25. Основні риси філософії Відродження.

Починаючи з XІV ст. в соц-екон і духовн житті Зх Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, що увійшла в історію під назвою епохи Відродж. Ці зміни були пов’яз насамперед з секуляризацєю (звільн світського життя від релігії та церк інститутів) і відбув спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.

Нова епоха утверджує відродж античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження». Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мист-во, на свободу індивід здібностей. Якщо Середньов було зорієнтоване на релігію, то Відродж — це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в серед­ні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження — людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.

Центром філос. досліджень стала людина, не тільки як Боже створіння, а й космічного буття.. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Виникла нова сис-ма дух. цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Репрезентували цей період Леонардо дп Вінчі, Буанаротті, Макіавеллі., Кузанський, Томас Мор та ін.

Гол питаннями стали: визначенн місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. Тогочасні мислителі і вчені спиралися у дослідж на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення.

26. Діалектика доби Відродження (Кузанський)

Єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.

Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо не протилежне».

З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність — це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж — це «мінімум». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанський звертається до математики, наголошуючи, що при збільшенні радіуса кола до нескінченності, коло перетворюється на нескінченну пряму. У такого максимального кола діаметр стає тотожним колу. Більш того, з колом сходиться не тільки діаметр, але й центр, а тим самим крапка (мінімум) і нескінченна пряма (максимум) становлять одне й те саме. Аналогічно відбувається з трикутником: якщо одна з його сторін нескінченна, то й інші дві також будуть нескінченні. Таким чином доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.

27. Натурфілософія доби Відродження.

В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в тлумаченні людини у цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови «пантеїзм» оз­начає «всебожжя». Християнський бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, які не були притаманні їй в античності.

Представниками були Дж. Бруно, М. Копернік, Леонардо да Вінчі, Галілео Галілей.

Копернік – засновниу геліоцентричної картини світу. Бог продовжував виступати першопричиною світу, але після створення він уже не втручався в закони його розвитку. Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил. Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, "кожна річ являє себе єдиною, але не єдиним чином". Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пронизана "універсальною діючою причиною — розумом — першою і головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття Єдиного". Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. "Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма виявляє себе як внутрішній бік матерії, вона не може бути чимось привнесеним ззовні, надбаним".

Теза про нескінченність всесвіту має фундаментальне значення для космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, яка повністю заповнена нескінченним розмаїттям матеріальних утворень. Тому казати, що Космос має певне місце — безглуздо. Світ матеріальний і оформлений (тобто має душу) скрізь, тому немає ніякого потойбічного джерела подій, джерела руху. Це уможливило Бруно висловити гіпотезу про існування інших суспільств на інших планетах.

У своїй теорії пізнання Бруно використовує гіпотезу, згідно з якою через людську душу діє вселенська світова душа, яка не відокремлюється від душевної матерії (тобто усе має форму). Однак душі відрізняються одна від одної. Людська душа відмінна від душі тварин своєю особливою конфігурацією, яка залежить від будови тіла. Пізнання починається з чуттєвого сприйняття, потім утворюються уявлення, потім здоровий глузд і розум. Чуттєвого пізнання недостатньо для появи глузду та розуму, тому Бруно визнає два етапи процесу. На першому утворюються уявлення під дією органів чуттів, а на другому, частково незалежному від першого змістовно, виникають судження, думки, ідеї.

Пантеїстична філософія природи Бруно завершує розвиток ренесансного осмислення буття. Наступний етап розвитку був пов'язаний з ерою, де природознавство стає експериментальним та математизованим.