1.Зародження і розвиток політичної економії . Основні школи і течії з політичної економії.

Політична економія належить до числа суспільних наук. Вона вивчає закони суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ на різних ступенях розвитку людського суспільства. Як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Термін політична економія ввів у науковий лексикон французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575 -1621), який в 1615 р. опублікував працю «Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)», в якій йшла мова про закони розвитку суспільного господарства.

Капіталістичні відносини, що зароджувалися, найвищого свого розвитку досягли у сфері торгівлі. Звідси, першою школою політичної економії був меркантелізм (італійське слово «мерканте» - торговець, купець). Ця школа (течія) стверджувала, що основним джерелом багатства є торгівля, причому пріоритет надавався праці зайнятій у міжнародній торгівлі, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалося з грошима і золотом.

В процесі поглиблення суспільного виробництва, ускладнення його взаємозв'язків, починає формуватися класична політична економія. Першими її представниками були фізіократи (Франсуа Кене (1694-1774), які перенесли предмет свого дослідження з сфери обігу у сферу виробництва матеріальних благ, правда обмежили останню лише сільськогосподарським виробництвом.

Найбільшого розвитку класична політична економія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта (1723-1790) і Давида Рікардо (1772-1823), які предметом свого дослідження обрали сферу виробництва матеріальних благ незалежно від галузевої приналежності.

У своїх працях вони висунули й обгрунтували систему понять і категорій, що з наукової точки зору відображали окремі економічні явища і процеси.

В середині XIX століття сформувався пролетарський напрям у політичній економії, представниками якого були Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895). Вони висунули положення, що предметом політичної економії є виробничі відносини людей у їх взаємозв'язку з продуктивними силами. Марксизм розробив вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни, поглибив вчення про трудову теорію вартості, а також розробив теорію додаткової вартості.

В другій половині XIX століття була створена теорія граничної корисності — маржиналізму, видатними представниками котрої були економісти австрійської школи Карл Менгер (1840-1926), Фрідріх Фон Візер (1851-1926) та Ейген фон Бьом-Баверк (1851-1919). В цей час виникає американська школа граничної продуктивності, основоположником якої був Джон Кларк (1847-1938). Велике значення для розвитку політичної економії мали праці англійського економіста Альфреда Маршалла (1842-1923). В 1890 р. він опублікував «Принципи політичної економії», якою започаткував новий напрям у політекономії — неокласичний.

Складовою частиною неокласичної політичної економії є кейносіанство, фундатором якого став видатний англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946), опублікувавши 1936 р. працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

У другій половині XX ст. неокласичну політекономію успішно розробляє американський економіст Поль Самуельсон (19І5 р. нар.). Його нова школа політекономії трактується як «неокласичний синтез», принципи якого обгрунтовані в підручнику «Економікс».

Одним з напрямів політичної економії є інституціоналізм, що склався наприкінці XIX - на початку XX ст. у різних модифікаціях. Його прихильники рахують, що основного розвитку економіки є соціальні інститути. Уеслі Мітчелл (1874-1948), Джон Гелбрейт (1909 р. нар.), Рональд Коуз (1910р. нар.) критикують неокласичну теорію, виступаючи за реформування капіталізму.

З другої половини 70-х рр. на передові позиції в політичній економії виходить монетаристська школа, основоположником якої був Мелтон Фрідмем (1912 р. нар.). Він стверджує, що «грошові імпульси», грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя. До речі економічний курс президента США Рональда Рейгана значною мірою спирався на погляди монетаристів.

В розвиток і становлення політичної економії як науки, значний вклад внесли українські вчені-економісти, а саме: Іван Вернадський, Михайло Туган-Барановський, Микола Бунге, Євген Слуцький, Михайло Птуха, Іван Балугяиський, Семен Десницький, Микола Кондратьєв, Микола Зібер та ін. Вони, своїми працями зробили вагомий внесок, свій вклад у скарбницю світової економічної науки.