12. Соціальний устрій Київської Русі.

Київська Русь була монархією. На верхівці соціальної піраміди руського суспільства були князі. Головою держави і найвпливовішим князем був великий князь київський.

У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Кожне князівство, у свою чергу, поділялося на дрібні волості, якими теж правили князі.

Крім князів, до панівних верств належали бояри. Боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки.

Привілейованою соціальною групою руського суспільства були дружинники – професійні вояки.Вони брали участь не лише у воєнних походах, а й обіймали певні урядові посади.

До привілейованих станів відносять і духівництво. Духівництво було найосвіченішою верствою тогочасного суспільства.

Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники.

На нижніх щаблях соціальної піраміди руського суспільства перебували: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Найчисленніша група тогочасного населення – селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину.Якщо смерд через якісь обставини втрачав власне господарство, то він міг позичити гроші – «купу» у феодала, але цю позику мусив відробити. Отож, селянин, який працював «за купу» в господарстві пана, звався «закупом».

Різновидом закупів були й рядовичі, адже обставини перетворення смерда на закупа закріплювалися в договорі-ряді. До багатьох русичів застосовували назву «наймит», «челядин». Якщо наймити працювали в умовах наймання, залишаючись особисто вільними, то челядь була невільною – її продавали, дарували, передавали у спадщину. До челяді потрапляли здебільшого полонені.У повній власності пана перебували й холопи.

Особливу групу населення становили ізгої. Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв’язок.

13. Галицьке князівство: друга половина XI ст. – 1199 р.

Виникнення Галицького князівства, яке почало формуватися в другій половині XI ст., пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв — Ростиславичів.

У 40-х pp. XII ст. Галицька земля була об'єднана під владою князя Володимира Володаревича і перетворена ним на значущу політичну одиницю тодішньої Європи зі столицею в місті Галич (1141 рік). У 1145 році Володимирку довелося відвойовувати місто від зазіхань свого небожа Івана Ростиславича.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Володимирового сина, Ярослава Осмомисла (1153-1187 pp.). На початку свого правління він був змушений обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича й свого племінника Івана Ростиславича. Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав Осмомисл боровся й проти боярської опозиції, яка настільки зміцніла, що не хотіла коритися князеві, стала втручатися в його взаємини з правителями інших країн і навіть в особисте життя. Свавільні галицькі бояри були найбагатшими та наймогутнішими серед бояр усіх руських земель. Під їхнім впливом Ярослав був змушений повернути до Галичини дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) та сина Володимира, яких він відправив у Суздаль одразу по смерті свого батька Володимирка. За правління Ярослава Осмомисла галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпатами, Дністром і пониззям Дунаю. Князь збудував і укріпив багато нових міст, у 1153-1157 pp. спорудив Успенський собор у Галичі. Ярослав спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців та брав участь у боротьбі за Київ. Уклав союзницький договір з Угорщиною, який 1167 року зміцнив завдяки шлюбу своєї дочки з угорським королем Стефаном III. Уміло будував відносини з Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою.

Лише 1199 року, після смерті галицького князя Володимира Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман об'єднав Галичину й Волинь у єдину Галицько-Волинську державу зі столицею в Галичі.

14. Галицько-Волинське князівство 1199 – 1264 рр. Правління Романа Мстиславича та Данила Романовича.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія. Утворилось в 1199 році, внаслідок об’єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем (1199-1205). Жорстоко приборкавши непокірних бояр, мав підтримку у міщанства. Роман Мстиславович намагався подолати роздробленість Київської Русі. Роман загинув влітку 1205 року у битві під Завихостом. Після його смерті Галицько- Волинське князівство до 1238 року припинило своє існування як єдина держава.

Данило Галицький (1201-1264). Коли загинув Роман, Данило був ще малолітнім. Цим скористались бояри, які не допустили його до влади. У боротьбу за Галицький престол також втрутились поляки та угорці.Данилові та його брату Васильку довший час не вдавалося утвердитися на престолі. У 1214 р. Данило утвердився на Волині, сформував хороше військо. У 1237-1238 рр. вдалось закріпитись у Галичині. Таким чином Данило відновив державу свого батька Романа. У 1238 р. Данило розбив німецьких-рицарів хрестоносців під Дорогочином, звільнивши це місто. У 1241, здобувши Київ, хан Батий рушив на Волинь, але похід не був таким вдалим, як попередні. Спустошень галицько-волинські землі зазнали менше, тому Данило не тільки відбудував міста, але й будував нові. Так було закладене місто Лева (Львів) 1256 р. Сюди Данило переніс столицю Галицько-Волинського князівства.

Проте Данило змушений був визнати себе васалом (підданим) хана Золотої орди 1246 р. Наступні роки правління присвятив боротьбі з Ордою. Монгольська загроза підштовхнула його до налагодження стосунків з папою Римським. У 1253 р. Данила коронували. Таким чином він сподівався здобути підтримку від європейських держав у боротьбі з монголами, але так і не отримав.

Наприкінці 50-х рр.. ХIII ст. монгольське військо рушило на Данила і примусили зруйнувати фортеці. Помер Данило 1264 р.