3. Виникнення та легітимація козацького стану

КОЛИ виникає козацький стан? Більш-менш достовірні відомості про те, що в степах замешкали ватаги людей, яких уже називали козаками, з'являються в кінці XV ст. М.Грушевський так оповідає нам про часи походження козаків:

«Про козаків в чорноморських степах чуємо в ХІУ-ХУ ст., але се козаки татарські або неясні щодо своєї народности. Такі звістки, де говориться, безумовно, про наших українських козаків, маємо тільки з 1490-х рр. В 1492 р. хан кримський жалується, що Кияне і Черкасці погромили татарський корабель під Тягинею, і в. кн. литовський Олександр обіцяє пошукати того межі козаками на Україні. На другий рік кн. Богдан Глинський, староста черкаський, погромив турецьку кріпость Очаків, і хан сих людей називає козаками».

Ще один авторитетний дослідник цього питання В.Антонович також вважає, що козаччина з'явилася в кінці XV ст. Але це лише початок великого історичного процесу, бо козаччина швидко зростала і вже не тільки оборонялася, але й вела активні наступальні дії проти татар. Рубіжним етапом у процесі становлення козацького устрою можна вважати події першої половини XVI ст., коли виникла Запорізька Січ -укріплена база козаків. Міркуючи над цим питанням, В.Антонович, зокрема, розглядає різні альтернативи розвитку козацького стану в напрямку до окремої державності за тих умов, які започаткували появу козаччини. Він пише:

«Якби той побут, в якому перебувало Литовське Князівство, повагом та спокійно розвивався, козаччина теж розвивалася б: виселенців прибуло би, козаччина збільшувалася б переселенцями з Московщини та інших земель, і Україна зробилася б селянською, самостійною збройною державою під авторитетом великих литовських князів. Проте історичні відносини у Литві в другій половині XVI ст. змінилися, і козацтво одразу зайняло роль опозиції. Та велика переміна, яка вплинула на устрій козаччини, це Люблінська унія (1569)».

Отже, переходимо тепер до з'ясування найважливішого питання цієї теми, а саме: які історичні події пов'язані з діяльністю українського козацтва? З'ясовуючи причини козацької опозиції щодо Люблінської унії, згідно з якою королівство Польське та князівство Литовське об'єдналися в єдину державу, утворивши своєрідну федерацію під назвою Річ Посполита, В.Антонович вказує на те, що

«увесь устрій життя, який склався на предковічних зав'язях, нараз перервався і змінився зав'яззю польського народу. Польське право по Люблінській унії введено у всьому Великому Литовському Князівстві і в руських землях (тобто українських - авт.), і для всіх зробилося воно обов'язковим».

Під Польським правом автор має на увазі впровадження панщини, що нагадувала собою сумнозвісну російську кріпаччину. Для переважної більшості українського населення це було абсолютно неприйнятним, особливо, якщо мати на увазі, що «у Великому Князівстві Литовському селян-кріпа-ків не було... Мало не дев'ять десятих селян при литовськім устрою були зовсім вільні». Отже, як видно, головною причиною, яка спонукала серед українського народу і, звичайно, козаків, появу опозиційних настроїв та дій, була соціальна. Проте соціальний конфлікт швидко поєднався з національним та релігійно-конфесійним.

«У всякім разі, - пише В. Антонович, - більшість селян після литовського права була вільними людьми. Коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано. Польське право щодо селян було жорстоке. У Польщі по праву тоді вже панувало кріпацтво, і після Люблінського договору земляни (землевласники - авт.) скрізь по Литві і по Україні одержали право володіти селянами як кріпаками».

Що стосується безпосередньо козаків, то Люблінська унія торкнулася і їхнього становища. Польське феодальне суспільство на той час перебувало в розквіті. Кожна суспільна верства - магнати, духовенство, шляхта, міщани, вільні землероби і селяни-крі-паки - мала фіксовані права та обов'язки. Але нічого подібного до вільного козацтва польське феодальне право не знало. Тож саме козацтво, яке не підлягало звичній ієрархічній регламентації феодального законодавства, виглядало певною аномалією. Отже, в системі Речі Посполитої виникла певна соціально-правова колізія. Зміст її полягав у тому, що все суспільство, включаючи й короля, який теж був обмежений у правах з боку сейму, підлягало законодавчій регламентації, а козаки -ні. Розв’язання цієї колізії історична наука пов'язує з іменем польського короля Стефана Баторія, котрий проявив законодавчу ініціативу, скориставшись правом наймати на військову службу короні чужинців. Це право він поширив на козачий стан, хоч козаки ніби й були місцевого походження, бо вся територія України після Люблінської унії увійшла до складу Речі Посполитої. Але, незважаючи на ці дещо суперечливі обставини в діях польського короля, козаки отримали правовий статус регулярного війська. За свою діяльність вони мали отримувати платню грошима або натурою. Була визначена й кількість регулярних (реєстрових) козаків: шість полків по тисячі у кожному. Таким чином, вільне й незалежне від будь-якої державної юрисдикції, окрім свого традиційного народно-вічового звичаю вирішувати найважливіші питання демократичним шляхом, козацтво внаслідок так званої Баторієвої реформи вплітається в загальнодержавний організм польсько-литовської державності. Така схема трансформації вільного козацького стану в службовий, хай навіть з певними привілеями, вважається класичною і загальноприйнятою. Але дослідження істориків останніх років вносять у цю схему деякі суттєві корективи. В першу чергу вони стосуються кількісного складу першого реєстру. Зокрема, історик Мирон Кордуба, котрий зробив коментарі до одного з видань цитованої праці В.Антоновича, стверджує, що число 6000 є перебільшенням. Бо після найновіших досліджень виявлено, що кількість козаків, прийнятих до першого реєстру королівської служби, сягала всього лише п'ятсот. Стосовно Баторієвих реформ, які призвели до легітимації козачого стану, Мирон Кордуба вважав, що метою цих заходів була спроба зв'язати козаків міцніше з Польською державністю. Виставляючи реєстрових козаків однією з юридично привілейованих верств, польська влада у такий спосіб намагалася внести розкол в українське суспільство. Отже, це була традиційна політика колонізаторів - «поділяй і владарюй». Важко прогнозувати подальший хід подій, пов'язаних із соціальною функцією козаків у державі, коли б не перехід на «польське право», що означало для селян кріпаччину. Це добре усвідомлювалося, і тому селяни масово втікали на південну Україну, пониззя Дніпра, де на той час уже фактично існувала Запорізька Січ. Як зазначає В.Антонович, через 50 літ після Баторієвої реформи перепис налічував більш як півмільйона козаків. Але не лише селяни-втікачі примножували козацьку верству. Після земельних реформ, проведених польським королем ще перед Люблінською унією, утворився чималий прошарок безземельної шляхти. Дехто з них ішов на службу (в почесну варту) до великих землевласників-магнатів. Але ця служба була ненадійною й залежала від примх можновладця. Він легко міг позбутися тих слуг, залишивши їх без засобів до існування. З цього приводу історик зазначає:

«Не диво, що в кінці XVI ст. організуються цілі ватаги розбишак із таких слуг, які жили у панів, але яких або вигнано за крадіж, або які самі повтікали, обікравши своїх панів. Коли уряд заходився спиняти їх, вони кинулися на Україну, через те, що там була свобода, не було уряду. Це був здеморалізований елемент, і через те небажаний, але їх прийняли козаки, і вони прискорили вибух козацького повстання».

Отже, як бачимо, на межі ХУІ-ХУІІ ст. відбувався інтенсивний процес кількісного зростання козацького стану. Він фактично не контролювався урядом. Це був стихійний протест різних суспільних верств, викликаний Люблінською унією та земельною реформою. Зміцнювався також і якісний склад тих, хто збільшував козацьку масу. Окрім козаків-піонерів, які мешкали в степах ще з кінця XV ст., на кінець XVI ст. тут з'явилися козаки-селяни, козаки-шляхтичі, а пізніше ще й козаки-бояри, тобто маленькі землевласники, які мешкали в околицях князівських замків. Не всім із них щастило отримати диплом на шляхетство і, боячись, що можуть потрапити в кріпацтво, вони теж ішли в козацтво. Польська влада наполягала, щоб козаків було не більше того, що передбачено реєстром, але це вже не відповідало волі й можливостям козаків. У такій ситуації криза була неминучою, суспільно-політичний зміст її В.Антонович визначає як конфлікт між республікою, тобто козаками, і шляхтою, тобто польською владою. Очолив перший козачий виступ Криштоф Косинський, котрий, займаючи міста й повіти, приводив їх під присягу на вірність Запорізькому війську. Існує цікава деталь, яка характеризує не лише суспільно-політичну структуру польського суспільства, а й складну і не досить чітко окреслену адміністративно-територіальну природу польської держави (чи то федерації Польщі та Литви, чи то їх конфедерації, а на додачу ще й статусу українських земель). Після того, як Косинський розпочав свої військові дії проти шляхти та магнатів, «уряд, - за словами історика, - у це діло не втручається». Тут слід зауважити, що між королівською владою, котра згідно з третім Литовським Статутом була «конституційною монархією», та самою шляхтою нерідко виникали конфлікти, які нагадують нам конфлікти законодавчої та виконавчої влади. Очевидно, що невтручання уряду в події можна пояснити лише тим, що козацький рух на перших порах ще не сприймався королем як національно-визвольний, а лише як соціальний конфлікт різних суспільно-політичних верств, подібний до його важких конфліктів із сеймом. Як відомо, після деяких сутичок внаслідок ще недостатньої чисельності повстанців та браку належної підготовки Косинський у 1591 р. капітулював, але повстанський рух, ініційований козаками, не припинявся. Уже в 1595 р. вибухає повстання під проводом Северина Наливайка. Існує думка, що перші мотиви Наливайка не мали ні політичної, ні національної природи, а швидше стосувалися особистих образ. Так це чи ні, але після об'єднання з основною масою козаків, зокрема, з гетьманом Григорієм Лободою, цей рух набув виразних ознак визвольної боротьби. Хоча В.Антонович, наприклад, так не вважає, пишучи про те, що «тут були особисті причини невдоволення, і трудно відносити наливайківську революцію до справжнього народного діла». Ближче до істини О.Субтельний, який пише: «Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення на Україні землі, якою б правили самі козаки». До польсько-української конфронтації кінця XVI ст., як зазначає значна частина істориків, спричинилася і церковна унія, відома як Берестейська (1596 р.). Не вникаючи в догматичні тонкощі православного та католицького обрядів, а також в організаційні аспекти впровадження унії в церковно-релігійне життя, зазначимо, що саме явище унії є суперечливим і складним, і сучасна українська історіографія неоднозначно ставиться до цієї події.

За радянською (та й не лише) традицією, більшість фахівців засуджує унію як зраду. Іншої думки дотримується професор М.Брайчевський, який пише:

«Ця унія (про яку написано стільки всякого) була справою патріотичних сил, занепокоєних процесом денаціоналізації суспільної еліти України, представники якої чим далі, тим активніше ставали на шлях полонізації та покатоличення». Досить цікаві спостереження робить В.Антонович:

«До унії церква була соборна, вільна, не підлягала жодному авторитетові. На собори допускали не тільки депутатів від духовенства, а й світських людей. Всі духовні особи, починаючи від панотців, що їх вибирали парафіяни, і до архієріїв і митрополита, що їх вибирали помісні собори, залежали від виборів. Таким робом,

духовенство було справді представником інтересів громади. Тим часом церковна унія вводила авторитет папи, владу однієї особи замість соборної. Тепер ієрархію призначають уже, а не вибирають. Це йшло насупротив народних звичаїв. Оцю сторону унії дуже добре

зрозуміло суспільство і через те так проти неї обурилося: унія ь

зачепила громадський устрій церкви».

Оскільки унію підтримувала польська влада, в тому числі й король, то цілком закономірно те, що церковно-релігійна справа стає приводом для поглиблення прірви між польським й українським суспільством. На захист православ'я стає козацтво, підтримуючи військовою організацією та збройною силою діяльність церковних братств, що виступили проти католицької експансії та унії. До суто ідеологічного питання, яким була суперечка унії та православ'я, додалося ще й економічне. Справа в тому, що на початку XVII ст. на європейських ринках значно зріс попит на хліб, який був вигідною статтею прибутків для польської корони. Після цього польська експансія вже не зосереджується у соціально-економічній сфері, як це було раніше, у XVI ст., коли вводилося кріпацтво, а набуває характеру цілковитої колонізації української території. Земля стає причиною нового конфлікту між шляхтою й козаками, який за змістом стає не лише соціальним чи ідеологічним, а й національним. Боротьба за землю, за волю, за віру стає головним мотивом козацьких повстань першої половини XVII ст., в ході яких визначиться національний інтерес українського народу й окреслиться у формі незалежної державності.