4. Велике повстання.

Тиша і спокій частіше за все стають провісниками бурі. Саме таким буревієм стало наприкінці 40-х рр. Велике повстання під орудою Б.Хмельницького. Не будемо знову-таки акцентувати увагу на причинах цього повстання. Вони достатньо відомі з наукової та навчальної літератури. Подивимося на ці події з позицій «державницької ідеї», зосередивши увагу на політичних та законодавчих актах, у яких чи не найбільшою мірою втілилася ідеологія та менталітет Козацької республіки. Звичайно, розглядаючи це питання, ніяк не обійтися без того, щоб не звернути погляд на гетьмана Б.Хмельницького - центральну постать повстанських літ. Він був освіченою людиною, закінчив школу єзуїтів. Знав кілька мов. Після визволення з турецької неволі, куди він потрапив під час одної з битв турків і поляків, Хмельницький повертається до батьківського хутора Суботова й записується до козацького реєстру. В повстаннях 20-30-х рр. він участі не брав. Згодом отримав посаду писаря Війська Запорізького. Вершиною його кар'єри перед повстанням була посада сотника Чигиринського полку. Такі найголовніші віхи його біографії перед тим, як стати гетьманом. Отримавши гетьманську булаву і очоливши велике козацьке військо, Б.Хмельницький на першій стадії військових дій досяг значних успіхів, завдавши кількох відчутних поразок армії противника. Як зазначають історики, була мить у ході тих подій, коли козаки на чолі з Б.Хмельницьким могли знищити Річ Посполиту, але замість цього він пішов на перемир'я з новообраним польським королем -Яном Казимиром. Це загадкове рішення гетьмана довго не знаходило свого пояснення. Свій варіант пояснення такого несподіваного маневру з боку козаків і їхнього провідника дає О.Субтельний. Він пише: «Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольнити козацтво». Отже, незважаючи на войовничість духу, реформатор в особі Б.Хмельницького переміг радикала? Можливо. Це також виглядає цілком реалістично, оскільки політична верхівка козацтва, яка репрезентувала передусім реєстровиків, прагнучи більшої автономії для України, водночас схильна була до компромісів з королівською владою - уособленням «вищої справедливості». Ця риса досить чітко проявилася ще в роки гетьманування П.Сагайдачного. Тепер її наслідує інший гетьман - Б.Хмельницький. Зборівський мир, підписаний у серпні 1649 р., хоч і збільшував реєстр до 40 тис. козаків та надавав певних пільг козацькій старшині, все ж таки не вірі-шував усіх питань, зокрема, і тих, що стосувалися селянства, яке знову змушено було повертатися в кріпацтво. Якщо в зовнішньодипломатичному плані Зборів фактично визнав статус-кво козацької держави, що здатна захистити себе силою зброї, то у внутрішньому він започаткував становий конфлікт у самому українському суспільстві:

«Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні».

До цього слід лише додати, що «фатальність» ця полягатиме в тому, що поневолювачі України вдало «гратимують» на цих суперечностях і конфліктах, розвалюючи національну єдність українців із середини. А тим часом у ході Великого повстання наступив другий етап. Він позначився переходом військової ініціативи до рук польської армії. Кульмінацією подій на цьому етапі була битва під Берестечком і поразка в ній Б.Хмельницького. її підсумки знайшли своє втілення в Білоцерківському мирі 1651р., котрий засвідчив втрати козацьких привілеїв порівняно із Зборівським миром 1649 р. :

• реєстр скорочувався удвічі, тобто до 20 тис.

• влада гетьмана обмежувалася лише Київським воєводством.

• гетьману заборонялося мати зовнішні дипломатичні контакти, в першу чергу, з татарами Криму, які були спочатку союзниками козаків.

Компенсацією за Берестечко можна вважати розгром польської армії під Батогом (1652 р.), внаслідок якого козакам вдалося повернути більшу частину території, яку вони контролювали до Берестечка. Але сили були вже виснажені, а війна набувала характеру довготривалої, млявої, без рішучого успіху кампанії. За таких умов шукають або компромісу, або ж надійних союзників. До компромісу, який передбачав визнання рівними собі колишніх підданих -козаків, шляхта була не готова. Кримське ханство як союзник було ненадійним. Це довели військові події. Ось як оцінює цю ситуацію історик:

«Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб

визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціапьно-економічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити - при своїй владі чи чужій - було справою другорядною. Нарешті, у Східній Європі XVII ст. суверенітет ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизнаного) монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його, їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому й автономному суспільству законність і захист».

За таких обставин найсприятливішим варіантом здавався московський цар. Чи не найголовнішим мотивом такого вибору було єдиновірство, православне віровизнання. Однак і воно не квапило царя на рішучий крок, аж поки козаки не заявили про можливість переходу під протекцію Оттоманської Порти, що змусило монарха скликати Земський собор (1653 р.) і прийняти козаків «під свою високу руку». Та перш ніж увійти в договір з Москвою, козаки на чолі з Б.Хмельницьким кілька років шукали різних політичних комбінацій, кожна з яких нагадувала федеративний державний союз. Ми вже говорили про те, що після Зборівського миру такий союз не виключався і з Польщею. Але подальший хід подій унеможливив його. Тоді з'явилися інші міркування, зокрема, варіант федеративного союзу південнослов'янських і неслов'янських народів під протекторатом турецького султана. Але, як зауважує В.Антонович, на заваді стало нібито те, що Б.Хмельницький не знав, як цього досягти. Він обрав непевний шлях, намагаючись побудувати дніпровсько-дунайську федерацію за допомогою династичних зв'язків, одруживши свого сина Тимоша на дочці молдавського господаря Лупула: «Такі зв'язки, як-от женячка, - пише В.Антонович, - не ведуть, розуміється, до чого-небудь тривалого, тим більше, що обидві ці династії більше ще починалися». Але справа, звичайно, не лише в цих суб'єктивних моментах. Причини полягають у більш глибоких обставинах геополітичного характеру. З цього можемо зробити лише той висновок, що Україна в середині XVII ст. виступає активним суб'єктом міжнародних зв'язків, як військово-політичного, так і дипломатичного характеру. Шукаючи протекції в своїх намаганнях зберегти завойоване під час Великого повстання, Україна як держава, її провідники ідуть на федерацію, зупинившись, нарешті, на Москві. В.Антонович характеризує цей вибір як «третю федеративну комбінацію». Центральною подією цієї комбінації є Переяславська рада (січень 1654 р.). Зупинимось на характеристиці її з політичного і правового боку. Якщо коротко звести докупи все багатство думок, позицій і поглядів щодо цієї події, то з'ясовується, що автентичних документів, тобто договору, не збереглося. Є лише чернетки так званих «березневих статей», підписаних у тому ж 1654 р. в Москві під час перебування там козацького посольства. Після прибуття в кінці 1653 р. московського посольства на чолі з боярином Бутурліним до Переяслава розпочалися переговори. Після цього відбулася публічна церемонія (18 січня 1654 р.), де гетьман виголосив промову перед народом, у якій закликав присутніх під царську руку. За процедурою в церкві мала складатися присяга. І тут виник перший конфлікт. Царський посол Бутурлін відмовився присягати іменем царя, пославшись на те, що ніби монарх своїм підданим не присягає. Так це чи ні, але зійшлися на тому, що слово царя дорівнює його присязі, й козаки разом з гетьманом і старшиною присягли на тому, «щоб бути їм із землями і городами під царською рукою навіки невідступно». Наступна несподіванка, яка спіткала козаків під час Переяславської ради, була пов'язана з тим, що Бутурлін відмовився дати письмове підтвердження на те, що права і вольності України залишаються незмінними після того, як договір набере чинності. Отже, виходить, що події в Переяславі на початку 1654 р. мали швидше за все ритуально-символічний характер. Бо, як зазначає історик Д.Дорошенко, «взагалі ніякого писаного договору в Переяславі не заключено: докладне означення взаємин між Україною і Москвою відложено на пізніше». Це «пізніше» настало вже в березні того ж року, коли до Москви відбула козацька депутація, маючи на руках проект договору, який складався із 23 пунктів. Він передбачав чималі права, які визначали українську автономію, хоч деякі історики говорять про його недоліки і безсистемність.

Ось його головні пункти:

• права і привілеї Війська Запорозького; -

• невтручання царських намісників у козацьке судочинство; -

• 60-тисячний козацький реєстр; -

• права української шляхти; -

• урядовцями в Україні можуть бути лише місцеві люди; -

• гетьман обирається самим козацьким військом, про що інформують царя; -

• право гетьмана приймати чужоземних послів.

Були й інші пункти, які торкалися справ фінансових, військових і т. ін. Переговори тривали два тижні, й нарешті було створено погоджений проект із 11 пунктів, які ввійшли в історію під назвою «березневих статей». Практично всі бажання козаків були вдоволені, за винятком пункту про чужоземні зносини. Гетьману заборонялося зноситися з Польщею і Туреччиною. Була видана окрема царська грамота з привілеями Війську Запорізькому. Цікаво, що одночасно з козацькою депутацією в Москві перебувала делегація переяславських міщан, які клопоталися з приводу збереження привілеїв на Магдебурзьке право. З цього факту Д.Дорошенко робить таке зауваження:

«Ця делегація клопоталася за свою справу незалежно від загальної делегації, хоч і мала рекомендацію від гетьмана. Це було недобрим прецен- дентом для незалежности українського гетьманського уряду. Московські агенти вже з перших кроків на Україні спостерегли, що поміж козацтвом та міщанством існує певний антагонізм, що міщани подекуди не задоволені козацькою адміністрацією, й збагнули, що від цього може бути користь для московських інтересів; через те московська влада уважно поставилася до міщанських прохань і щедро наділяла міста, насамперед, Київ, привілеями, їй удалося таким способом прихилити до себе міщан, які звикли помимо гетьманського уряду звертатися просто до Москви».

Як би там не було, але з точки зору майбутньої переспективи зростання ролі міст в соціально-економічному і культурному житті держави це матиме серйозні наслідки.