2. Козацтво як державотворча сила

Давно відомо, що козацтву та його авангарду, Запорозькій Січі, належить особливе місце в історії України XVI – XVIII ст., в історичній пам’яті українського народу. Воно визначено тим, що за часів пробудження українського народу та виборювання ним свободи й непідлеглості козацтво виступало провідною силою визвольних змагань, навколо якої згуртувалися інші верстви та групи суспільства. Козацтво не було тільки історичним феноменом, роль і значення якого замикається в національних межах. Ледве не з часу своєї появи воно привертає увагу й за межами України, причому не тільки в сусідніх країнах, але й у більш віддалених. Цей відгомін зростав у міру того, як українське козацтво розширювало й активізувало свої діяння, перетворюючись на велику військово-політичну силу на європейському сході. Голосно заявило воно про себе наприкінці XVI – на початку XVII ст. своєю запеклою боротьбою на два фронти: проти татар, Османської імперії та проти експансії Шляхетської Польщі й католицизму. Особливо підвищила інтерес до козацтва визвольна війна 1648 – 1654 рр., що була однією з найвизначніших подій європейської історії середини XVII ст., та подальший бурхливий перебіг історії України. На межі XVI – XVII ст. відбувається інтенсивний процес кількісного зростання козацького стану. Він практично не контролювався урядом. Це був стихійний протест різних суспільних верств, викликаний Люблінською унією та земельною реформою. Т Змінювався також і якісний склад тих, хто збільшував козацьку масу. Тут з’явилися козаки-селяни, козаки-шляхтичі, козаки-бояри, тобто маленькі землевласники. Не всім з них щастило отримати диплом на шляхетство, і, боячись, що можуть потрапити до кріпацтва, вони теж ішли в козаки. Тому криза була неминучою. Перший козачий виступ очолив К. Косинський. Не маючи достатньої підготовки Косинський капітулював, але повстанський рух, ініційований козаками, не припинився. Боротьба за землю, за волю, за віру стає головним мотивом козацьких повстань першої половини XVII ст., уході яких визначиться національний інтерес українського народу й окреслиться у формі незалежної державності.

Отже, першу третину XVII ст. в історії козачого державотворення можна розглядати як боротьбу за автономію. У суспільстві існувало чітке усвідомлення того, що польські порядки не можна запроваджувати на козацьких землях. У цьому зв’язку дуже важливою є постать П. Конашевича-Сагайдачного. Саме він об’єднав військову силу козацтва з політично слабкою церквою та культурною верхівкою України. З цього, власне, розпочинається новий етап українського державотворення. Рушійною силою цього процесу стає козацтво. Друга половина 20 – 40 рр. XVII ст. позначена новими конфліктами в польсько-українських відносинах, де простежується бажання козаків проводити незалежно від Польщі внутрішню та зовнішню політику. У структурі Речі Посполитої внаслідок активної військово-дипломатичної та політичної діяльності козаків виникло державне утворення, що можна визначити як «державу в державі», що особливо дратувало польську верхівку, і та вдається до політики «твердої руки». Це супроводжувалось військовими сутичками, внаслідок яких козаки здобували не стільки військові, скільки політичні перемоги. Завдяки суворим заходам обмеження різних сфер життя та діяльності козацької верстви польській владі на деякий час вдавалося придушити вияви соціального, релігійного та національного невдоволення народу. Але, як відомо, тиша та спокій частіше за все стають провісниками бурі. Саме таким буревієм стала наприкінці 40-х рр. визвольна війна українського народу 1648 – 1654 рр. під приводом Б. Хмельницького. Вона була однією з найвидатніших подій бурхливої європейської історії XVII ст. Козаки становили основну військову силу України в цій війні. Обидва аспекти «великої козацької війни» – національний і соціальний становили історичну єдність, чим вона, до речі, нагадує ранні буржуазні революції, що водночас були й війнами за незалежність. Здобутки, досягнуті внаслідок війни та діяльності гетьмана, свідчили про те, що український народ за провідної ролі козацтва створив нову європейську державу. Її за правом світова історіографія визначає як Козацьку республіку. На підвладній козакам території було запроваджено козацьке правління. Аналізуючи цю епоху, історики оцінюють її двояко. З одного боку, у Європі ніби народилася, а власне, відродилася нова держава – Козацька республіка, з іншого боку, не вдалося створити таку державу, щоб об’єднала в єдине ціле український народ. Значна його частина опинилася поза межами тієї державної структури, що залишилася внаслідок Великого повстання та Руїни – Гетьманщини.

До цього варто додати, що політичні цілі в козаків були, але, очевидно, виявились не зовсім адекватними часу. Досить тільки пригадати те, що лише Україна в околі «наймогутніших держав Східної Європи» сповідувала ідеали республіканської демократії, тоді, як інші залишалися монархіями. Тому трагедію української державності слід, на наш погляд, розглядати ще й під кутом зору різних політичних традицій, що формують урешті-решт національний менталітет у політичному сенсі. Тоді монархії ще були сильніші за ранні прояви демократизму. Якщо порівняти ідеї козацької державності з тими ідеями, що превалювали в сусідніх державах, то ми бачимо, що Україна, як одинокий острів, перебувала в океані західних і східних монархій, імперій, деспотій, де політична еліта в кращому випадку схилялася до ідеї «освіченого абсолютизму». Тому українська державність виявилася сильною передусім своїми ідеалами, що випередили на століття загальний суспільно-політичний розвиток у східноєвропейському регіоні. Це робить сам предмет нашого обговорення доволі унікальним явищем політичної історії Європи. Після того як у кінці XVIII ст. будуть знищені рештки автономії, українська державність невдовзі повстане як національна ідея.