16. Учення Піфагора й піфагорійців про державу та право

Піфагор Самоський (близько 580-500 рр. до Р. X.), який знайомий нам ще із шкільних років за названою в його честь теоремою елементарної геометрії, був не тільки ви¬значним математиком, але й філософом. Є свідчення про те, що слово "філософія" вперше вжив саме Піфагор. Слово "софія" з грецької - "мудрість", вважалося в Елладі божим даром, доступним тільки богам. Мудрецем, тобто тим, хто володіє істиною, стати майже неможливо. Та для людини реально стати "філософом" - "любомудром", "тим, хто любить мудрість". Отож Піфагор сказав про себе: "Я не мудрець, я тільки філософ". Геродот же назвав Піфагора "найбільшим еллінським мудрецем".

Як філософа Піфагора цікавило багато п итань, зокрема й держава, право, людина, суспільство, з приводу котрих він мав власну позицію.

Так, багато уваги Піфагор і його послідовники (піфагорійці) приділяли пошуку об'єктивної норми справедливості та права для полісу і його громадян. Вони вважали, що життя людейповинно бути реформовано та приведено до відповідності висло-вам філософів про поліс, справедливість і "належну міру" в людських взаєминах. У "належній мірі" вони вбачали рівність, яку вважали найістотнішою ознакою права. Це положення піфагорійців відіграло важливу роль у формуванні ідеїправової рівності людей. Ідеалом для піфагорійців був поліс, у якому панують справедливі закони. У своїх бесідах Піфагор неодно-разово наголошував, що після божества потрібно поважати батьків і закон, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано. Навзагал, закони для Піфагора- це велика цінність.

Піфагор і його послідовники були прихильниками аристокра-тичної форми правління. Та під аристократією вони розуміли не родову знать, а правління кращих, обізнаних, еліту суспіль¬ства. Що ж до антипатії та недовіри піфагорійців до демократії, то вони пояснюються їх переконанням, що раціонально думати здатні тільки обізнані, юрба до цього нездатна.

Піфагорійці засуджувані анархію (безвладдя), котру вважали найгіршим злом для суспільства. Вонибули переконані, що людина за своєю природою не може без керівництва.

Піфагорійці почали розробку концепції ідеальної держави, громадяни якої мали брати участь в управлінні, формуванні пред¬ставницьких органів влади, прийнятті законів.

33.Теорія всесвітньої монархії Данте

Данте Алігєрі (1265-1321) відомий широкому загалу, перед¬усім, як італійський поет доби Передвідродження, автор першого автобіографічного твору в європейській літературі ("Нове життя") та славнозвісної поеми "Комедія", котру захоплені нащадки наділили епітетом "божественна". Та Данте прославився такожі своєю політичною діяльністю (обіймав різні посади в органах міського самоврядування, навіть певний час був одним з приорів (головних виборних осіб) Флоренції) та філософськими поглядами на різні питання, й зокрема щодо держави.

Державницькі погляди Данте викладені в трактаті "Про монар¬хію" ('ТЗе Мопагспіа", близько 1313 р.). У ньому Данте одним із перших середньовічних мислителів здійснив спробу обґрунту¬вати походження монархії від Бога, а не від Папи, виступивши на захист незалежності королівської влади.

Мріючи про державне обєднання Італії під егідою національної монархії, про припинення міжусобних війн і суперечок, про знищен¬ня влади папства над світським життям, він поєднував вирішен¬ня цих завдань із соціальним оновленням країни. Та оскільки в тогочасній Італії не було сили, здатної зді йснити таке об'єднання, то ця ідея Данте втілюється у форму" всесвітньої монархії". Вона ґрунтується на тій тезі, що так само, як єдиний Бог володарює у Всесвіті, й рід людський повинен бути влаштований за таким же зразком. Суперечки між князями повинні вирішуватися най¬вищим суддею - імператором. У монархії правитель існує для громадян, а не громадяни для монарха. Всесвітній монарх видає закони для всього людства.

Висуваючи ідею "всесвітньої монархії", поет звертає свій по-гляд на "Священну Римську імперію", мріючи про перетворення її на світову державу з центром в Італії, гаряче підтримує у 1310— 1313 рр. німецького імператора Генріха VIII. Отже, висуваючи цю ідею, Данте вгадав справжні та нагальні потреби історичного розвитку країни, але запропоновані ним засоби їх реалізації були утопічними для того часу, адже це, фактично, була середньовічна мрія про організацію держави заради миру та безпеки.

У світогляді поета відобразилися протилежні тенденції роз-витку тогочасного суспільства та незбіг інтересів різних соціаль-них верств. Отож, він, будучи палким прихильником католицької віри, виступив з різкою критикою католицької церкви та вимагав її повної перебудови, спрямованої на змен шення впливу на держа¬ву, право та світське життя.

37.Абу Насраль-Фарабі (870-950 рр.)

Беручи до уваги роль, яку відігравала релігія в країнах ісламу, їхні мислителі, фактично, були позбавлені можливості порушу-вати традиційні для європейської думки питання про різні форми правління, взаємини між церквою та державою, співвідношення держави і права тощо. Тож середньовічні арабські філософи зосереджують свою увагу на розробці таких проблем, як мистецтво влади правителя, його завдання, моральні риси й компетенція.

Зокрема, Абу Насраль-Фарабі (870-950 рр.) важливою умовою досягнення щастя людей вважав умілу діяльність верховної влади. Саме з цих позицій усі "міста" (держави) він поділяв на "доброчесні" (в яких високоморальні правителі та мешканці прагнуть до щастя, воснові якого - знання та блага) й "нео-свічені" (верхівка влади прагне тільки особистого зиску). Пере¬вагу філософ віддавав першому виду держав, розглядаючи їх як модель найкращого та природного спілкування, гідного способу життя. Як наслідок - досягнення щастя та кращої долі для людини він пов'язував не з дотриманням принципів шаріату, а з морально-етичними принципами, покладеними в основу управління державою.