13. Методи формування свідомості.

Першочерговим у формуванні особистості є вплив на її свідомість.

Вплив на свідомість – це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних.

Мета використання методів формування свідомості: формування в учнів поглядів і переконань, здійснюючи різнобічний вплив на їх свідомість, почуття і волю.

Основним засобом впливу на свідомість вихованця є слово вихователя, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово вихователя не повинно бути жорстоким, грубим, холодним. На думку В. Сухомлинського, «слово — найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом.. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі...».

Результатом впливу на вихованця методів групи формування свідомості повинні бути: знання, погляди, переконання, які стимулюють вчинки вихованця, моральну впевненість у суспільній необхідності й особистісній корисності певного типу поведінки; готовність активно включатись у передбачену змістом виховання діяльність.

До групи методів формування свідомості (їх ще називають методами переконування) належать:

а) словесні методи (розповідь, роз'яснення, бесіда, лекція, диспут);

б) метод прикладу.

Метод розповіді.

Метод розповіді використовується передусім у виховній роботі з дітьми молодшого і середнього шкільного віку.

Значення цього методу:

1. Він сприяє поповненню знань моралі, вироблення в учнів правильних моральних понять. (Яскрава емоційна розповідь здатна не тільки розкрити зміст морального поняття, а й викликати у вихованця позитивне ставлення до вчинків, які відповідають цій моральній нормі, вплинути на поведінку).

2. Дає яскраві зразки поведінки.

3. Формує відповідне ставлення до навколишньої дійсності.

4. Розвиває морально-вольові якості.

Форми використання цього методу різноманітні:

- розповідь біблейської притчі;

- повідомлення хвилюючої історії;

- коментар до прочитаного твору тощо.

Розповіді можуть бути на різноманітні теми: "У світі тварин", "Мій рідний край", "Світ космосу" тощо.

Ефективність розповіді пов'язана із дотриманням певних вимог до змісту розповіді й характеру її проведення:

1. Розповідь повинна відповідати соціальному досвіду школярів. Так, у молодших класах вона коротка, емоційна, доступна, з невеликою кількістю дійових осіб; вона включає зіставлення фактів і деякі узагальнення.

2. Розповідь супроводжується ілюстраціями, якими можуть бути твори живопису, художні фотографії, кінофільми, музичні записи тощо.

3. Для успіху сприймання розповіді слід використати відповідну обстановку: вогнище, квітучий сад, неприбране поле, затишну кімнату тощо з тим, щоб емоційний вплив змісту розповіді підсилювався емоційним впливом оточуючого середовища.

4. Важливо потурбуватися про те, щоб враження від розповіді, почуття, які вона у дітей викликала, зберігались якомога довше. Часто виховний вплив етичної розповіді зменшується лише через те, що зразу ж після неї діти переходять до справи, зовсім відмінної за змістом і настроєм, наприклад, до спортивного змагання. Продумана зміна емоційної ситуації дитячої діяльності може значно підтримати виховний вплив розповіді.

Роз'яснення — це метод емоційно-словесного впливу на вихованців. За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Роз’яснення застосовують лише тоді, коли вихованцю дійсно потрібно пояснити нову моральну норму Тому роз’яснення доцільно використовувати у двох випадках:

1) для того, щоб сформувати або закріпити нову моральну якість або форму поведінки;

2) для вироблення правильного ставлення вихованців до певного вчинку, який вже здійснено (наприклад, бійка серед учнів).

Вимоги до проведення роз’яснення:

1. Роз'яснення підсилювати показом, наочним демонструванням.

2. Застосування методу базувати на знанні особливостей класу й особистісних якостей членів колективу. Так, для молодших учнів застосовуються елементарні прийоми роз'яснення: «Усі роблять так», «У нас так не чинять» тощо.

3. У роботі зі школярами потрібна глибока мотивація, роз'яснення суспільного значення моральних понять.

4. Роз’яснення повинно бути чітким, послідовним, переконливим, носити доказовий характер. Однак, зайве моралізування викликає недоброзичливе ставлення до педагога, породжує бажання вчинити навпаки. Нотація не є формою переконання.

Слід зазначити, що роз'яснення часто використовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту.

Бесіда – це метод обговорення конкретних знань, фактів, подій, вчинків, який передбачає участь двох сторін – вихователя і вихованців. Бесіда відрізняється від розповіді саме тим, що педагог вислуховує і враховує думки, точки зору вихованців, будує свої взаємини з ними на принципах співробітництва, партнерства.

Метою бесіди є поглиблення, зміцнення моральних, естетичних, соціальних понять, узагальнення і закріплення знань, формування у школярів відповідних ставлень до навколишньої дійсності, до себе.

Позитивними сторонами цього методу є активний відгук на будь-який зміст життя і діяльності, запити учнів, їхня активна позиція, жива участь в обговоренні поставлених питань, осмисленні конкретних ситуацій.

Значення бесіди:

1. Сприяє передачі та прийому інформації.

2. Впливає на поведінку учасників спілкування.

3. Сприяє вираженню та передачі емоцій і переживань.

Бесіда як виховний метод поділяється на види:

- фронтальна (групова, колективна);

- індивідуальна.

Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчастіше її проводять із класом на будь-яку тему: моральну (етичну), правову, статеву, естетичну, екологічну та ін. Головне — спонукати учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, сформувавши у них відповідне ставлення до них. Визначальними в бесіді є факти (вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило, узагальнений літературний персонаж і т. ін.). Форма їх подання повинна підштовхувати учня до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.

Педагог має заздалегідь бути готовий до того, що під час бесіди учні захищатимуть свої помилкові погляди і переконання. Намагаючись зберегти з ними психологічний контакт, дбаючи про їх довіру до себе, він ніби погоджується з дітьми, намагається прийняти їх точку зору, але, з'ясувавши її слабкість і суперечливість, спростовує помилкові судження. У такому разі розмова відбувається за такою логічною схемою: «Я з вами можу погодитись, але як пояснити...», «Припускаємо, що ви праві, але як бути, коли...». При цьому продумують запитання, які можуть вивести учнів на суперечливі судження, пошуки відповідей на них. При цьому бажано, щоб учні не могли спростувати аргументи педагога, переконуючись у помилковості своїх поглядів і переконань. Для уникнення цього вчитель повинен мати достатньо інформації про учасників бесіди: їх характери, поведінку, смаки, звички, ціннісні орієнтації.

Бесіду розподіляють на етапи:

1. Обґрунтування теми. На цьому етапі учитель обирає тему, яка повинна бути життєво важливою, не надуманою, з'ясовує позиції учасників (в чому вони співпра­цюють, в чому розходяться), актуалізує увагу учнів з метою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови.

2. Діалог з дітьми. Учитель спрямовує розмову в правильному напрямі, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ життя і на цій основі формувати у них ставлення до дійсності, до своїх прав і обов'язків. Школярі можуть виводити етичні правила, їх можна записати на дошці.

3. Підсумки бесіди. Учитель узагальнює всі висловлювання, формує на їх основі раціональне вирішення обговорюваної проблеми. Разом з учнями формулює конкретну програму подальших дій. Добре, коли бесіда завершується реальною корисною справою, в якій її учасники можуть практично закріпити розглянуті під час бесіди положення, норми і правила поведінки.

Індивідуальна бесіда.

Особливу трудність у молодого вчителя викликають індивідуальні бесіди. Часто вони проводяться у зв'язку з екстремальними ситуаціями (виникнення конфліктів, порушення дисципліни). Важливо, щоб під час такої бесіди не виник психологічний бар'єр. Тому бесіда повинна бути короткою, спокійною, діловою, без іронії, зарозумілості. Вихованець лише тоді відгукнеться на звернення вихователя, коли відчує, що поставлене питання дійсно турбує наставника, що педагог поважає його гідність і хоче йому допомогти.

Вимоги до проведення індивідуальної бесіди:

1. Хід індивідуальної бесіди слід заздалегідь продумати.

2. Спиратися на конкретні переконливі приклади.

3. Не можна починати бесіду з моралізування, іронії і сарказму, пригнічення, критики, до чого часто вдаються недосвідчені педагоги.

4. Не слід намагатися говорити лише самому; потрібно дбати про тактовність своєї поведінки, власних слів, стримувати себе навіть тоді, коли виникне непереборне бажання перервати розповідь учня; особливе значення має увага до співрозмовника, спокійне реагування на його спірні висловлювання; стежити за основною думкою співбесідника, намагання зрозуміти хід думок, логіку його аргументів.

У практиці шкільного виховання використовуються планові і непланові бесіди.

Перші плануються класним керівником завчасно, до них готуються, другі — виникають стихійно, непередбачене, народжуються течією шкільного і суспільного життя. Теми планових бесід визначаються, виходячи із змісту виховного процесу, напрямів виховання, віку і рівня вихованості учнів, їх плани завчасно повідомляються учасникам бесіди.

Основними умовами ефективності використання методу бесіди є:

- актуальність обраної теми бесіди, яка повинна відповідати запитам учнів і виховним завданням. Так, у молодших класах доцільно проводити бесіди на морально-правові теми: "Поважай своїх друзів", "Бережи все, що створено людською працею" тощо;

- визначити оптимальні прийоми активізації уваги учасників на початковому етапі бесіди (обговорення ситуації з життя, проблемне запитання, відеофрагмент тощо);

- цікава постановка питань, переважно проблемного характеру, що викликає роздуми, активний обмін думками;

- змоделювати можливі та бажані варіанти відповідей на них;

- за необхідністю добирати наочний матеріал та співвідносити його з інформаційним наповненням бесіди;

- позитивний емоційний фон бесіди (довір’я, відвертість, невимушеність, увага до відповідей учнів, делікатна корекція невдалих, доречний гумор та ін.);

- підведення учнів до самостійного висновку (рольова гра, формулювання правил тощо).

Лекція – розгорнутий, системний виклад у доступній формі певної соціально-політичної, моральної, естетичної проблеми.

Лекції читають головним чином у старших та в середніх класах.

Етапи лекції:

1. Вступ (має бути коротким, чітким, з формулюванням мети).

2. Виклад основного змісту (глибоке, всебічне, логічно послідовне розкриття основних положень).

3. Заключна частина (лаконічна, з чіткими висновками).

Лекція покликана збудити інтерес в аудиторії до порушуваної проблеми, настроїти на глибокі роздуми.

Певний інтерес в учнів викликають кінолекторії – на моральну, правову, антиалкогольну, естетичну та іншу тематику – їх ефективність зумовлена тим, що пізнавальне значення лекції зростає, коли вона доповнена фактами конкретної діяльності, відображеної в науково-популярному чи художньому фільмі. Кінофільми використовують по-різному. Цілий кінофільм або його фрагменти демонструють під час бесіди чи лекції для переконливішого звучання висунутих лектором теоретичних положень. Іноді спершу читають лекцію, а відтак демонструють кінофільм. Якщо кінофільм доволі інформаційний, достатньо прокоментувати його матеріал, поставити учням запитання, зосередити їхню увагу на головному.

Диспут – метод виховання, який передбачає зіткнення різних, інколи прямо протилежних точок зору.

Мета диспуту – створити умови для висловлення власних поглядів і переконань, зіставлення їх з позиціями опонентів, обстоювання своєї думки.

Диспути проводять у середніх і старших класах на політичні, економічні, моральні, правові, екологічні, естетичні теми, що хвилюють молодь: "Уміти жити. – Що це означає?", "Чи є щасливою людина безсовісна?", "Про смаки не сперечаються" та ін.

Характерною особливістю диспуту є полеміка, боротьба думок. Диспут не вимагає певних рішень, проте не можна допускати, щоб диспут перетворювався у суперечку заради суперечки. Він покликаний навчити школяра дисциплінувати свою думку, дотримуватися логіки доведення, аргументувати свою позицію, бути толерантним до іншої позиції.

Метод прикладу.

Приклад використовують передусім як самостійний метод виховання і як прийом при застосуванні інших методів. Приклад – виховний метод великої сили. Його вплив базується на відомій закономірності: явища, які сприймаються зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості. Приклад діє на рівні першої сигнальної системи, слово – другої.

Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, почуття, переконання, активізує діяльність.

Сенека зазначав: "Важко привести до добра повчаючи, легше – прикладом".

Психологічною основою прикладу слугує наслідування. Діти копіюють, наслідують дії та вчинки дорослих, які здаються їм значущими. Однак вони не завжди правильно розуміють поведінку людей. Так, часто розв’язаність і недисциплінованість вони сприймають за сміливість, упертість – за наполегливість тощо. Тому завдання вчителя полягає навчити дітей відрізняти позитивні приклади від негативних. Турбуючись про розвиток моральності дитини, важливо оточити її позитивними прикладами для наслідування.

У процесі виховання використовуються різні види прикладів:

- видатні герої праці та війни;

- приклад батьків, вихователів, друзів;

- видатних людей (вчених, письменників, громадських діячів та ін.);

- героїв книг, фільмів.

Природно, що виховання залежить від особистого прикладу вихователя, його поведінки, світогляду, ділових якостей, авторитету, єдності слова і діла, справедливого і доброзичливого ставлення до вихованців.

Наслідування пропонованого взірця відбувається у три етапи:

1) безпосереднє сприймання конкретного образу іншої людини, на основі сприймання конкретного прикладу виникає суб'єктивний образ взірця, бажання наслідувати його;

2) діє зв'язок між взірцем для наслідування і поведінкою вихованця, формується бажання діяти за зразком;

3) здійснюється синтез наслідувальних та самостійних дій і вчинків, що виявляється у пристосуванні до поведінки кумира.

Одним з недоліків виховання на позитивному прикладі, що доволі часто спостерігається в школі, є поверхове розкриття окремими вчителями його суті, простий перелік позитивних героїв художніх творів, кінофільмів, кращих учнів без детального, образного, емоційного аналізу.

На негативні приклади у виховній роботі спираються, зокрема, тоді, коли йдеться про правове, антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування цих явищ.

Отже, підведемо підсумки і виділимо умови, за яких виховна ефективність методів формування свідомості зростає:

1) під час формування конкретних світоглядних понять, поглядів і переконань, враховують "базу", на яку накладається пропонована учням інформація, тобто наявність у них з цього питання власних раніше сформованих понять, поглядів і переконань;

2) переконуючи, апелюють не лише до розуму, а й до емоційно-почуттєвої сфери. Переконування ефективні­ше, коли учень відчуває сором за скоєне. Посилює переконування й пробудження в учня совісті;

3) переконують на конкретних прикладах, що торкаються інтересів дітей, тобто тих, до яких вони мають безпосередній стосунок. Наприклад, коли йдеться про бережливе ставлення до речей, обладнання чи шкільних меблів, доцільно вести мову про власні речі, обладнання навчального кабінету, шкільний інвентар і тільки згодом – про віддаленіші приклади і узагальнення;

4) ведучи мову про якості особистості, які прагнуть виховати вчителі в учнів, то перш за все вони мають самі ними володіти. Якщо ці якості не притаманні їм, вони втрачають головний аргумент переконування. Наприклад, коли педагог, який палить, закликатиме учнів не робити цього, його слова навряд чи дійдуть до їх серця й розуму.

14. Методи формування суспільної поведінки.

Друга група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки.

До неї належать:

1) педагогічна вимога;

2) громадська думка;

3) вправлення;

4) привчання;

5) доручення;

6) створення виховуючих ситуацій;

7) гра.

Усі вони сприяють формуванню навичок і звичок правильної поведінки.

Педагогічна вимога – це педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитив­ної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків.

А. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Він казав: "...якомога більше вимог до людини і якомога більше поваги до нього".

Мета вимоги – вплив на свідомість учнів та активізація їх вольових якостей, перебудова мотиваційної і почуттєвої сфери діяльності в позитивному напрямі, сприяння виробленню позитивних навичок і звичок поведінки.

За формою висловлення вимоги бувають прямі й опосередковані.

Прямі вимоги містять чітку вказівку щодо того, які дії та як їх потрібно виконувати. Висловлюють їх у безапеляційній (авторитарній) формі, рішучим тоном, що не терпить заперечень, підкреслюють інтонацією, мімікою. На початку роботи педагога з дитячим колективом, коли вихованці ще до нього не звикли і стимульована вимогою діяльність невідома їм, найефективнішою є пряма вимога, яка має бути чітко сформульована, висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає заперечень (наприклад: "Петренко і Василенко сьогодні прибирають клас").

Опосередковані вимоги (порада, прохання, довіра, схвалення та ін.) не стільки самі стимулюють відповідні дії, як викликані ними психологічні переживання, інтереси, прагнення, їх поділяють на три групи.

Перша група опосередкованих вимог – позитивні вимоги – пов'язані з позитивним ставленням педагога до вихованця (прохання, довіра, схвалення).

Друга – нейтральні – не передбачають чіткого ставлення вихователя до дітей, а базуються на ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі).

Третя – негативні – демонструють негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до вияву певних його моральних якостей (осуд, недовіра, погрози).

Ефективність висунення вимоги залежить:

- від авторитету педагога;

- від зацікавленості учня в певному виді діяльності.

Вимоги до використання цього методу:

1. Вимога до учнів повинна бути доцільною, зрозумілою і посильною.

2. Домагатися позитивної реакції колективу на поставлену вимогу, (бути впевненим, що колектив підтримає педагога, вплине на учня, коли той з певних причин відмовиться виконувати вимогу.)

3. Вимога повинна підвищуватися з процесом зростання рівня вихованості учня (щоб вони не заспокоювалися на досягнутому педагогічна вимога повинна випереджати розвиток особистості учня).

4. Вона має бути справедливою. (Якщо учень усвідомив справедливість вимоги, вона виправдана в його очах, він скоріше буде її виконувати).

5. Формулювання вимоги має бути чітким, коректним (Якщо вона сформульована розпливчасто, непереконливо, некоректно, то й виконання її буде безвідповідальним).

6. Єдність вимог до учнів з боку всього педагогічного колективу. (Щоденне дотримання таких вимог всіма членами колективу створює сприятливу морально-психологічну атмосферу, підвищує ефективність виховного процесу).

7. Систематичність і послідовність висунення вимог (а не від випадку до випадку. Тоді вихованці постійно докладають зусилля для виконання правил поведінки, не допускають відхилень у поведінці, навіть коли їм ніхто не нагадує про необхідність дотримання цієї вимоги).

Громадська думка – за своєю сутністю цей метод є колективною вимогою. Адже обговорюючи вчинок учня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою провину.

Ефективність використання громадської думки як виховного методу залежить від макросфери (соціальної дійсності, засобів масової інформації) та мікросфери (колективу, групи, окремої особистості).

За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Учень бачить, як реагують однокласники на поради педагога і членів колективу, пересвідчується, що його погляди ніхто не підтримує, і починає прислухатися до порад вихователя.

Колективні вимоги ставляться такими шляхами:

1. Обговорення питання та прийняття рішення органами самоврядування (зборами класу, активом класу).

2. Замітка в стінну газету, виступ у радіогазеті.

Вимоги до використання цього методу:

- обговорювати чи критикувати треба не особистість вихованця, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й самого порушника;

- обережно застосовувати в роботі з учнями з підвищеною емоційністю;

- розмова має бути такою, щоб учень сам назвав причину свого вчинку;

- під час обговорення обов'язково визначають шляхи подолання недоліків.

Високо оцінюючи роль громадської думки у вихованні школярів В.О.Сухомлинський вказував, що не повинно бути предметом обговорення в колективі:

- поведінка дитини (підлітка, юнака), причиною якої є явні або приховані ненормальності в сім'ї, зокрема антигромадські вчинки батьків, сварки, скандали, незгоди між батьком і матір'ю;

- вчинки підлітків, що є результатом допущеної педагогом помилки, необ'єктивності в оцінці знань учня;

- неправильний вчинок, пояснення якого потребує розповіді про глибоко особисті, дружні стосунки учня зі своїми однолітками чи із старшим або молодшим другом, тому що наштовхування на відвертість в такому разі учень переживає як спонукання до зради, виказування друга.

Вправляння – поступове створенні умов, в яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки.

А.С.Макаренко зазначав "Потрібно прагнути до того, щоб у дітей складалися якомога міцні навички і звички, а для цього потрібно постійно вправляти у вчинках".

Застосування методу вправляння у вихованні не можна ототожнювати з вправами в процесі засвоєння основ наук. Термін «вправи» стосовно виховання має умовний характер, означаючи багаторазове повторення вчинків або дій, в яких виявляється відповідне до норм моралі ставлення до людей, колективу, оточення. Смисл вправляння полягає не в тому, щоб учень запам’ятав послідовність етапів своєї діяльності, а щоб норми моральних стосунків стали його звичкою.

У школі учень щодня вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного режиму, в навчальній і трудовій діяльності. Якщо на кожній ділянці життя і діяльності він дотримуватиметься суворих вимог, що змушують його чітко виконувати свої обов'язки, він постійно вправлятиметься в позитивній поведінці, у нього виробляться відповідні навички і звички.

Вимоги, яких слід дотримуватися при використанні цього методу:

- обґрунтування необхідності вправляння;

- доступність вправ;

- їх систематичність;

- достатня кількість вправ для формування певних навичок і звичок поведінки.

Привчання – організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки.

Привчання як метод виховання ґрунтується на вимозі до учня виконати певні дії.

Метод привчання відіграє особливу роль у вихованні. Нерідко учень не усвідомлює значення пропонованого йому виду поведінки. У такому разі від нього вимагають поводитися належним чином, керують ним у процесі діяльності, ускладнюючи методи роботи. Наприклад, у такий спосіб учня привчають бути ввічливим, дисциплінованим, читати книжки тощо. Якщо сьогодні, завтра, післязавтра від вихованця домагатися бажаного, з часом у нього сформуються відповідні навички поведінки, він усвідомить правильність, слушність, необхідність висунутих вимог, почне виконувати свої обов'язки.

Умови ефективного застосування методу привчання:

- чітке уявлення про мету виховання у вихователя і його вихованців, якщо вихованці не бачать смислу в тих чи інших діях, то привчання можливе лише на основі безумовного підкорення;

- не давати авторитарних вказівок типу: «Будь ввічливим», «Люби свою Батьківщину», а сказати приблизно так: «У нечепури немає майбутнього: брудні вуха лякають людей», «Привітай сусіда – і він буде ввічливим з тобою»;

- спочатку турбуватися про точність виконання дій, потім – про їх швидкість;

- показувати, як виконуються дії, які їх результати;

- контроль повинен бути доброзичливим, однак строгим, обов'язково поєднуватися із самоконтролем.

Гуманістична педагогіка виступає проти жорсткого привчання, яке нагадує дресирування і суперечить правам людини. Вона допускає використання методу лише за умови, коли властиве йому насильство спрямовується на благо дитини; коли метод використовується в комплексі з іншими методами і передусім ігровими.

Доручення – метод виховання, який передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках, спрямований на формування гуманних відносин між людьми, на набуття досвіду виконання громадських обов’язків.

А.С.Макаренко відзначав, що дітям необхідно постійно давати доручення.

Ефективне застосування цього методу передбачає:

- врахування індивідуальних особливостей учнів, щоб виконання доручення сприяло розвитку у вихованців потрібних якостей. (Наприклад, неорганізованим дітям доручають організувати справу, яка потребує ініціативи, зібраності);

- одержавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість для колективу і для себе;

- доручення має бути посильним. (Надто спрощене завдання викликає надмірну впевненість, непосильне – підриває віру у власні сили і можливості. З часом доручення ускладнюють за змістом і методикою його виконання);

- організацію контролю за його виконанням. (Недостатній контроль сприяє формуванню безвідповідальності. Контроль може бути індивідуальним або у формі звіту учня на зборах колективу, засіданні його активу. Важливо, щоб якість виконання доручення, старання учня при цьому були адекватно оцінені.);

- педагог повинен навчити учня виконувати доручення, допомогти йому у формуванні звички доводити справу до кінця.

За тривалістю доручення поділяють на постійні та епізодичні.

Постійні доручення доцільно давати учням, які мають необхідний досвід у їх виконанні, розвинене почуття відповідальності. Згодом доручення ускладнюють за змістом і методикою виконання. Епізодичні доручення дають на короткий час.

Є доручення, які дає сам вчитель (роздати зошити, витерти дошку, допомогти товаришу підготуватися до уроку тощо). І є такі доручення, які дає актив класу, колектив класу (сантрійка, бібліотекар, староста класу, фізорг тощо).

Методика організації доручень.

1. Показати значимість і важливість доручення.

2. Провести інструктаж (показ зразка виконання доручення).

3. Керівництво виконанням доручення. При необхідності, надання допомоги.

4. Контроль та оцінка виконання доручення.

Створення виховуючих ситуацій.

Виховуючі ситуації – спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолання недоліків.

Ситуація стає виховуючою тоді, коли набуває виховного спрямування. Чим привабливіша, складніша, проблемніша вона для учня, тим більше зусиль він затратить на її аналіз, тим кращим буде результат. Виховуючі ситуації сприяють формуванню в учнів здатності уявляти себе на місці іншої людини, приймати найбільш доцільні рішення, узгоджувати з ними власні дії.

Такі ситуації є різноманітними за своїми особливостями:

- вербальні (наведення афористичних висловів, розповіді із моральною проблематикою, казкові сюжети і реальні події);

- уявні (створення учневі умов для аналізу ним своєї поведінки, оцінки певної події);

- конфліктні (в їх основі – гострі моменти, психологічні зриви, потрясіння);

- ситуації-задачі;

- ситуації-вправи (обговорення проблем ігрової ситуації, що спонукають учнів до певних дій, моральних вчинків).

Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на дві групи:

1) творчі прийоми (доброта, увага і піклування; вияв уміння й переваги вчителя; активізація при­хованих почуттів; пробудження гуманних почуттів; вияв засмучення; зміцнення віри у власні сили; довіра; залучення до цікавої діяльності);

2) гальмівні прийоми (паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурен­ня, попередження, вибух).

Гра – вважливий метод організації діяльності молодших школярів. Гра – один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними.

А.С.Макаренко влучно висловився, що гра має таке саме значення для дитини, як для дорослого його робота. "Яка дитина в грі, така вона буде в роботі, коли виросте".

Гра – своєрідна школа, де дитина активно і творчо засвоює правила і норми поведінки.

Ігри за змістом поділяються на:

1. Творчі (сюжетно-рольові, ігри -драматизації, конструкторські та ін.).

2. Ігри з правилами (дидактичні, рухливі, музичні та і.).

Структурні елементи гри:

- завдання, зміст;

- правила гри;

- ігрові дії.

Методика організації і проведення гри з правилами:

1. Чітко назвати гру.

2. Пояснити її значимість.

3. Ознайомити із завданнями і змістом гри.

4. Ознайомити із правилами гри, перевірити як учні їх запам’ятали.

5. Керівництво грою.

6. Підсумки гри.

На практиці проведення творчої гри відбувається за такими етапами:

1. Педагог розповідає про гру, залучає дітей до обговорення плану (уточнення ролей, створення уявних ситуацій тощо).

2. Розподіл ролей (можливі різні варіанти: вибір ролі за бажанням, колективне обговорення кандидатур на певні ролі, визначення ролі у формі доручення).

3. Власне гра.

4. Завершення гри і підбиття підсумків.

Для збереження стійкого інтересу дітей до гри доцільно використовувати умовну ігрову термінологію, елементи колективного змагання.

Отже, підведемо підсумки. Методи формування суспільної поведінки забезпечують організацію цікавого і змістовного життя дитячого колективу, формування загальнолюдських цінностей, навичок і звичок правильної поведінки.

15. Методи стимулювання діяльності та поведінки.

Третя група методів виконує функції регулювання, коригування і стимулювання поведінки й діяльності вихованців. До неї належать змагання, заохочення і покарання.

Змагання – природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу.

Значення змагань:

- організовує, згуртовує колектив;

- спрямовує на досягнення успіхів, навчає перемагати;

- забезпечує випробування людиною своїх здібностей, розвиває інтереси й творчі здібності учнів;

- розширює їхній знання і кругозір.

Змагання сильне гласністю, об’єктивним порівнянням підсумків. Змагання змушує відстаючих підтягуватися до рівня передових, а передових надихає на нові успіхи.

У шкільній практиці використовують різноманітні види змагання школярів, які враховують їх вікові особливості: конкурси, вікторини, спартакіади та ін. Змагання також бувають індивідуальні і колективні.

Важливими вимогами до проведення змагань є:

- знання учнями його умов і регулярне підведення підсумків;

- гласність змагання;

- наочне оформлення його процесу і результатів;

- матеріальне і моральне стимулювання.

Заохочення – схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення.

Його мета – спрямування поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. Він закріплює позитивні навички і звички. Дія заохочення основана на збудженні позитивних емоцій. Саме тому воно вселяє впевненість, створює добрий настрій, підвищує відповідальність.

Серед основних видів заохочення виділяють:

1. Схвалення. Воно виражається жестом, мімікою, позитивною оцінкою, виражене короткою реплікою-ствердженням, що дитина діє правильно, її вчинок позитивний («Так», «Молодець!», «Правильно!»);

2. Похвала, що є розгорнутою оцінкою, яка супроводжується аналізом дій дитини («Ось бачиш, Сашко, ти постарався і вже вчишся краще»). Похвала може виражатися в усній та письмовій формі

3. Нагорода, що є більш значним заохоченням, яке застосовують за необхідності відзначити особливі досягнення, вчинки (закінчення навчання з відзнакою, перемога у змаганнях). Це може бути грамота, медаль, премія тощо.

4. Важливе доручення, яке свідчить про довіру вчителя і викликає особливе натхнення в учня, спонукає до діяльності;

Не всяке заохочення активізує процес виховання учнів. Воно має виховну силу тільки за дотримання певних умов:

1. Обираючи заохочення, важливо знайти міру, гідну вихованця; непомірна хвала спричиняє зазнайство.

2. Заохочення потребує особистого підходу, важливо своєчасно підтримувати невпевненого, відстаючого.

3. Головним у сучасному шкільному вихованні є дотримання справедливості, вирішуючи питання заохочення, слід радитися з вихованцями.

Покарання – несхвалення, осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припинення або запобігання у майбутньому.

Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. Покарання, як і заохочення, слід використовувати тільки як виховний засіб. Воно має викликати в учнів почуття сорому і провини, намір не повторювати подібного.

Виділяють такі види покарань:

- покарання-вправляння (наприклад, погане виконання обов'язків чергового у класі карається додатковим чергуванням);

- покарання-обмеження (обмеження щодо отримання певних благ: можливості поїхати на екскурсію, тимчасова заборона відвідування спортивної секції);

- покарання-осуд (попередження, догана з визначенням певних строків на виправлення);

- покарання-умовність (наприклад, учня залишають на певний час у класі для обдумування свого вчинку);

- покарання-зміна ставлення (більш суворий тон вчителя під час аналізу вчинку, суворий погляд);

- зауваження у щоденнику;

- зниження оцінки за поведінку.

З-поміж педагогічних умов, які визначають ефективність методу покарання, виділяють такі:

1. Сила покарання збільшується, якщо воно виходить з колективу або підтримується ним.

2. Не рекомендується застосовувати групові покарання.

3. Покарання є дієвим, якщо воно зрозуміле учневі й сприймається ним як справедливе.

4. Використовуючи покарання, не можна ображати вихованця.

5. Застосовувати метод слід лише за умови повної впевненості у справедливості та користі покарання.

6. Не можна перетворювати покарання у зброю помсти.

7. Покарання вимагає педагогічного такту, знання вікових та індивідуальних особливостей учнів. Розуміння того, що одними покараннями справі не допоможеш. Тому покарання застосовуються лише в комплексі з іншими методами.

Отже, підведемо підсумки, методи стимулювання сприяють закріпленню позитивних дій, вчинків, гальмують негативні, розвивають силу волі та здібності.