Зміст

Вступ……………………………………………………………………….…2 – 3

1. Загальний огляд джерел за темою курсової роботи………………...4 – 6

2. Повноваження Президента у сфері виконавчої влади……………..7 – 13

3. Президент як голова ради національної безпеки і оборони……...14 – 17

4. Інститут представників Президента України……………………...18 - 20

Висновки………………………………………………………………….....21 - 22

Список літератури………………………………………………………….23 – 24

Вступ

Актуальність теми дослідження. З прийняттям чинного Основного Закону почався новий етап у розвитку конституційних засад виконавчої влади в Україні. Регламентації виконавчої влади присвячена значна кількість його положень, насамперед ті якими визначено компетенційні зв’язки у своєрідному трикутнику «Верховна Рада України – Президент України – Кабінет Міністрів України», а також статус Президента України.

Інститут президентства сформований у відповідності до Конституції України та чинного законодавства, став відображенням суспільних відносин, що склалися в 1992 – 1996 рр. та врахував міжнародний досвід функціонування подібних інститутів державної влади. Різні точки зору, що існують в літературі та політичному житті навколо інституту президентства в Україні свідчать про певну дискусійність. Серед українських науковців помітні різні підходи до характеристики цього інституту і, насамперед його місця у конституційно визначеному механізмі здійснення державної влади. У зв’язку з цим політиками не відкидається можливість скасування інституту президентства. Вирішення проблем необхідності й доцільності існування інституту президентства в конституційному праві України зумовило необхідність комплексного теоретичного дослідження цього інституту та порівняння правових засад з практикою їх реалізації, враховуючи досвід зарубіжних країн, та численні спроби вдосконалення відповідних правових норм у ході реформування політичної системи України.

Тенденція становлення держав – колишніх республік СРСР, а також зарубіжний досвід свідчать про загальне зростання конституційно – правових, створення різних їх варіантів, породжених історичними та національними умовами розвитку конституціоналізму практикою включення у систему державної влади глави держави (президента). Водночас для України є характерними історичні традиції республіканської форми правління, наявність ідей інституту президентства в українській історико – політичній думці середини ХІХ – початку ХХ ст., нетривале існування практики конституційного закріплення цього інституту.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є законодавство України в галузі регулювання діяльності органів влади України.

Предмет дослідження – адміністративно – правовий статус Президента України.

Метою курсової роботи є дослідження адміністративно – правового статусу президента України.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

1. здійснити загальний огляд джерел за темою курсової роботи;

2. здійснити аналіз повноважень Президента у сфері виконавчої влади;

3. дослідити статус Президента, як голови Ради національної безпеки і оборони;

4. охарактеризувати інститут представників Президента України.

Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження.

1. Загальний огляд джерел за темою курсової роботи.

Перші республіки сучасного типу – з президентом на чолі – з’явилися в Новому Світі. Їх виникнення було пов’язане з прагненням молодих енергійних і неупереджених колонізаторів позбутися пережитків монархічного ладу. Саме з цієї причини посада глави держави стала виборною, а головне обмеженою конституцією в юридичних повноваженнях. В умовах республіканського ладу на інститут президентства було покладено головне завдання – гарантування дотримання конституції, а відтак і демократії.

Такий інститут президентства був оформлений Конституцією США у 1787 році, де наприкінці ХVІІІ століття інститут президентства почали впроваджувати в державно – владні інструменти механізми країни Латинської Америки. Однак, порівнюючи зміст, а головне, ефективність функціонування інституту президентства в США й країнах Латинської Америки можна зазначити, що США досі залишаються єдиною у світі країною з ефективною президентською системою правління. Президентські їхніх південних сусідів, за оцінкою аналітиків, дуже слабкі.

В Європі активне впровадження республіканської форми правління з інститутом президентства розгортається у ХХ столітті – із закінченням Першої світової війни. Вперше в Європі посада президента на конституційному рівні була закріплена у Франції у другій половині ХІХ століття. Після Другої світової війни коли кількість держав з республіканською формою правління становила вже 80 % від загальної кількості країн світу, посада президента стає майже невід’ємним атрибутом республіканської форми правління й однією з ознак демократичного ладу. У 1993 році зі 183 держав світу 130 мали у своєму механізмі пост президента.

У сучасній науці традиційною є така класифікація республік:

1. парламентська

2. президентська

3. напівпрезидентська

Вона дуже схематична й не розкриває особливостей, що притаманні кожній моделі інституту президентства залежно від умов існування.

Прагнучи збагнути нюанси функціонування президентської структури в різних владних системах, класифікувати й розмежувати види, республіканського правління, дослідники нині запроваджують нові категорії й визначення, наприклад : президентсько – парламентська, чи президентсько – парламентська республіка.

На думку багатьох учених, класичною є президентська форма правління США. Політичну систему вважають президентською в разі, коли:

А) глава держави (президент) вибирається на основі загальних виборів;

Б) протягом встановленого терміну правління главу держави не можна позбавити влади парламентським голосуванням.

В) Президент справді призначає главу або інших керівників уряду.

Серед сучасних типологій інституту президентства найвідомішою є типологія М. Шугарта та Дж. Кері. Згідно з нею президентська модель є такою: по – перше, загальні вибори носія верховної виконавчої влади незалежно від того одно владним чи колегіальним є цей орган: по – друге термін повноважень є фіксованим незалежно від рівня довіри та по – третє глава уряду призначає уряд і корегує його склад.

Порівнюючи парламентську та президентську форми правління А. Лейпхарт зазначає три «критичні» відмінності між ними. По – перше за парламентської форми правлінця прем’єр – міністр, посада якого може мати різні назви та його кабінет є відповідальним органом у тому значенні, що вони залежать від довіри законодавчого органу і можуть бути звільнені/ позбавлені повноважень. Водночас за президентської форми правління главою уряду є президент, який обирається на конституційно визначений період і не може бути відправлений у відставку. По – друге президенти обираються на загальнонародних виборах безпосередньо або опосередковано, тоді як прем’єр – міністри обираються законодавчим інститутом. По – третє парламентські системи характеризуються колективними або колегіальними виконавчими структурами, натомість президентські представлені не колегіальним органом з однією особою на чолі. Внаслідок цього президентські адміністрації характеризуються що їх члени є простими радниками або підлеглими президента. Це призводить до того що найважливіші рішення в парламентських системах ухвалюють цілим кабінетом, а в президентських системах вони можуть бути прийняті президентом самостійно або з урахуванням , без і навіть усупереч позиції членів адміністрації.

Для дослідників інституту президентства інтерес також становить напівпрезидентська форма правління. Однак звернімо увагу, що нині в колах західних учених, немає єдиного погляду на сутність напівпрезидентської (зовнішньої) республіки й відповідно немає чіткого розмежування з напівпрезидентською й парламентською формою правління. Про це свідчать праці таких дослідників, як М. Дюверже, М. Шугарт, Дж. Кейрі, Дж. Сарторі, котрі впродовж останніх десятиліть ХХ століття доклали значних зусиль для з’ясування сутності й розмежування систем влади.

Концепція напівпрезидентської форми правління була розроблена й впроваджена в простір політичної науки М. Дюверже для характеристики політичного режиму V республіки у Франції. Головними ознаками цієї форми правління Дюверже вважав: 1) обрання президента загальним голосуванням; 2) прем’єр – міністр і міністри мають виконавчу й урядову владу і залишаються на своїх посадах доти, доки парламент перебуває стосовно них в опозиції. Відповідно така система не є таким поєднанням, синтезом парламентської й президентської форми правління а як підкреслює Дюверже, є чергуванням парламентської й президентської форм.

Основні характеристики напівпрезидентської форми правління на думку Дж. Сарторі, такі по – перше, глава держави обирається на основі всенародних виборів прямим чи не прямим голосуванням; по – друге він розділяє виконавчу владу з прем’єр – міністром у такий спосіб, що це призводить до двоїстої структури. Окрім того, президент не залежить від парламенту, однак він не уповноважений управляти сам, тому його воля має передаватися і здійснюватися через його уряд. Структура розподіленої влади за такої форми правління припускає різноманітні види рівноваги, а також зміну переваги повноважень у межах виконавчої влади за суворого виконання умови, що кожен елемент виконавчої влади існує автономно.