6. Гетьман Виговський. Руїна.

Ще під час підписання Переяславської угоди (1654 р.) та після неї в україно-російських взаєминах виникли певні труднощі і непорозуміння. Смерть Б.Хмельницького, який був певною мірою гарантом «акту возз'єднання», прискорила процес розколу серед козацької старшини і спричинилася до конфронтації двох орієнтацій чи партій: промосковської та пропольської. Провідником пропольської лінії в державній політиці виступив Іван Виговський - генеральний писар Війська Запорізького. Історики вважають його одним із найосвіченіших козацьких ватажків. Він навчався в Могилянській академії й мав неабиякий досвід дипломата та військового тактика. В опозиції до нього стояла частина запорізьких козаків на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під орудою Мартина Пушкаря. Стосунки між цими опозиційними силами були з'ясовані в кривавій битві, в якій, за даними історика О.Субтельного, загинуло близько 50 тис. козаків. Переміг І.Виговський, але, як часто буває в історії, такі коштовні перемоги виявляються «пірровими» У державницькій діяльності І.Виговського помітною була спроба відокремити Україну від Московської держави, що фактично перекреслювало всі попередні угоди та домовленості. Особливо місце в цьому процесі посідає Гадяцький трактат чи «гадяцькі статті», підписані на тристоронній основі між Польщею, Литвою та Україною в 1658 році. Цей договір передбачав створення на місці Речі Посполитої конфедерації трьох самостійних держав: Польщі, Литви і України. В тексті документу зазначалося, що Україна стає вільною й незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського.Не виключалося і приєднання і Росії до договору як четвертого члена конфедерації. Щодо внутрішнього устрою Великого Князівства Руського, то передбачалося утворити вищий законодавчий орган - національні збори, обрані від усіх земель князівства. Гетьман уособлював вищу виконавчу владу. Посада ця, згідно зі статтями договору, повинна була бути виборною на все життя і затверджувалась королем. Що стосується останнього, то він мав також обиратися при спільній участі суб'єктів федерації й мав символізувати єдність конфедеративної держави. До атрибутів національно-державної незалежності України (Князівства Руського) належали: судівництво й діловодство українською мовою; власні фінанси; монетна система; військо. При цьому ні польське, ні литовське військо не мали входити на українську територію без згоди гетьмана, а якщо в разі необхідності воно потрапляло, то ставало під команду гетьмана. У питаннях релігії, що мали виняткове ідеологічне значення для польсько-українських взаємин, передбачалося скасування унії в усіх державах, що входили до федерації, тобто в Україні, Польщі, Литві. Православ'я мало бути зрівняне в правах з католицизмом. Далекосяжні плани накреслювалися «гадяцькими статтями» в царині освіти. Згідно з ним на Україні мали бути засновані два університети. Дозволялося також розширювати мережу колегіумів, гімназій, засновувати друкарні без обмежень. При цьому декларувалася повна свобода друку й слова. Оцінюючи Гадяцький договір, історик пише:

«Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерний, оскільки вона лишилася невиконаною».

Та справа, як на нас, не лише в тому, що ця угода лишилася, так би мовити, «на папері». Її безумовне історичне значення в тому, що вона є свідченням певних політичних орієнтацій України в середині XVII ст. у складній геополітичній ситуації, вказує на цілком реальні альтернативи, які об'єктивно існували в той час. А що стосується внутрішньої політики, то «гадяцькі статті» демонструють нам прихильність українців до демократизму, що було виразною рисою їхнього національно-політичного менталітету. Ця риса ще не один раз проявиться в державотворчих змаганнях нашого народу. Як військовий тактик, І.Виговський продемонстрував свій хист у битві під Конотопом 29 червня 1658 р. з царським військом, яке зазнало катастрофічної поразки. Ось як оцінює наслідки цієї битви С.Соловйов:

«Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію. Цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалобному вбранні, і Москву охопила паніка».

Однак подальший хід подій не дозволив І.Виговському розвинути свій успіх. Внутрішня опозиція, яка запідозрила гетьмана в запроданстві полякам, змусила його зректися булави й відійти в тінь. Біографи свідчать, що І.Виговський був підступно вбитий своїми політичними суперниками. Так розпочиналася сумна сторінка в історії української державності. Ця сторінка називається Руїною. Після того, як І.Виговського змусили зректися гетьманської влади, старшина вручає булаву ще зовсім молодому Юрію Хмельницькому. Відсутність у молодого гетьмана політичного та дипломатичного досвіду привела до прикрих помилок. Першою із них було підписання нової угоди з Москвою. Досвідчений і хитрий Трубецькой, котрий командував російськими військами, що знову з'явилися в Україні, підсунув Юрієві підроблений текст Переяславської угоди, нібито підписаної ще його батьком. Це був значно гірший варіант у порівнянні з попередньою. Згідно цього документа, російські військові залоги розташовувалися вже не тільки в Києві, але й в усіх найбільших містах. Були й інші обмеження, серед яких варто назвати заборону козакам без схвалення Москви обирати гетьманів, генеральну старшину та полковників. З цього приводу О.Субтельний зазначає: «Для Москви ж цей пакт став великим кроком уперед в її постійних намаганнях міцніше ухопитися за Україну». За час гетьманування Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.) в державно-політичному житті України сталася ще одна подія - це її самоподіл на Правобережну й Лівобережну - кожна зі своїм гетьманом. Сталося це у 1660 р.

У період Руїни гетьманами України були Яків Сомко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко,. Дем'ян Многогрішний, Івана Самойловича.

Тоді ж стався ще один епізод, вартий уваги. В центрі його знову стоїть постать Юрія Хмельницького. Повернення його з політичного небуття пов'язане з турецькою присутністю під час змагань за українську волю і державну незалежність. Довідавшись, що П.Дорошенко зрікся булави, Порта, яка розраховувала на певну частину Правобережжя, прапором своєї присутності робить Юрія Хмельницького, що сидів у замку в сані ченця. Його проголошують «князем малоросійської України». Той зголосився на цю роль і почав розсилати універсали, вимагаючи визнання своєї влади. Тим самим Ю.Хмельницький став на перешкоді планів І.Самойловича, що прагнув гегемонії по обох берегах Дніпра. Якщо Самойлович спирався на лівобережне козацтво і московську армію, то Ю.Хмельницький, відповідно, на турецько-татарську силу та частину запорожців, для яких, за словами історика, «Ім'я Хмельницького не було порожнім звуком».

Центром подій військового протистояння стала колишня гетьманська столиця - Чигирин. Вона кілька разів підлягала турецько-татарській облозі, в стані якої перебував і Ю.Хмельницький. Знову Україна розкололася навпіл. Після тривалої облоги Чигирин впав, і турецький візир наказав зруйнувати дотла рештки міста. Колишня столиця видатних гетьманів України - Б.Хмельницького і П.Дорошенка -перестала існувати.

Ось як про цю подію пишуть історики, посилаючись на літописні свідчення:

«Трагічний кінець боротьби за Чигирин зробив величне враження на тогочасне українське суспільство. Упадок і зруйнування Чигирина були в його очах немов символом загибелі правобережної козацької України: в глибоко зворушливих виразах, у стилі біблейних пророків, оплакував його загибель козацький літописець Величко: «Паде, писав він, паде красная козацькая Украйна тогобочная, аки древній оний Ва-вилон, град великий... через неузгоду тогдашнюю козаки всі пропали, сами себе звоювали»».

Оволодівши Чигирином як символом політичної влади на Правобережжі, Ю.Хмельницький виношує плани й щодо Лівобережжя. Це спричинилося великим лихом для українського народу, бо міжусобна боротьба в і без того розореному краї привела майже до цілковитого спустошення середньої та південної Київщини, що була центром подій і військових протистоянь. Після контрнаступу Самойловича Ю.Хмельницький почав втрачати не лише владу над територією, але й самоконтроль. Історик пише:

«Взагалі Юрій Хмельницький почав виявляти якусь дивну жорстокість, явно патологічного характеру. Він звелів замордувати Астаматія, свого наказного гетьмана, потім ряд інших старшин. Нарешті його нелюдські вчинки обурили самих турків, і вони стратили нещасного «князя України» в Кам'янці восени 1681 р.»

Після цих драматичних подій, коли всі учасни- " ки були вже стомлені й виснажені нескінченними, здавалося, війнами, наступило замирення. При цьому Москва і Польща продовжили укладене ще в 1667 р. Андрусівське перемир'я, в якому йшлося про поділ сфер впливу на українські землі. У 1678 р. вони домовилися про те, що Київ, ціною деяких поступок з боку Москви, лишається під її протекцією. У 1681 р. спільна україно-російська делегація уклала з Туреччиною Бахчисарайське перемир'я на 20 років. Одним із пунктів цього акту була домовленість про те, що ні Москва, ні Крим, ні Туреччина протягом цих двох десятиліть не мають права заселяти територію між Бугом і Дністром. Висловлюючись категоріями сучасного міжнародного права, це мала стати демілітиризована, нейтральна і безлюдна зона. Це мало трагічні наслідки не лише для тодішньої України, яка втрачала суверенітет над власною землею. В майбутньому в знелюднені місця нахлинуть всілякі колоністи, заохочувані вже царською владою. Населення змішається, і територія втратить свій більш-менш чіткий етнічний профіль.

Аналізуючи уроки Руїни та її політичні наслідки для української державності, О.Субтельний робить таке узагальнення:

«До причин невдач українців у той період належать: