4.2.2. Розмежування філософії та теології в Академії

Одним з перших, хто ще у першій половині XVII ст. робив кроки у напрямі звільнення філософії від пут теології і схоластики, був Й.Кононович-Горбацький. У своїх творах вш здебільше посилається на джерела гуманістичної філософії епохи Відродження, античних авторів. Широко залучаються ідеї Е. Роттер дамського, Р. Агріколи, Ш. Шимоновича, С. Оріховського.

На початку XVIII ст. прихильниками звільнення науки від теології стали Хр.Чарнуцький, П. Малиновський, А. Дубнєвич, М. Козачинський та ін. Проти сліпої віри авторитетам церкви виступав Ф.Прокопович. Він постійно радив звертатися до першоджерел знання для вироблення свого погляду у науці. Розум, який черпає не з джерел першого гатунку, рясніє брехнею і лише краплинами правди.

Важливим кроком у розвитку теоретичної думки в Україні було проникнення європейського раціоналізму, започатковане гуманістами епохи Відродження та Реформації. Так, Д.Туптало (Дм. Ростовський) та Ф.Прокопович висловлювалися про необхідність філологокритичного вивчення Святого Письма для правильного його розуміння і перекладу. Прихильниками релігійної толерантності були Л.Баранович, В.Ясинський, Й.Краковський, Ф.Прокопович, який мав за улюблене прислів'я: "Смачне вино споживаючи, не питай звідки воно, а в добрих мужів — про їхню релігію та звідки родом". Вважалося, що відмінність релігійних уподобань не повинна ставати на перешкоді вивчення філософії, наук і культури інших народів.

Серед українських вчених теорією "двох істин" користувалися І.Гізель, Й.Кононович-Горбацький, Ф.Прокопович. На початку XVIII ст. про певну самостійність науки вчили Я.Яворський та Ф. Лопатинський, які не намагалися повністю розмежувати сфери знання та віри, хоча виділяли примат віри над знаннями.

Ученням, яке певним чином поривало із схоластикою і відкривало філософії шлях до вивчення природи, був деїзм, який визнавав Бога як причину буття, але заперечував боже втручання до явищ природи і суспільного життя. Світ після створення Богом підкоряється законам природи. Деїстичне тлумачення знаходимо практично у всіх академіків. Так, І.Гізель, визнаючи створення світу Богом, водночас вважає, що у природі все відбувається за природними законами, до яких пристосовується навіть Бог. Аналогічної думки дотримується і Ф.Прокопович, який взагалі визнавав первинність природи, створеної Богом, у кожній конкретній причині. Поступово деїзм перероджувався у пантеїзм, котрий вважав, що Бог і природа — єдине ціле.

Елементи пантеїзму зустрічаємо у навчальному філософському курсі І.Гізеля, який почав вчити про нерозривність природи і Бога, світу. "Бог, — писав мислитель, — власне не має певного місця, тому що внаслідок своєї наближеності перебуває не десь у конкретному місці, а найімовірніше — усюди". Таке твердження свідчить, що раціоналістичний погляд на дійсність, яка підкоряється просторовим і часовим властивостям, перенесено і на Бога.

Ототожнення Бога з природою знаходимо і в пізніх працях Ф.Прокоповича. "Під природою, — писав він, — розуміють Бога... ціле визначення природи збігається з Богом стосовно природних речей, у яких він з необхідністю існує і які рухає". Схожу думку знаходимо і у С-Яворського, М.Козачинського, Г.Кониського, Г.Сковороди.