4. Руїна, її ознаки та наслідки

Хронологічно ця доба тривала протягом тридцяти років: з 1657 р. до 1687 р. Характерною рисою Руїни стала боротьба між різними формами політичного управління: монархічною, започаткованою ще за життя Б. Хмельницького через введення інституту спадкового гетьманату, і республіканською, яка була відновлена генеральним писарем Іваном Виговським (1657-1659). І. Виговський намагався зміцнити державу, обравши для цього модель республіканського розвитку. Прорахунки І. Виговського в соціально-економічній сфері призвели до поновлення кріпацьких порядків в Україні, що викликало невдоволення широких верств населення. Внутрішньою нестабільністю скористались як окремі угрупування української шляхти, так і сусідні держави, що прагнули поширити свій вплив в Україні. Так розпочалася довготривала громадянська війна, яка обернулася для України національною трагедією.

В непростих умовах І. Виговський зважився на укладання Гадяцького договору (16 вересня 1658 р.) з Річчю Посполитою, який припиняв дію “Березневих статей Б. Хмельницького”. Гадяцький договір передбачав утворення Руського князівства в складі Брацлавщини, Київщини і Чернігівщини, які на правах формально рівноправного суб’єкта входили до Речі Посполитої, але не як державна одиниця, а як руський народ, рівноправний з поляками і литовцями.

Підписання Гадяцької угоди призвело до україно-московського військового конфлікту. У листопаді 1658 р. в Україну була направлена московська армія, яка налічувала понад 100 тис. чол. Вирішальна битва відбулася 8 липня 1659 р. під Конотопом. Вона закінчилася блискучою перемогою армії І. Виговського. Однак скористатися перемогою І. Виговський не зміг. Він був вимушений зректися гетьманської булави.

Новим гетьманом козацька старшина обрала Ю. Хмельницького (1659-1663), який під тиском московського війська 27 жовтня 1659 р. підписав новий Переяславський договір. За умовами договору Україна мала обмежену автономію. Розчарувавшись у промосковській орієнтації, Ю. Хмельницький перейшов на польський бік, підписавши 18 жовтня 1660 р. Слободищенський трактат, який був погіршеним варіантом Гадяцького договору. Намагаючись об’єднати Україну, Ю. Хмельницький виступив проти Москви, завдавши поразки московському війську 1661 р. під Бужином на Дніпрі. Однак супротив лівобережної старшини призвів до нового спалаху громадянської війни, внаслідок чого новим лівобережним гетьманом 1662 р. був обраний Я. Сомко. У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся булави. Отже, 1663 р. в Україні стався внутрішній територіальний розкол на Правобережну і Лівобережну Україну.

Не кращим гетьманом виявився й І. Брюховецький, який проводив запопадливу промосковську політику. Гетьман підписав невигідний для України договір з Москвою, який зробив автономію України номінальною. Відкрита промосковська орієнтація, занедбання власних інтересів призвели до втрати популярності І. Брюховецького на Лівобережжі. Не додало авторитету гетьману й Андрусівське перемир’я, підписане між Польщею і Московією 1667 р., про територіальний розподіл українських земель. В умовах братовбивчої громадянської війни з’являється діяч, який зумів піднятися над особистими амбіціями та інтересами, послідовно відстоюючи загальнодержавні пріоритети. Це був гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665-1676). Саме він, прихильник спадкового гетьманату, зумів відмовитися від цього плану та відновити, забуту з часів Б. Хмельницького, ідею соборної незалежної України в етнічних межах. Однак війна П. Дорошенка проти Москви та Польщі, союз з Туреччиною, намагання сусідніх держав контролювати хід української історії послабили авторитет гетьмана, сприяючи його відставці. Залишившись без підтримки народу, без своїх однодумців і друзів, він 1676 р. у Чигирині склав гетьманську булаву і здався московському цареві. З відставкою Дорошенка завершилась Українська революція, розпочата Б. Хмельницьким.

Водночас П. Дорошенко залишався чи не єдиним послідовним речником незалежної української державності. Бучацький мирний договір (1672 р.), підписаний ним з Туреччиною, визнав створення удільного Руського князівства в межах південної Київщини та Брацлавщини, хоча Поділля передавалось Оттоманській Порті. Вперше у міжнародно-правових актах, Бучацький договір застосовував до Правобережжя назву “Українська держава”.

Певний час ідея “Руського князівства” підтримувалась Туреччиною, на чолі якого було поставлено Ю. Хмельницького (1677-1681). Гетьман іменувався “князем удільним руським”, “князем України”, “князем Малоруської України” і вождем Війська Запорозького. Однак за умовами Бахчисарайського мирного договору (1681) Оттоманська Порта скасовувала удільність “Руського князівства”, а невдовзі стратила і самого гетьмана. Подальші спроби відновити князівство успіху не мали.

Противниками П. Дорошенка у політичній боротьбі виступали Петро Суховій – кошовий отаман Запорозької Січі та Дем’ян Многогрішний – наказний гетьман Лівобережної України (1668-1672). Вони також прагнули відновити українську державність, але розуміли її по-своєму. Так, Д. Многогрішний спочатку домігся розширення автономії, а згодом взяв курс на розвиток стосунків з Москвою, за що був закатований.

Намагався відстояти українську державність й Іван Самойлович – гетьман Лівобережної України (1672-1687). Прийшовши до влади за допомогою Москви, він швидко змінив свої політичні симпатії. Однією з причин стало підписання між Москвою і Польщею “Трактату про Вічний мир” (6 травня 1686 р.), за яким іноземні держави розподіляли територію України: Правобережна Україна залишалася за Польщею, Лівобережна разом з Києвом та Запоріжжям – за Москвою. Туреччина утримувала лише Поділля, яке в 1699 р. було передано до Польщі.

Наслідки Руїни для України були жахливими. Вона втратила територіальну цілісність і державну незалежність. Національно-державна ідея поступилися регіональним інтересам. Назва держави Військо Запорозьке почало розмиватися і дедалі активніше замінюватися на Малоросію на Лівобережжі та Україну на Правобережжі. Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземної агресії українські землі зазнали страшних матеріальних втрат, масового знищення культурних пам’яток і найстрашніше – значних людських жертв. Але, мабуть, найтяжчим випробуванням стала духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в національному менталітеті ідеології провінційності та меншовартості, що негативно вплинуло на подальший перебіг подій української історії.