32.Теократична теорія Іоана Солсберійського

Державу мислитель ототожнював з людським тілом, в якому голова- це князь; серце-сенат; судді-очі, вуха і язик держави; солдати-руки; землеробці -ноги. Душею держави є священик.Князя, який порушує церковні канони, волю духовенства, обмежує свободу народу, робить з нього рабів, ігнорує закони, Іоанн Солсберійський називає тираном. Такого князя народ має право позбавити влади, застосувавши силу.

В ідеальному варіанті князь повинен здійснювати «помірковане» правління, бути «слугою права і справедливості», «слугою загальної користі». Проте «свою справедливість» він не повинен ставити вище справедливості Бога, «правосуддя якого і праведне і вічне, і чий закон — справедливість».

Духовна і світська сфера суспільства за вченням Іоанна Солсберійського - це два різних політичних співтовариства, але вони обидва перебувають під духовною владою. Остання також має політичний вимір, вирішуючи духовні справи може брати участь у світському житті.

33.Вчення про державу і право Данте Алігєрі

Дайте Алігсрі відомий широкому загалу, перед­усім, як італійський поет доби Передвідродження.Данте прославився своєю політичною діяльністю обіймав різні посади в органах міського самоврядуваннянавіть.

Державницькі погляди Данте викладені в трактаті "Про монар­хію"У ньому Данте одним із перших середньовічних мислителів здійснив спробу обґрунту­вати походження монархії від Бога, а не від Папи, виступивши на захист незалежності королівської влади.

Висуваючи ідею "всесвітньої монархії", поет звертає свій по­гляд на "Священну Римську імперію", мріючи про перетворення її на світову державу з центром в Італії.

Висуваючи цю ідею, Данте вгадав справжні та нагальні потреби історичного розвитку країни, але запропоновані ним засоби їх реалізації були утопічними для того часу, адже це, фактично, була середньовічна мрія про організацію держави заради миру та безпеки.

34.Вчення Фоми Аквінського про державу і право. Тома Аквінський народився поблизу місті Аквіно у сім’ї дрібного феодала. Відповідно до античної традиції Тома виклав учення про «добрі» й «погані» форми правління. Критеріями поділу запропонував кількість правлячих (один, декілька або багато) і мету правління (багатство, чеснота або свобода). Таким чином, добрими формами є монархія, аристократія та політія, поганими — тиранія, олігархія та демократія. З-поміж добрих форм монархію Тома вважав найдосконалішою. Монархії він поділяв на абсолютні та політичні, в яких велику роль відіграють крупні феодали та церковні ієрархи. Саме політичні монархії він вважав найдосконалішими. Серед поганих форм він більш терпимою вважав демократію, а найгіршою — тиранію. Водночас Тома визнавав наявність недоліків у всіх, навіть у правильних форм, а тому для практичного втілення слід завжди шукати «змішаний» тип правління.Доктрина права та закону. Аквінський визнавав потребу права, зокрема самих законів, які створюються людьми, для регулювання суспільних відносин. Усі закони він ділив на чотири групи: 1) вічний закон, під яким розумів загальний задум Бога щодо управління Всесвітом; від нього походять усі інші закони; 2) природний закон як втілення вічного закону в людській природі; 3) людські (позитивні) закони, які формулюються зусиллями людського розуму з природних законів для вирішення практичних справ; 4) божественний (також позитивний) закон, який втілений у Біблії та є необхідним орієнтиром для пошуку людиною справедливості.

35.Державно-правова концепція Марсилія Падуанського. Марсилій Падуанський італійський політик, релігійний діяч і науковець, розробив незвичну для Середньовіччя політико-правову доктрину, яку виклав у праці «Захисник миру». Він розрізняє шість частин держави, кожна з яких виконує певну суспільну роль — землеробство, ремесла, торгівля, військова справа, священство та суд.Принципово новою була його ідея про суверена держави. Марсилій першим визнав сувереном, джерелом державної влади народ, під яким розумів не всіх громадян, а кращу їх частину — військових, чиновників, священиків, що дбають про загальне благо. Одним із перших він обґрунтував відмінності законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада належить виключно суверену — народу, а виконавча — монарху й уряду. Виконавча влада безумовно підпорядковується законодавчій. Найкращим способом формування державного апарату він вважав вибори. Навіть монархію, прихильником якої він був, пропонував зробити не спадковою, а виборною. Обраний монарх — завжди краще спадкового, а вся держава більш міцна. Найважливішою метою законів Марсилій вважав установлення «громадянської справедливості та загального блага», а додатковою — «безпеку та стабільність влади государів».

36.Політико-правова концепція ісламу. Становлення ісламської правої та політичної думки почалося в VІІ ст. на Аравійському півострові та відбувалося в умовах формування єдиної держави арабських племен і становлення нової монотеїстичної релігії — ісламу.Провідна роль при цьому належала Мухаммаду. У Медині Мухаммад був офіційно визнаний Пророком, головою міста, військовим лідером і верховним суддею. Після смерті Пророка чотири його найближчі сподвижники, оголошені «праведними», один за одним обиралися на пост правителя — халіфа. Перший халіф Абу Бакр очолював ісламську общину всього два роки Саме Абу Бакр зібрав усі божественні відкриття в єдину книгу — Коран, об’єднав усі аравійські землі в одну державу та поширив іслам на території Іраку та Сирії.Потім правителем став Алі. Його правління закінчилося політичним і релігійним розколом мусульманської общини на два напрями — сунітів та шиїтів.

Мусульманське право (шаріат) — це право, створене не державними органами, а релігійними діячами, і тому має характер релігійно-правової доктрини. Відповідно до доктрини мусульманського права основними його джере-лами є Коран, Суна, іджма та кійас.Коран — священна книга мусульман, запис дарованого Аллахом одкровення, переданого через пророка Мухаммада. Коран складається зі 114 частин (сур), які складаються з окремих рядків або віршів.

У єдину книгу вони були систематизовані лише після смерті Мухаммада. Це — найважливіше джерело мусульманського права. Суна — це збірники зафіксованих у формі переказів та висловів і вчинків пророка Мухаммада, що вважаються зразком, якого зобов’язані дотримуватися мусульмани. Кійас — джерело мусульманського права, що складається з тлумачень Корану і Суни з використанням особливого методу — судження за аналогією.У сучасному мусульманському праві вирішальну роль відіграє єдина погоджена думка авторитетних релігійних діячів, оскільки вона остаточно визначає, яку норму Корану чи Суни конкретно або за аналогією слід застосувати як чинне право.