Пряма, непряма і невласне пряма мова. Діалог як продуктивна форма усного професійного спілкування 56. Цитати. Їх роль у науковому стилі мови. Розділові знаки при цитатах 57. Культура мови і мовний етикет 58. Структура та мовні особливості обліково-фінансових документів (доручення, розписка) 59. Структура та мовні особливості документів щодо особово складу (заява, автобіографія, резбме) 60. Структура та мовні особливості довідково-інформаційних документів (доповідна записка, пояснювальна записка)

1. Мова і суспільство. Функції мови Мова – це духовне надбання всього народу, всієї нації, це суспільне явище, безпосередньо пов’язане з усім матеріально-виробничим, загальнокультурним, інтелектуальним, психічним, з усім суспільним і побутовим життям людини. Будь-які зміни в житті людей безпосередньо відбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень розвитку суспільства. У мовознавчій літературі немає загальноприйнятого чіткого визначення і поділу ф-цій мови та їх назв. З-поміж багатьох ф-цій мови в житті людини і суспільства основними називають такі: 1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв”язок у суспільстві. 2. Номінативна функція, або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) одержує назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців. 3. Мислетворча ф-ція. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом формування, тобто творення самої думки. 4. Гносеологічна, тобто пізнавальна, функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не тільки власним досвідом, скільки через мови, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. 5. Експресивна, або виражальна, функція мови. Мова надає найбільше можливостей розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для ін людей, вплинути силою своїх переконань чи почуттів на ін людей. 6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення). 7. Естетична ф-ція. Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання своїх носіїв. 8. Культуроносна ф-ція. Мова є носієм культури народу – мовотворця. 9. Ідентифікаційна ф-ція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення. 10. Магічно-містична ф-ція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. 2. Сучасна українська літературна мова і мова професійного спрямування Літературна мова — відшліфована форма загаль-нонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу, науку, театр, державні установи, освіту, побут людей. Сучасна українська літературна мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та іншими культурними діячами. Вона за своїм походженням зв’язана з місцевими діалектами, бо виникла на їх основі. Літературна мова й місцеві діалекти завжди перебувають у взаємозв’язку, вона безперервно збагачується за рахунок народних говорів. Літературна мова впливає на місцеві говори і сприяє їх зближенню із загальнонародною національною мовою. Українська літературна мова, єдина для всієї ук-раїнської нації, є найважливішою формою національ¬ної культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження. Багато відомих людей відзначали велич і красу української мови. В. Сухомлинський так характеризує українську мову: «Надзвичайна мова наша є таємни¬цею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших… Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупне, зернисто, як самі перла». Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Людське суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон — досконалу літературну мову. Щоб досягти цього еталону, треба дбати про високу культуру мови у по-всякденній мовній практиці. 3. Державний статус української мови. “Закон про мови в Українській РСР” від 28 жвтня 1989р Історична доля укр народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України. У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на перефирію суспільного буття. Укр мова є 1-м з вирішальних чинників нац. самобутності укр народу. Українська РСР забезпечує укр мові статус державної з метою сприянні всебічному розвиткові духовних творчих сил укр народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в УРСР(прийнятий 28 жовтня 1989р)). Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990р., але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідальність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу. Ст.10. Державною мовою в Україні є укр мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування укр мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. Ст.12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами. 4. Мова у професійній діяльності економіста Мова — це безперервний процес пізнання світу, його освоєння людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, псрсдання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню і задоволенню матеріальних та духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для досягнення матеріального благополуччя та щонайвищих духовних цінностей. Мова існує у двох формах: усній та писемній. Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість та культуру нації. Потреба ефективного й ефект¬ного спілкування стимулює мовців до художнього осмислен¬ня мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант — добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) й естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики). Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу. + що для вас значить мова. 5. Походження і формування української літературної мови Сучасна укр літературна мова – мова фахового спрямування. Основоположником літературної мови став Т.Шевченко, який використав в своїй творчості все розмаїття української мови. Поповнив склад іншомовними словами, новотворами. Добирав досконаліші граматичні форми, синтаксичні конструкції. Перший ввів в укр мову орфоепічні, лексичні, граматичні норми, створив унормовану мовно-стилістичну систему української літературної мови. Літературна мова – унормована, опрацьована форма загальнонародної мови. У подальшому розвитку української літературної мови велику роль відіграли письменники-класики, послідовники Т.Шевченкк, зокрема Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, М.М.Коцюбинський, М.П.Старицький, П.А Грабовський, І.Я.Франко, Леся Українка та ін., які продовжували традиції Шевченка в розвитку української літературної мови на народній основі. 6. Мовна норма. Види норм української літературної мови. Нормативність як основа професійної мовної культури Літературна мова – це мова нормована, тобто така, яка має загальнообов’язкові, єдині норми (правила) у вимові, правописі, слововживанні, граматиці. Літературна мова – це унормована й опрацьована форма загальнонародної української мови. Розрізняють норми лексичні (слововживання, закономірності лексичної сполучуваності), орфографічні (написання), орфоепічні (вимова), граматичні (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми), стилістичні (доцільність використання мовновиражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування). Літературні норми фіксуються в граматиках, словниках, довідниках. 7. Особливості усної форми української літературної мови За сьогоднішньої економічної реорганізації всього суспільного життя виникає потреба перегляду усного ділового мовлення. Тут важливо звернути увагу не лише на лексичний вибір слів, їх компонування, а й наголос, інтонацію. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування; спілкування на підприємстві, ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, промова , бесіда). Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками: — усному мовленню властива спонтанність; — під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з орфоепії; — для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різноплановнми фактами; — важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис порівняно з писемною мовою, бо запитання, логічний наголос зосереджує більше інформації, ніж усе висловлене попередньо в писемній формі (доповіді, повідомлення тощо). Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі виконання службових обов’язків, прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами та колегами інших підприємств. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури взагалі. Не випадково відомий ук¬раїнський педагог В. Сухомлинський писав, що «мовна культура — це живодайний корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу». 8. Особливості писемної форми української літературної мови Писемне мовлення є основним для ділових людей, саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного характеру. Це може бути: стаття, книж¬ний чи газетний текст, лист чи будь-який документ. Залежно від змісту текст поділяють на частини — абзаци, які пов’язані логічним зв’язком. Писемне мовлення відрізняється від усного мовлення і має такі особливоті: – писемна мова фіксується графічними знаками. Слід зауважити, що воно може передаватися як за допомогою літер, так і малюнків, схем, формул та інших символів; – писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору; – писемна мова — це форма в основному монологічна. В художній літературі — діалогічна; – писемне мовлення характеризується більшою регла-ментацією мовних засобів, точнішим добором відповід-ної лексики; – в писемній мові переважає особливий стиль, дещо традиційна форма викладу, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполучень; – у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад: ділові папери, накази, накладні, квитанції тощо. Ділова документація відображає характер суспіль¬них відносин, в ній зосереджується інформація про події, явища, приватні стосунки між людьми. 9. Поняття про функціональний стиль української літературної мови. Основні стилі ураїнської літературної мови Сучасна українська літературна мова багатофункціональна, вона обслуговує всі потреби життя і діяльності української нації. Використання її в найрізноманітніших сферах і зумовило виділення в ній функціональних стилів. Функціональний стиль — це різновид української літературної мови, який відзначається сферою її функціонування і характеризується специфічними мовними засобами. У зв’язку з тим, що українська літературна мова має дві форми — писемну і усну, існують стилі писемні, або книжні, й розмовні. До писемних, або книжних, належать стилі: науковий, офіційно-діловий, художньо- белетристичний, або стиль художньої літератури, публіцстичний, епістолярний; до розмовних — ораторський і розмовно-побутовий. 10. Характеристика наукового стилю української літературної мови Науковий стиль — це стиль наукових праць із різних галузей науки і техніки, зокрема математики, фізики, економіки, філософії, природознавства, кібернетики та ін. Він характеризується широким використанням науково-термінологічної, переважно іншомовної й абстрактної лексики, вживанням слів тільки в прямому значенні, наявністю складних речень. У науковому стилі не використовуються образні засоби мови, діапектні й вульгарні слова. 11. Характеристика публіцистичного стилю української літературної мови Публіцистичний стиль — це стиль різноманітних політичних, суспільно-економічних праць, періодичних видань (газет, журналів, листівок, прокламацій) тощо. Він характеризується широким використанням суспільно-політичної лексики, політичних гасел, риторичних запитань, урочистих виразів, засобів гумору і сатири. Публіцистичний стиль поєднує в собі засоби наукового і художнього стилів. Як і науковій мові, йому властиві точність, послідовність і система логічних доказів, як мові художній — емоційне забарвлення образів, виразність. Різновиди публіцистичного стилю, з одного боку, можуть наближатися до художньо-белетристичного стилю (нарис, фейлетон), з другого, — до наукового (виступ, доповідь, лекція, стаття). Це зумовлює добір необхідного лексичного матеріалу і відповідних синтаксичних структур. 12. Характеристика офіційно-ділового стилю української літературної мови Офіційно-діловий стиль — це стиль ділової мови, яким користуються для написання різноманітних ділових документів, зокрема законів, указів, постанов, міжнародних угод і договорів, обов’язкових рішень, заяв, актів, протоколів, анкет, розписок, зобов’язань, декретів тощо. Він характеризується використанням канцелярської термінології та деяких застарілих слів (вельмишановний, вищезгаданий, нижче¬підписаний, сей), наявністю стандартних схем висловлення, мовних кліше та сталих синтаксичних конструкцій, які в наш час дуже зміни¬лися. В офіційно-діловому стилі може використовуватися лексика з інших шарів, зокрема науково-термінологічна, виробничо-професійнз й суспільно-політична, що залежить від того, яку галузь суспільного життя він обслуговує. Загалом для цього стилю властиве суворе дотримання зразків оформлення ділових паперів, мова яких має бути ясною, чіткою, лаконічною. 13. Писемна форма офіційно-ділового стилю. Документи їх різновиди Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок тощо. Основна ф-ція офіційно-ділового стилю – інформативна (повідомлення). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Більшість жанрів ділового мовлення відображає соціальне спілкування. Власне, функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення. Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. Документи класифікуються за такими критеріями: 1. За найменуванням: заява, лист, телеграма, довідка, інструкція, службова записка, протокол та ін. 2. За походженням: службові (офіційні) й особисті. 3. За місцем виникнення: внутрішні, зовнішні. 4. За призначенням: особові офіційні документи, кадрові, довідково-інформаційні, обліково фінансові, господарсько-договірні, організаційні розпорядчі. 5. За напрямом: вхідні, вихідні. 6. За формою: стандартні (типові), індивідуальні (нестандартні). 7. За терміном виконання: звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові. 8. За ступенем гласності: загального користування, службового користування, таємні, цілком таємні. 9. За стадіями створення: оригінали, копії. 10. За складністю (кількістю відображених питань): прості, складні. 11. За терміном зберігання: тимчасового, тривалого, постійного. 12. За технікою відтворення: рукописні,відтворені механічним способом. 13. За носієм інформації: на папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці, перфострічці, дискеті. 14. Роль художнього стилю у формуванні інтелектуального потенціалу фахівця-економіста Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, комедія, драма, водевіль роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма. Різнобічний вплив на думки і почуття за допомогою художніх образів, формування ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків. Застосовується у мистецтві слова, творчій дільності, літературі, різних видах мистецтва, культури, освіти. Художній стиль виходить за межі не тільки інших стилів, а й літературної мови, бо він включає в себе (з певною метою, звичайно) і позалітературні мовні засоби – діалектизми, жаргонізми тощо Однак достоїнства художнього мовлення визнача-ються не тільки незвичайною широтою охоплення за-собів загальнонародної мови Художнє мовлення — це ще й зразкове мовлення. Художній стиль поєднує в собі окремі ознаки інших стилів. Це пояснюється насамперед змістом художнього твору, його ідейним спрямуванням, а не довільним використанням елементів наукового, публіцистичного чи офіційно-ділового стилів. Основним завданням художнього стилю є творення за допомогою мовних засобів художніх образів. При цьому широко використовуються всі можливі експре-сивно-емоційні засоби мови її лексичне, фонетична багатство, уся різноманітність граматичних форм і конструкцій. Щодо форми мовлення художній стиль є досить своєрідним. Основна його форма – писемна, однак і в усному мовленні широко використовуються його елементи. У текстах цього стилю широко використовуються синоніми, антоніми, омоніми, пароніми, слова в переносному значенні. У художньому стилі використовуються різні типи мовлення і зв’язки речень у тексті. 15. Характеристика розмовного стилю української літературної мови. Мовленевий етикет – основа спілкування студентів і спеціалістів. Розмовний стиль використовується у бесідах, приватних листах. Ним користуються під час обміну інформацією, думками, враженнями, проханням чи наданням допомоги. Він є засобом невимушеного спілкування. Застосовується у побутових стосунках з родичами, друзями, знайомими, в усному повсякденному спілкуванні в побуті, на виробництві. До ознак розмовного стилю можна віднести такі: усна форма спілкування, неофіційність стосунків між мовцями і невимушеність спілкування, непідготовленість до спілкування, безпосередня участь у ньому, використання позамовних чинників (ситуація, рухи, жести, міміка), лаконізм, емоційні реакції. Використовуються мовні засоби: побутова лексика, фразеологізми, емоційно забарвлені та просторічні слова, звертання, вставні слова, вигуки, неповні речення тощо; багатство інтонацій, суфіксів суб”єктивної оцінки, різних типів простих речень, можливі діалектизми, фольклоризми, скорочені слова. Етикет (з французької еtiquette — ярлик, етикетка) — це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми, культури особистості. Якщо поняття “етикет” містить у собі обов’язки людей один щодо одного, норми і правила їх поведінки і спілкунання у різних ситуаціях, то поняття “службовий ети¬кет” визначає норми і правила спілкування тільки на роботі. Мовленнєвий службовий етикет — це правила мовленнєвої поведінки на роботі. Перше враження про людину складається з того, наскільки щиро і привітно вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на всю логіку, людина підсвідомо орієнтуються на свої почуття під час привітання. І тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди привітно. Поганий настрій не слід поширювати на інших людей, оскільки можна наразитися на зустрічну неприязнь. Загальна і мовна культура людини виявляється у вмінні вибрати доречну форму привітання чи прощання. 16. Лексика ураінської мови. Словниковий склад української мови з погляду походження Розглядаючи словниковий склад української мови з точки зору його походження і стилістичного використання, зазначемо, що за походжнням виділяються в ньому 4 шари, а саме: слова спільнослов”янські, східнослов”янські, власне українські й іншомовні, а за стилістичним використанням в ньому виділяють лексику загальновживану, специфічно-побутову, виробничо-професійну, науково-термінологічну, адміністративно-ділову, емоційно-забарвлену та ін., а також лексику книжну й розмовну. Оскільки словниковий склад української мови весь час розвивається, змінюється, збагачується, в ньому розрізняють 2 шари: активний, який охоплює загальновживану лексику та слова, що вживаються у спілкуванні спеціалістів певної галузі народного господарства, науки і культури, і пасивний, до якої належать слов, що вийшли з активного мовного вжитку (архаїзми) і використовуються лише за певної потреби, а також слова-неологізми, які ще не стали загальновживаними. Архаїзми в сучасній українській мові використовуються переважно в художній літературі і науково-дослідних працях; неологізми, крім художніх творів, – у науковому, публіцистичному й газетно-інформаційному стилях. 17. Лексика укр мови з погляду вживання Основу лексичного складу мови становить загальновжи¬вана стилістично нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і с стилістичним фоном для інших шарів лексики, яким притаманне певне стилістичне забарвлення. Для загальновживаної лексики не властиве оцінне чи емоційно-скспресивнс забарвлення. До загальновживаної стилістично нейтральної лексики належать слова, що називають основні поняття, речі та явища навколишньої дійсності: нога, рука, голова, небо, земля, хліб, сіль, писати, читати, ходити, один, п’ять, десять, зелений, червоний, довго, мало тощо. Інші групи слів можна назвати лексикою вузького сти-лістичного призначення. Вони характерні для одного стилю або для кількох. До стилістично забарвленої (маркованої) лексики можна віднести науково-термінологічну, офіційно-ділову, профссійно-виробничу, емоційно-експресивну. Науково-термінологічна лексика обслуговує сферу науки й наукової та професійно-виробничої діяльності. Наприклад: лапка машини, крило автомобіля, вушко голки, мостовий бик, гребінь хвилі, щока лещат, ярмо магніту, бабка шпиндельна, диск гальмівний, лампа дугова, стрічка ізоляційна. Офіційно-ділова лексика використовується в публіцистичному та офіційно-діловому стилях, у їхніх підстилях: інформаційному, дипломатичному, законодавчому, адміністративно-канцелярському. Прикладом офіційно-ділової лексики є слова указ, по-станова, рішення, акт, декларація. Професійно-виробнича лексика вживається при визначенні спеціальних виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва. Кожна професія має своє коло про¬фесійно-виробничої лексики, куди входять і терміни, й офі¬ційно-ділова лексика, й загальновживані слова, що використовуються в даній сфері й набувають фахового значення. Наприклад, для педагогічної професії — це слова вчитель, учень, клас. Емоційно-експресивна лексика використовується в художньому та публіцистичному стилях, в усіх підстилях. Емоційно-експресивні слова, крім понятійного, мають ще й емоційне значення, вказують на позитивну або негативну оцінку й тому мають експресію (тобто сильне вираження змісту чи емоцій). Емоційно-експресивна лексика служить для інтенсивного вираження почуттів, емоцій, позитивних чи негативних оцінок, вона здатна викликати уявлення й асоціації. До таких слів належать: любов, щастя, ласка, втіха, радість. Серед емоційно-експресивної виділяється поетична лексика. Це вживані переважно в поетичному мовленні слова, які надають йому милозвучності, урочистості, підне¬сеності, образності. Побутова лексика охоплює слова, що називають побут різних соціальних груп. Вона найближче стоїть до загальновживаної, але відрізняється специфічним побутовізмом. Це назви одягу, речей, їжі, хатнього начиння, розваг, звичаїв певної соціальної групи людей чи певної території. В активному словнику мови перебувають слова, що в даний час вживаються часто й не мають значення давності чи новизни. Пасивний запас української лексики становлять: а) слова, які вже застаріли і вийшли або виходять з ужитку; б) нові слова, що ще не закріпилися й не стали в мові загальновідомими та загальновживаними. Отже, в пасивному запасі української лексики зберігаються історизми, архаїзми та неологізми. Історизми — це назви предметів старої культури, побуту: смерд, кріпак, війт, князь. У процесі історичного розвитку зникають окремі предмети, поняття, звичаї, а з ними перестають вживатися й слова, що їх називали. Архаїзми — це застарілі слова, що виходять з ужитку. Але реалії, названі ними, залишаються й мають уже інші, сучасні назви: ректи – говорити; чоло – лоб. Неологізми – це нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що відбивають сучасність (новочасність). Якщо вони втрачають це значення новочасності, свіжості утворення, то стають загальновживаними. Неологізми — дуже рухлива група лексики. Ті слова, що рік-два тому були неологізмами, сьогодні стають загальновживаними: перебудова, гласність, Народна Рада, приватизація. 18. Багатозначні і однозначні слова. Пряме і переносне значення слів. Точність слововживання як ознака офіційно-ділового і наукового стилів української літературної мови Слова можуть мати не одне, а кілька значень. Цю їх властивість і називають багатозначністю. Багатозначність закладена в самій природі слова, що узагальнює певну ознаку, яка може бути властива також іншим предметам чи явищам. Як правило, найбільш багатозначними є слова, що здавна існують у мові. Помічено також, що багатозначність слова залежить від частоти вживання слова в мові. Мова наукових праць відзначається досить високим ступенем стандартизації і, в свою чергу, визначає основні риси наукового стилю. Таке широке використання наукового стилю сприяє його дальшому роз-виткові й удосконаленню. Мова науки чітко відображає рівень науново-технічного прогресу Вона впливає на розвиток мислення людини, виробляє здатність стандартизувати, узагальнювати явища дійсності і розвивати розумові здібності. Основна його функція – повідомлення. Вона полягає в доведенні теорій, обґрунтуванні гіпотез, у повідомленні наслідків дослідження, класифікації, поясненні явищ, у систематичному викладі певних знань, що зумовлює його логічний характер. Основні його ознаки властиві всім науковим працям. Науковий стиль характеризується широким використанням термінології як загальної, так і спеціальної. Для нього характерне вживання великої кількості абстрактних і запозичених слів. Своєрідною у науковому стилі є його будова, бо складні думки і логічні взаємозв’язки між ними потребують відповідного граматичного оформлення. Тут наявні такі синтаксичні конструкції, які допомагають виражати найскладніші здобутки людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматачних засобів загальнонаціональної літературної мови. Науковий стиль має кілька різновидів: власне науковий, науково-популярний, науково-публіцистичний, науково-навчальний, виробничо-професійний. Власне науковий стиль обслуговує фахівців певної галузі науки. Науково-публіцистичний стиль широко використо-вується в газетах і журналах. Науково-популярний стилі, має на меті зацікавити науковою інформацією широке коло людей незалежно від їхніх професії і підготовки. Науково-навчальним стилем пишуться підручники, посібники та інша література, призначена для навчальних закладів. Виробничо-технічннй стиль – це мова літератури, що обслуговує різні сфери господарства й виробництва (інструкції, проспекти тощо). Основна функція офіційно-ділового стилю — повідомлення. Більшість жанрів ділового мовлення не дображають позаіндивідуальне спілкування. Власне, функція офіційно-ділового стилю виражається в тому, що він, вимагаючи певної форми при письмовому викладі вмісту, надає висловлюванню характер документа і тим самим надає відображеним у цьому документі різним сторонам людських стосунків офіційно-ділового забарвлення. Офіційно-діловий стиль обслуговує адміністративно-господарську діяльність, законодавство та інші ді-лянки життя, пов’язані з діловодством, звітністю та документацією. Він потрібний для зв’язку державних і громадських установ як між собою, так і з населенням, для оформлення різних постанов, обліку фактом, подій. Цей стиль визначається безособовістю, стереотипністю, відсутністю емоційного забарвлення, що наближає його до наукового. Йому властиві конкретність змісту і абстрактність засобів вираження. Найголовніша ознака цього стилю – офіційність. В його текстах використовуються слова і слово-сполучення – назви документів і ділових службових відносин: акт, заява, протокол, заактувати, вище-сказане, згідно з розпорядженням, на підставі наказу, до заяви додаю тощо. Суттєвими ознаками його є стислість і чіткість. Це найбільш стабільний, консервативний стиль, пов’яза¬ний з традицією, найдовше зберігає архаїчні елементи. Різні явища життя в офіційно-діловому стилі відобра-жаються в суто стандартних формах висловлення. 19. Омоніми, синоніми, параноніми, антоніми у різних функціональних стилях укр літературної мови Омоніми – слова, які за своїм звуковим складом однакові, але мають різні значення. Види: лексичні (слова тотожні за звуковим складом і написанням у всіх граматичних формах); граматичні (слова, що збігаються за значенням і написанням лише в деяких окремих формах); фонетичні (слова, що збігаються за звучанням, а пишуться не однаково). Синоніми – це слова близькі за значенням. Синоніміка означає у мові наявність близьких, але не тотожних способів висловлення. Деякі слова відрізняються лише прфіксами і тут треба бути обережним, бо заміна 1-єї букви може позначитись на значенні слова та усього тексту. Класифікація: семантичні (синоніми відрізняються один від одного відтінками у значенні); стилістичні (слова однакові за значенням, але різні за стилістичними вдтінками). Параноніми – слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки (-ся). Серед паранонімів є слова з різними коренями. Незначна різниця у вимові паранонімів спричиняє труднощі у їх засвоєнні, приводить до помилок. Антоніми – слова з прямо протилежним значенням. 20. Синонімія, паронімія й омонімія у науковому тексті Омоніми – слова, які за своїм звуковим складом однакові, але мають різні значення. Види: лексичні (слова тотожні за звуковим складом і написанням у всіх граматичних формах); граматичні (слова, що збігаються за значенням і написанням лише в деяких окремих формах); фонетичні (слова, що збігаються за звучанням, а пишуться не однаково). Синоніми – це слова близькі за значенням. Синоніміка означає у мові наявність близьких, але не тотожних способів висловлення. Деякі слова відрізняються лише прфіксами і тут треба бути обережним, бо заміна 1-єї букви може позначитись на значенні слова та усього тексту. Класифікація: семантичні (синоніми відрізняються один від одного відтінками у значенні); стилістичні (слова однакові за значенням, але різні за стилістичними вдтінками). Параноніми – слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки (-ся). Серед паранонімів є слова з різними коренями. Незначна різниця у вимові паранонімів спричиняє труднощі у їх засвоєнні, приводить до помилок. Антоніми – слова з прямо протилежним значенням. У науковому стилі вживаються такі мовні засоби: терміни, схеми, таблиці, графіки, наукова фразеологія, цитати, посилання, складні синтаксичні конструкції, повні речення, часто ускладнені зворотами, нанизування іменних форм. У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових форм. З дієслівних форм частіше вживаються безособові, узагальнені чи неозначені. 21. Загальновживані слова. Свідоме й критичне використання жаргонізмів і діалектизмів у різних комунікативних сферах Загальновживані слова – це нейтральні слова, що вживаються в різних функціональних стилях мови, а також ті, які є назвами нових речей і понять, що широко побутують у суспільстві (електричка, телевізор, холодильник, диван, тюль). У словниковому складі укр мови є значна частина діалектизмів, тобто слів, які вживаються лише на якійсь території України. Діалектизми не входять до лексичного складу укр літературної мови, але використовуються у художніх творах для передачі життя і мови людей певної території. 22. Місце і роль економічної термінології в словнику укр літературної мови Слова та словосполучення, що означають або пояснюють предмети, явища, дію тощо у специфічній науковій, публіцистичній чи діловій сфері, називаються термінами. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені суб’єктивно-оціночних відтінків. Діловому стилю притаманна термінологія, яка утво¬рюється із активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується із інших мов (бланк, бюджет); утво¬рюється за допомогою власних слів та частин іншомовних ибо із запозичених складників (фотокамера, фототелетайп) тощо. В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні вживатися лише в зафіксованому значенні. Нестандартні терміни в справочинстві не бажані, бо вони засмічують й ускладнюють складання та функціонування ділових паперів. Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні — вживаються у медицині, технологічні — в техніці і т. д. 23. Загальновживані слова, професіоналізми і терміни Слова та словосполучення, що означають або пояснюють предмети, явища, дію тощо у специфічній науковій, публіцистичній чи діловій сфері, називаються термінами. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені суб’єктивно-оціночних відтінків. Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується із інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та частин іншомовних ибо із запозичених складників (фотокамера, фототелетайп) тощо. В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні вживатися лише в зафіксованому значенні. Нестандартні терміни в справочинстві не бажані, бо вони засмічують й ускладнюють складання та функціонування ділових паперів. Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медич¬ні — вживаються у медицині, технологічні — в техніці і т. д. Науково-технічний прогрес наповнив мову новими поняттями, що властиві різним професіям. Мова представників різних галузей виробництва, народного господарства дедалі збагачується, і цей процес відбувається завдяки формуванню мови трудівника будь-якої професії, усуненню мовних примітивізмів, збагаченню науково-технічною, суспільно-політичною лексикою і термінологією, появі нових понять. Професіоналізми виникають, коли та чи інша спеціальність чи фах, або вид занять не мають розвиненої термінології (мова мисливців, рибалок тощо). Друга група професіоналізмів – це загальиозрозумілі слова, які, проте, не є літературними. Знати мову професії – означає знати лексику, логіку вислову, структуру формулювань. Для ділових документів споріднених установ професіоналізми можливі й зрозумілі, але для міжвідомчих справ вони небажані. До професіоналізмів належать слова, вжиті в особливому, специфічному значенні із якоїсь професійної сфери. Часто слова означають наявність якихось ознак (якісний, кваліфікований). У деяких професійних колективах вони вживаються на позначення високого (найвищого) рівня тієї самої ознаки. 24. Запозичення із загальноєвропейських мов та їх роль у формуванні укр економічної термінології Запозичення слів властиве всім мовам світу і є ознакою життєздатності певної мови. Різноманітні історичні зв”язки українського народу з різними народами Сходу і Заходу, потреба називати нові поняття, що є в ін. народів , загальний розвиток науки і культури, виробництва і суспільного життя зумовлювали і зумовлюють доплив слів з інших мов. Українська мова засвоїла також певну кількість слів з німецької мови. Німецькі за походженням слова стосуються насамперед ремесел, торгівлі, управління, військової справи, медицини, мистецтва, побуту, наприклад: верстат, шайба, бухгал¬тер, штраф, солдат, бинт, лазарет, арфа, мольберт, фартух, та-нець та ін. Запозичення з німецької мови проникали до україн¬ської з найдавніших часів як усним, так і писемним шляхом. З середини XVIII ст. починається помітний вплив французь¬кої мови, здебільшого через російську. Такими спільними для української та російської мов запозиченнями є назви деяких суспільно-політичних понять, а також слова, пов’язані з мистецтвом, технікою, військовою справою, побутом: парламент, політика, бюст, сюжет, ресора, шосе, каска, партизан, пальто, пудра, шик та ін. Англійські запозичення проникають до української лексики, починаючи з XIX ст., теж переважно через російську мову. Вони стосуються техніки, політики, спорту, мореплавства, побуту: блюмінг, тунель, лідер, мітинг, бокс, футбол, докер, шхуна, біфштекс, плед, ром та іи. Певна кількість слів була засвоєна українською мовою з інших західноєвропейських мов: музична та деяка інша термі¬нологія – з італійської мови (акорд, дует, кантата, арка, нетто, аварія, бензин, гондола); терміни, пов’язані з мореплавством, нійськовою справою та деякі інші слова – з голландської (боц¬ман, рейд, шлюпка, мортира, картуз, ситець). З інших європейських мов українська мова запозичила лише поодинокі слова: армада, карамель, сигара – з іспанської; каста, кобра – з португальської; гейзер – з ісландської; бринза, мамалига – з румунської; бекеша, чардаш – з угорської; морж, пурга – з фінської. 25. Взаємодія національних та інтернаціональних елементів у процесі формування економічної терміносистеми 1) Спільнослов’янська лексика – це найдавніший шар словнико¬вого складу української мови, успадкований з праслов’янської мови, яка існувала до V–VI ст. н. е., через мову давньоруську. Згодом, розпадаючись, праслов’янська мова стала тим джерелом, на основі якого виникли всі інші слов’янські мови. Спільнослов’янські слова становлять ядро української лексики, її найуживанішу, найдавнішу і найважливішу частину. 2) Східнослов’янська лексика – це слова, успадковані з давньо- . руської мови і поширені переважно в сучасних східнослов’янських мовах ( українській, російській та білоруській), іншим слов’янським мовам вони не властиві. До групи східнослов’янської лексики належать переважно іменники, які означають назви тварин і птахів (білка, собака), назви рослин (ожина, щавель, гречка), назви продуктів харчування (яловичина, пряник), назви людей за професією, за спорідненіс¬тю чи іншими ознаками (мельник, пивовар, селянин, племінник, дядько), назви частин обличчя (щока), назви, пов’язані з сільськогосподар¬ським виробництвом (рілля, пашня, полова, цілина, урожай) та ін. 3) Власне українська, або специфічно українська лексика – це слова, які виникли на українському грунті в період становлення й розвитку мови української народності, що припадає приблизно на XIV ст., хоча формування її почалося ще в південно- західних діалектах давньоруської мови, на основі яких й розвинулась українська мова. Власне українська лексика вживається тільки в українській мові, визначаючи її специфіку й національну самобутність. Вона формувалася протягом віків і відзначається великим розмаїттям, зокрема ця група слів включає: назви житла, будівель та їх частин, назви одягу та взуття, назви, пов’язані з розвитком сільськогосподарського виробництва, назви абстактних часових і просторових понять, назви, пов’язані з розвитком науки, техніки, освіти та ін. 26. Грецькі та латинські терміноелементиі слова у сучасному економічному словнику Запозичення слів властиве всім мовам світу і є ознакою життєздатності певної мови. Різноманітні історичні зв’язки українського народу з різними народами Сходу і Заходу, потреба називати нові поняття, що є в ін. народів , загальний розвиток науки і культури, виробництва і суспільного життя зумовлювали і зумовлюють доплив слів з інших мов. В українській мові є здавна засвоєні слова з грецької мови — назви предметів (парус, баня, миска), назви рослин і тварин (лавр, мак, м’ята), власні імена (Андрій, Василь, Олена). Але основна частина грецьких з походження слів є слова-терміни, що належать до різних галузей науки, культури й мистецтва: астрономія, історія, математика, фізика, філософія, аналіз, синтез, діалектика, ідея, метод; азот, бром, хлор; атмосфера, клімат, полюс; грам, метр; граматика, фонетика, синтаксис; театр, сцена, мелодія; амністія, демократія, монархія та ін. З грецьких словотворчих елементів утворюються також нові слова: аероплан, космодром, спектроскоп, термостат, фотографія. Слова латинського походження, за винятком деяких най¬давніших запозичень (кесар, коляда, фортуна) і власних імен (Марко, Павло, Юлія), найчастіше пов’язані з наукою і технікою (аргумент, контакт, субстанція), суспільно-економічною сферою (агітація, диктатура, конституція, соціалізм, республіка), правом (адвокат, нотаріус, прокуратура, юрист), мистецтвом (декламація, фабула), навчан¬ням (аудиторія, конспект, лекція, студент, факультет, університет). З латинських словотворчих елементів також утворюються нові слова (авіація, локомотив, трактор), інколи в поєднанні з грецькими елементами (автомобіль, диктофон). 27. Активний і пасивний словник української мови. Неологізми в галузі економічної термінології. Застаріла термінолексика (архаїзми, історизми) в економічній мові В активному словнику мови перебувають слова, що в даний час вживаються часто й не мають значення давності чи новизни. Пасивний запас української лексики становлять: а) слова, які вже застаріли і вийшли або виходять з ужитку; б) нові слова, що ще не закріпилися й не стали в мові загальновідомими та загальновживаними. Отже, в пасивному запасі української лексики зберігаються історизми, архаїзми та неологізми. Історизми – це назви предметів старої культури, побуту: смерд, кріпак, війт, князь, поміщик, осавул, земство. У процесі історичного розвитку зникають окремі предмети, поняття, звичаї, а з ними перестають вживатися й слова, що їх називали. Архаїзми – це застарілі слова, що виходять з ужитку. Але реалії, названі ними, залишаються й мають уже інші, сучасні назви: ректи — говорити; чоло – лоб; прата – ворота; град – город; вої – воїни; десниця – права рука; вия – шия. Неологізми – це нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що відбивають сучасність (новочасність). Якщо вони втрачають це значення новочасності, свіжості утворення, то стають загальновживаними. Неологізми — дуже рухлива група лексики. Ті слова, що рік-два тому були неологізмами, сьогодні стають загальновживани¬ми: перебудова, гласність, Народна Рада, приватизація. 28. Фразеологія. Джерела виникнення фразеологізмів У лексиці української мови поряд з окремими словами існують стійкі словосполучення, вирази і навіть цілі речення (вислови), які мають одне лексичне значення і воно подібне (синонімічне) до значення окремого повнозначного слова: байдики бити (ледарювати), накивати п’ятами (втекти), замилювати очі (брехати), клювати носом (дрімати), пекти раків (червоніти), товкти воду в ступі (одне і те ж робити), кров з молоком (здоровий), ні пари з уст (мовчати). Такі стійкі вирази називають фразеологізмами (від грецького слова фразис, що означає вислів), а розділ мовознавства, що їх вивчає, називається фразеологією. В українській літературній мові широкого значення набула фразеологія й з інших джерел, зокрема: – виробничо-професійні вирази, що набули метафоричиого значення: сім раз одміряії, а раз одріж (з мови кравців); грати першу скрипку (з мови музикантів); – вислови з античної культури: золотий вік (означає щаслива пора, епоха розквіту); золотий дощ (означає несподіване багатство); – переклади виразів видатних людей, учених: Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах (Д. Ібаррурі); ‘//.< та краса, чисте мистецтво (І. Кант); – крилаті вирази українських письменників: Убий не здамся (Леся Українка); Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Панас Мирний); – переклади крилатих виразів російських письмен ників: Народжений плазувати літати не здатний (М. Горький); Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться (М. Гоголь) – переклади крилатих виразів зарубіжних письменників: / дим вітчизни нам солодкий і приємний (Гомер). – біблійні й євангельські вислови: Берегти, як зіницю ока; Повертатися на круги своя. 29. Роль фразеологізмів в оптимізації професійного мовного спілкування Фразеологізми – особливі мовні одиниці – мають чітко виражене стильове призначення. Вони тяжіють до окремих стилів і в текстах цих стилів найчастіше вживаються. Пояснити це можна тим, що вони співвідносні зі словами, бо, як правило, виражають одне поняття, використовуються як образні синоніми і мають виразне стилістичне забарвлення. Кожний стиль мовлення володіє значним запасом фразеологізмів. Стилістичні функції фразеологізмів залежать і від джерел їх походження. До книжних фразеологізмів належать термінологічні словосполучення, поява яких зумовлена постійним розвитком різних галузей науки, культури, техніки. Ці фразеологізми найчастіше використовуються в науковому, діловому і публіцистичному стилях. У творах художньої літератури вони вживаються рідко. Термінологічні словосполучення, як і інші групи фразеологізмів, означають одне поняття і в мовленні ви¬ступають як готовий вислів, що не членується: коротке замикання; іменний складений присудок; площа нагріву; адамове яблуко; північне сяйво; неповні речення; технічний мінімум; мічені атоми; узяти в лапки; юридична особа; заробітна плата тощо. Фразеологізми можуть перебувати в синонімічних зв’язках як з окремими словами, так і між собою. Наприклад: живучий – скрипуче колесо довго ходить; і довбнею не доб’єш; Кощій Безсмертний; скрипуче дерево довго стоїть. Фразеологізми-синоніми більш експресивні, ніж окремі слова, тому вони вживаються в розмовному, художньому стилях, а слово живучий — стилістично нейтральне. Синонімічні ряди фразеологізмів, на відміну від лексичних синонімів, об’єднують емоційно забарвлені вирази. Синонімічні фразеологізми широко використовуються в художніх текстах: Спересердя на жінку накричав — ні за що, ні пре що. У публіцистичних і художніх текстах фразеологі-зми іноді видозмінюються (трансформуються), що служить засобом експресії, створення каламбурів. Наприклад: Бути чи не бути — питання вирішене. Як бути — ось у чім питання; Пасажир — це звучить гордо. Навіщо ламати наукові списи? Фразеологізми є одним з невичерпних джерел багатства і виразності мовлення, але вимагають доречного вживання. 30. Українська лексикографія. Типи словників. Їхня характеристика. Специфіка тлумачення економічних термінів у загальномовних і спеціальних словниках Лексикографія (від грецьких слів лексикос — той, що відноситься до слова і графо — пишу) — це розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників. Від інших книг словник відрізняється і специфічною будовою. Тому знайомство зі словником треба починати з передмови. Там можна знайти опис будови словника, методику користування словником, зразки словникових статей, список скорочень та джерел, алфавіт. Основний зміст словника складають статті, розміщені за алфавітом першої літери і всіх наступних. Словникова стаття у різних типах словників має дещо відмінну будову, але спільним у ній є наявність за алфавітом першого (основного) слова, його називають реєстровим. Коли говорять про кількість слів у словнику, то мають на увазі саме реєстрові слова. Основні типи і види словників Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два типи словників: енциклопедичні словники і філологічні ( загальномовні). Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. З українських загальноенциклопедичних словників варто назвати такі: «Український радянський енциклопедичний словник; «Українська радянська енциклопедія»; «Енциклопедія українознавства». Слово «енциклопедія» у перекладі з грецької мови означає «безперервне, систематичне навчання». Енциклопедіями називають і ґрунтовні довідкові видання з окремих галузей знань, систематизовані за алфавітом чи в тематичному порядку — енциклопедія медична, енциклопедія технічна тощо. Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі відомості про столицю України. Є загальні енциклопедичні словники, в яких даються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці, медицині, літературі тощо. Крім енциклопедичних словників, є енциклопедичні та інші довідники, бібліографічні показчики тощо, які допомагають орієнтуватися в інформації з різних галузей знань, в соціально-культурних питаннях. У лінгвіністичних, або філологічних словниках предетом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвіністичні словники бувають різних типів. 1) Тлумачні словники, в яких дається поснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові. В цих словниках фіксуються лексичні норми укр. літературної мови. Вони є найважливішими серед одномовних словників. 2) Перекладні словники, в яких подається переклад слів з однієї мови на іншу. Вони є найпопулярнішими серед різних типів словників. Перекладні словники бувають двомовні, чотиримовні та ін. 3) Термінологічні, або номенклатурні словники, в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні. 4) Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова. 5) Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правльні граматичні форми вміщених у ньому слів. 6) Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос. 7) Словники іншомовних слів, які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов. 8) Історичні словники, в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше. 9) Синонімічні словнки, в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови. 10) Діалектологічні словники, в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території, незалежно від того, поширена вона в літературній мові чи ні. 11) Фразеологічні словники,в яких дається поснення значеньфразеологічних зворотів (тлумачні фразеологічні словники) або подається їх переклад з 1-єї мови на ін. чи вказується відповідник в ін. мові. 12) Частотні словники, в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення. 13) Словники власних імен,в яких фіксуються вживані в даній мові власні мена. 14) Обернені, або зворотні словники, в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотньому порядку літер: не з початку слова, а з кінця, тобто за “оберненим алфавітом”. 15) Топонімічні словники, в яких описуються назви географічних об”єктів (топоніміка – це розділ мовознавства, що вивчає географічні назви). Словники мови окремих письменників, в яких подаються й пояснюються всі вживані в творах того чи іншого письменника слова.