Короткий історичний нарис.
Ще під час первісного ладу на британських островах жили племена скотів та піктів. З6 ст. н.е. починається заселення островів кельтами. Вони змішалися з місцевим населенням, яке й прийнято звати бриттами. Сам за них почали виникати племені центри, які пізніше перетворилися в міста (наприклад, Лондіній – сучасний Лондон).
В середені І ст. н.е. почалося завоювання Британії римлянами. Але з розпадом британської імперії на Британію почали навалу ірландські та північногерманські племена – сакси, англи, юти, фрізи. В 400 р. римське володарювання було офіційно припинено.
В VI-XI ст.. почали виникати перщі державні утворення англа-саксонців королівства Нортумбія, Мерсія, Східна Англія, Ессекс, Суссекс, Кент, Уессекс. Але влада королів над населенням була ще досить примарною. Характерною рисою влади було самоврядування сільських общин та графств, які виникли з племінних об’єднань.
З кінця VIII ст. у Британії посилилось прагнення до державної єдності, що було пов’язане з появою небезпечного зовнішнього ворога – норманів, або недів., які їх назвали британці. Розташування Уессекса, який знаходився порівняно далеко від районів данських набігів, надало йому певну перевагу у боротьбі за першість з іншими королівствами, і у 829 р., більша частина країни об’єдналась під головуванням уессекского короля. Об’єднана держава з того часу стала називатися Англією.
Боротьба з норманами продовжувалась з VIII ст.., але тільки у ХI ст.. Британські острови були підкорені Вільгельмом, Герцогом Норманським. Це завоювання призвело до падіння англо-саксонських династій і початку правління норманської династії. (ХI – ХII ст.) , яка посилала державне утворення. Саме в цей час завершується перехід до феодалізму. Процес об’єднання та централізації державної влади.
Перші значні реформи, спрямовані на посилання королівської влади були проведенні Генріхом II Анжуйським – першим королем з династії Плантатагенетів ( ХII – XIV ст..), яка змінила нормандців. Час правління цієї династії відмічений втратою англійських володінь у Франції, підписанням в 1215 р. Джоаном Безземельним Великої Хартії вільностей – документ, який вперше викликав основні політичні принципи Англії, та обмежив владу короля на користь лицарства, вільного селянства та міст, першим скликанням парламенту (1265р.) Генріхом ІІ, приєднанням Уельсу Едуардом ІІ, початком Столітньої війни з Францією в 1337р. (велися до 1453р.).
У 1399 р. Річард ІІ – останій король дому Плантагентів – був скинутий північними феодалами і до влади прийшла Ланкастерська династія (1399-1461рр.). Вже перший король цієї династії Генріх ІV розширив права парламенту. Найбільш яскравою подією цього періоду була війно Рожевої та Білої троянд (1455-1485рр.) між Ланкастерами на гербі яких була Рожева троянда та Йорками, на гербі яких була Біла троянда. Перемогли у війні Йорки, що привело їх до влади, але їхнє володарювання було недовгим (1461-1485рр.) Під час війни практично була знищена стара феодальна знать. До влади поступово почало приходити нове середнє та дрібне дворянство, пов’язане з розвитком капіталізму – джентрі. Крім того загибель під час війни значної частини сторого феодального дворянства полегшила встановлення абсолютизму королем династії Тюдорів (1485-1603рр.), які змінили на престолі Йорків.
Генріх VIІ – перший Тюдор, заклав основи абсолютизму. Ще більшого розквіту абсолютизм досяг при наступному королі Генріху VIІІ, в правління якого була проведена реформація церкви6 король розірвав відносини з католицькою церквою і парламент проголосив його головою англіканської церкви. Останньою з роду Тюдорів, була Єлизавета І, в період правління якої проводилася шорока колонізація Ірландії. Не маючи власних спадкоємців, вона передала престол королю Шотландії Джеймсу І Стюарту.
В епоху правління Стюартув (1603-1714рр.) загострилася боротьба між парламентом та монархом, вінцем якої стала буржуазна революція 1649р., яка скинула короля Чарльза І, проголосила республіку, та забезпечила розвиток капіталізму. Але в 1660р. монархія була відновлена. При останній правительці Стюартів – корлеві Анні – в 1707р. була приєднана Шотландія. В цей же час почалося формування партій – торі і вігів.
В ХVIІІ ст. Стюартів змінила Ганноверська династія, одна з гілок якої зараз знаходиться при владі. Найбільш яскравими представниками її були Георг ІІІ, один з натхненників колоніальної політики і Вікторія. У ХVIІІ ст. перемогою Великобританії закінчилася довга боротьба з Францією за колоніальну та торгівельну гегемонію. Наприкінці ХVIІІ ст. – на початку ХІХ ст. відбувся промисловий переворот, який затвердив фабричну систему виробництва і перетворив країну в «майстерню світу». Наприкінці ХІХ ст. Великобританія стає найкрупнішою колоніальною державою світу. Але, в наслідок швидкого промислового розвитку США, Німеччини та Японії, на рубежі ХХ ст. країна поступається промисловою монополією. Великобританія стала одним з ініціаторів першої світової війни, в якій вона приймала учать на боці Антанти (вона також була одним із засновників Антанти). Після війни розширилася кількість залежних від Великобританії територій. Вона отримала мандат Ліги Націй на управління Танганською (Німецька Східна Африка), Палестиною, Трансіорданією, Іраном, частиною Того та Камеруном.
Великобританія під час другої світової війни.
Великобританію можна вважати одним із ініціаторів другої світової війни. По-перше, це пов’язано з тим, що уже в середині 30-х років знову відроджується боротьба за планування в світі між Великобританією та Францією, з одного боку, і Німеччиною, Італією і Японією – з іншого. По-друге, в той же час Великобританія, пасивно спостерігає за тим, як Німеччина порушує умови Версальського миру. Правлячі кола Великобританії, як і деяких інших західних країн, сподівалися, що агресія Німеччини буде спрямована проти СРСР. Про це свідчить участь конференції 1938 р., на якій був підписаний договір, спрямований на розчленування Чехословаччини Німеччиною. І тільки після того, як весною 1939р. Німеччина пішла на порушення цього договору, правлячу кола Великобританії вимушені були піди на переговори з СРСР з приводу створення антигітлерівського союзу. Але, позиція керівництва як СРСР, так і Великобританії не дозволила виконати це завдання.
1 вересня 1939р. почалася друга світова війна під нападом Німеччини на Польщу. Великобританія була союзником Польщі і остання, природно, чекала від неї допомоги. Але уряд Великобританії ще намагався дипломатичним шляхом вирішити проблемі з Німеччиною. І тільки 3 вересня Великобританія оголосила війну Німеччині. Слідом за нею теж саме зробили і її домініони – Австрралія, Нова Зеландія, Канада та Північно-Африканський союз.
Незважаючи на те, що Великобританія з Францією на той момент могли стримати агресора, далі проголошення війни вони не пішли. До вересня 1940. Військові дії не велись, тому ці події отримали назву «дивна війна». В цей час тільки йшла мобілізація, перекидались експедиційні війська до Франції. У квітні 1940 р. Німеччина почала наступ в Західній Європі, а в травні увійшла на територію Франції. Наступ був стрімким і британські війська після поразки під Дюнкерком були вимушені евакуюватись на Британські острови.
З цього часу починається так звана «битва за Англію». В Німеччині була розроблена операція висадки на Британські острови, але вона так і не була здійснена. Причиною цього можна було вважати що Великобританія знаходилась у більш сприятливих умовах, ніж Франція, її географічне положення, наявність сильного військово-морського флоту, висока здатність до опору. До того ж новий уряд У. Черчілля здійснив рішучі міри для організації борони країни, збільшувався обсяг військового виробництва створювались добровільні загони громадської оборони, які потім були перетворені в народне ополчення.
«Битва за Англію» набула характеру масованих бомбових ударів. Спочатку вони були спрямовані на військово-морські бази та аеродроми, а в 1 вересня 1940 р. – і на міста: Лондон, Ковентрі, Бірмінгем, Шеффілд, Манчестер, Ліверпуль, Глазго та ін. Метою Німеччини було знищення або значне послаблення британського військового флоту та авіації, дезорганізації військової економіки, зломлення у населення волі до опору. Але ця мета не була виконана. Німецькі військово-повітряні сили зазнали значних втрат. Не вдалося зруйнувати британську промисловість і підірвати моральних дух населення. 3 листопада 1940 р. інтенсивність нальотів почала слабшати. Останні масові авіації на Лондон були нанесені наприкінці квітня – на початку травня 1941 р. В цей же час в Німеччині почалася переорієнтація військового виробництва і розподіл матеріальних ресурсів для війни проти СРСР, тобто на розвиток своїх збройних сил в «сухопутному», а не в морському варіанті, що значило відмову від вторгнення на Британські острови.
Одночасно з цим Великобританія села військові операції в Африці та інших районах. Кампанія в Африці (проти Італії) йшла з перемінним успіхом, але до весни 1941р. англійцям вдалося не тільки вибити італійців зі своїх колоній, а і витиснути італійців з Ефіопії. Тільки в північній Африці, де Німеччина надала допомогу Італії, англійські війська відступили, північно-західна частина Єгипту була зайнята противником.
Великобританія перейшла на шлях співробітництва з Радянським Союзом. Все 22 червня 1941 р. прем’єр-міністр Великобританії У. Черчіль зробив заяву про готовність надати «Росії і руському народу всю ту допомогу, на яку ми здатні». Інакше кажучи, англійський уряд пішов на союз с СРСР, який був оформлений у Москві 12 липня 1941 р. Так був покладений початок створення антигітлерівської коаліції.
Майже відразу СРСР став наполягати на відкритті другого фронту в Західній Європі, але ця проблема бува вирішена тільки в 1944р. до цього часу основним театром дії англійських військ була Північна Африка. До осені 1942 р. події тут проходили з перемінним успіхом. В липні 1943 р. американсько-англійські війська висадились на острові Сицилія і почали наступ в Італії, а в червні 1944р був нарешті відкритий другий фронт в Європі висадкою союзницьких військ в Нормандії.
Британські війська приймали участь у війні проти Японії. Після нападу Японії на американську базу Пірл-Харбор 7 грудня 1941р. Вона за короткий час захопила багато територій, серед яких були і англійські володіння. Підійшовши до кордонів Індії, Японія поставила під загрозу «перлину Британської корони». Тому англійське командування зосередило в Північно-Східній частині Індії велику групу військ. Більше двох років вона без діяла, і лише в літку 1944 р. англійські війська вторглися в Бірму і до весни 1945 р. очистили її від японських військ.
В Європі є наступ союзників з заходу і сходу 1944-1945 рр. призвів до поразки Німеччини, а 2 вересня 1945 р. капітуляцію Японії закінчилася друга світова війна.
Таким чином, Великобританія прийняла активну учать у створенні антигітлерівської коаліції, у воєнних діях і вийшла з війни одним з переможців.
Розпад британської колоніальної імперії
Друга світова війна, окрім перемоги в ній Великобританії, мала для неї іще один наслідок – це розпад її колоніальної імперії. Ще в роки війни в багатьох колоніальних та залежних країнах поширився рух за національну незалежність і після війни з ним треба вже було рахуватись. Ці процеси захопили і англійські колонії. Одночасно з цим війна значно послабила саму Великобританію і в неї же іноді не вистачало сил для придушення національно-визвольного руху, хоча деякі народи здобували свою незалежність зі зброєю в руках. В тих же країнах де перехід від незалежності відбувався мирним шляхом, Великобританія намагалися зберегти свій вплив.
У 1947 р. було прийняте рішення статусу домініонів Індійському союзу та Пакистан, які були утворені на території Британської Індії, а 1950 р. ці дві держави проголосили свою незалежність.
У 1948 р . домініоном в рамках Британської співдружності націй став Цейлон (з 1972 р. незалежна держава), незалежність отримала Бірма, в 1957 р. – Малайї, в 1959р. – Сінгапур.
В Африці першим незалежність отримав Судан. Він с 1899 р. був англо-єгипетським кондомініумом. Після антимонархічної революції з 1952р. в Єгипті в лютому1953 була підписана англо-єгипетська угода про Судан, що визнавала принцип самовизначення останнього, а в грудні 1955р. парламент Судану прийняв рішення проголошення незалежності, яке було визвано Великобританією. В 1957 р. незалежність проголосила Гана.
У 60-ті рр.. більше прискорився процес розпаду імперії. В цей час незалежними стали британські острівні території в Латинській Америці – Ямайка, Тринідад и Табаго, Барбарос і Британська Гайана, які прийняли назву Гайана (1966 р).
В Азії в 1967 р після тривалої боротьби незалежність отримав Південний Йємен.
В цей час майже розпалася британська імперія в Африці. Цей процез з кінця 50-х років у Великобританії передрікав ся і до цього там готувалися. 1960 р. прем’єр-міністр Г. Иакміллан в парламенті заявив6 «Хочемо мі цього чи ні, але зростання національної самосвідомості народів є політичним чинником, з яким мі вимушені рахуватись, тому, що це здійснив шийся факт і його повинна враховувати наша національна політика». В той же час британський уряд всіляко намагався відтягти надання незалежності, щоб зміцнити свої позиції в майбутніх державах.
У 1960 р. незалежними стали Британське Сомалі, Нігерія, в 1961 р. – Сьерра-Леоне, в 1965 р. - Гамбія.
В східній та Центральній Африці ситуація була більш складна. Тут міцні позиції були у білих поселенців, на яких Великобританія робила ставку. Проте і тут розвиток національно-визвольного руху призвів до висування вимог про незалежність. Першою із східно-африканських країн її домоглася Танганьїка (1961р.) за нею Уганда (1962р.), острови Занзібар і Пембе (1963р.). Завзята боротьба точилася в Кенії, яка стала незалежною 1963 р.. В Останній день того ж року була розпущена Федерація Центральної Африки, на місці якої з’явилися нові незалежні держави. В липні 1964 р. Ньясаленд (став зватися Малані), в 1964 р. – Північна Родезія (стала зватися Замбією), тільки південна когезія залишилася англійською колонією. Там боротьба за отримання незалежності тривала 1980р. коли було проголошено нову незалежну державу – Республіку Зімбабве.
В 1966-1968 рр. незалежності добилися 3 британські протекторати в Південній Африці, була проголошена незалежність острівної держави Мавриксії в Індійському океані.
1976р. Великобританія погодилася на утворення незалежності Республіки Сейшельські острови.
Останньою колонією яка вийшла з під незалежності в Великобританії був Гонконг, який в 1977р. перейшов за домовленістю з КНР під суверенітет останнього.
Таким чином в другій половині ХХ ст.. завершився процес розпадку Британської колоніальної імперії, але зв’язків зі своїми колишніми колоніями Великобританця не втратила. 53 колишні колонії та домініони входять до Співдружності країн очолюваної Великобританією. Вищим органом Співдружності є конференція голів урядів, які скликаються 1 раз у 2 роки. 16 членів співдружності вважають британського монарха головою своєю держави. Серед них: Австралія, Барбадос, Гренада, Канада, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Ямайка та ін..
Великобританія та європейська інтеграція.
Друга половина ХХ ст. характеризується посилення м інтеграційних процесів у світі. Не обійшла ця хвиля і Великобританію. Але на цьому шляху вона зіштовхнулися з багатьма труднощами. Найбільш відомим прикладом інтеграції стала Європейська Економічна Спілка (ЄЕС), створена в 1957 р. Францією, ФРГ, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом. Але Великобританія тоді до неї не увійшла.
Ще в 1956 р. Великобританія висунула проект створення «зони вільної торгівлі», учасниками якої могли стати країни Європи. Проект передбачав поступову ліквідацію митних бар’єрів і квотно промислові товари між учасниками «зони», але не торкався сільськогосподарської продукції і не вносив ніяких змін у взаємовідносини з заморськими територіями. Великобританія хотіла очолити інтеграційний процес в Західній Європі на західних умовах, спираючись на свої «особливі відносини» з США, але Франція заперечила і 1958р. проект зони вільної торгівлі був відхилений.
В червні 1959 р. у Стокгольмі відбулася нарада представників Великобританії та різних країн, які з різних причин не змогли або не побажали приймати участь у діяльності ЄЕС. На ній було вирішено утворити малу зону вільної торгівлі відповідно до англійського плану. Це об’єднання отримало назву Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).
В червні 1971 р. англійським представникам вдалося досягти попередньої домовленості про умови вступу Великобританії до ЄВС. Великобританія зобов’язувалась протягом півтора року поступово відмінити митні збори в торгівлі с країнами ЄЕС і підтягнути свої низькі ціни на сільськогосподарську продукцію до рівня цін шістки. Розмір фінансового внеску Великобританії до бюджету ЄЕС повинен був не початку 80-тих років досягти майже чверті всіх внесків до казни ЄЕС.
В жовтні 1971р. парламент затвердив рішення про вступ Великобританії до ЄЕС, а в січні 1972 р. прем’єр-міністр Е.Хіт підписав договір про приєднання Великобританії до ЄЕС. Тоді ж членами ЄЕС стали Данія та Ірландська Республіка.
Вступ до ЄЕС був неоднозначно сприйнятий англійським суспільством. У нього були як прихильники так і супротивники. І в наслідок цього в червні 1975 р. відбувся референдум з цього питання. Приблизно дві третини прийнявши участь у референдумі висловилась за участь уу Великобританії в ЄЕС, після чого це питання стало втрачати свою гостроту.
За роки перебування Великобританія дуже часто намагалась проводити свою політику в рамках ЄЕС (зараз Європейський Союз – ЄС) самостійну політику, яка не співпадала з позицією інших країн учасниць Союзу з питань введення єдиної валюти, скасування прикордонного контролю, проведення єдиної соціальної політики, зокрема, введення єдиного нормування праці та запровадження мінімальної погодинної ставки заробітної плати.
Північно-Ірландська проблема.
Проблема Північної Ірландії має давні корені. Ця проблема полягає в боротьбі між католичкою більшістю та протестантською меншістю.
1171р. король Генріх ІІ вторгся в Ірландію і проголосив себе її верховним правителем, тим самим поклавши кінець незалежної Ірландії. 1950 р. більша частина Ірландії була завойована, проте ірландці продовжували боротьбу проти англійців і її політичного панування.
До 155р. коли на престол зійшла Єлизавета І, Англії не вдалося відновити повний контроль над Ірландією. Її політика включала і спробу залучити Ірландців в англіканство, для чого була створена Ірландська церква. Проте, знадобилися 4 війни, щоб англійська армія могла задати поразки силам католиків. В 1601р. англійці остаточно взяли гору.
У 1607р. король Джеймс І, спадкоємець Єлизавети посилив тиск на Ірландців. Він підкріплював зафарблення маєтків ірландських князів-католиків, частина яких ще раніше покинула країну, і роздала великі земельні ділянки англійським та шотландським поселенцям. На протязі подальших 33 р. в північній частині Ірландії оселилося 100 тис. протестантів, вірних англійській короні.
В середині XVII ст. с особливою жорстокістю ірландців громив Олівер Кромвель. Але дійсно переломним моментом стала Битва при Бойні, яка сталася 1690р. Перемога англійців завершила встановлення протестантського панування на Півночі Ірландії, яке існує зараз.
Дискримінація була ще більше посилена англійськими законами початку XVIII ст. за якими католиками заборонялось займати політичні посади, спадкувати чи купувати землю. Повільний та складний процес перегляду цих законів почався під час правління Георга ІІІ і досяг своєї кульмінації з прийняттям у 1829 р. Акт про звільнення, який відкрив католикам можливість вести нормальне громадське і політичне життя. Але і зараз діючий британський закон все ще забороняє католикам вступати на трон, а також займати деякі інші пости, наприклад, регента, лорда-канцеляра та лорда-держателя Великої печатки.
На протязі ХІХ ст. політичні діячі Ірландії не однократно намагались добитися для Ірландії самоврядування. Цю боротьбу очолило Ірландське республіканське братство – попередники Ірландської республіканської армії.
Під час «пасхального повстання» проти англійських військ у квітні 1916р. ІРБ вдалося захопити декілька будівель в Дубліні. Добровольці ІРБ проголосили незалежну республіку і протримались тиждень, поки англійська армія не змусила їх здатися. Страта 15-ти лідерів повстання зворушила країну і викликала партизанську війну проти англійців, яка йшла на протязі п’яти років. наприкінці 1921р. Лондон нарешті погодився на поділ острова. Двадцять шість католицьких графств півдня утворили незалежну Республіку Ірландія, а Британська зберегла контроль над шістьма північними графствами (Ольстер), в яких переважали протестанти.
У 60-х рр.., коли Англія почала більш жорстко підходити до проблеми Ольстера, громадянська непокора англійській владі переросло в тероризм і у 1970 р, коли бойові групи ІРА почали вуличну війну. Метою боротьби було розпалити полум’я «перехресних днів» боротьби за незалежність Ірландії. Проте, навіть самі давні прихильники ІРА були шоковані її жорстокістю. Їхньою мішенню були не тільки протестанти і британська влада, а і католики, які відмовились їх підтримувати.
Англія відповіла введенням попереджувального утримання та інтернування без суду – заходами, проти яких повсюдно і різко виступали католики та учасники рухів за громадські права. В середині 1969 р. були введені додаткові війська. А до 1972р. численність військ, які отримали статус «сил порядку з кількох сотень збільшилась до 22 тисяч чоловік.
В умовах надзвичайного стану 8 березня 1973 р. в Північній Ірландії відбувся референдум з питання чи залишатися Ольстеру в складі Великобританії. Католики бойкотували цей референдум, а протестанти висловились за збереження союзу.
В цей же час почалися пошуки мирного врегулювання проблеми., в жовтні 1971р. відбулася зустріч прем’єр-міністрів Великобританії, Ірландії та Північної Ірландії з питання розв’язання кризи, але в ході її між учасниками виникли гострі суперечності. В грудні 1973р на черговій зустрічі вдалося досягти вадливої угоди про створення міждержавного консультативного органу – Ради Ірландії – для обговорення загально ірландських проблем. Але гостроти кризи ця угода (Саннінгдейльска) не знала.
Під час правління М.Тетчер з цього приводу. Вона виходила з того, що Північна Ірландія – це частина Великобританії і ніяких відступів бути не може. В 1984р. М.Тетчер сказала:»Я ясно заявила, що об’єднана Ірландія – це рішення, яке виключено. Друге рішення – конфедерація двох держав. Воно також виключено. Третє питання – спільне управління. І воно виключено – це було б приниженням суверенітету.
Проте, враховуючи ситуацію, М.Тетчер в листопаді 1985р пішла на підписання в Хіллсборо Англо-Ірландської угоди, яка включала до себе три вадливих елементи:
Підтвердження принципу, що більшість повинна погодитися з будь-якими змінами в статусі Північної Ірландії і що сучасна більшість не бажає тут ніяких змін, але в майбутньому, якщо більшість виступить на підтримку об’єднання Ірландії, то уряди двох держав беруть на себе зобов’язання сприяти такому об’єднанню;
Поступова передача влади органам управління;
Створення «Міжурядової влади» для вирішення питань безпеки на кордонні і правосуддя – спільний британсько-ірландський орган.
Але ця угода викликали незадоволення все з боку протестантів.
В той же час угода сприяла деякому прогресу, в покращенні життєвого рівня католиків в Ольстері. Їх почали приймати на різні посади в суспільному секторі. В 1989 р. було введено в дію нове, більш жорстке анти дискримінаційне законодавство.
Ще далі пішов наступний прем’єр-міністр ДжМейджор. На початку 1995 р. він висунув новий план врегулювання Ольстерської проблеми. Він передбачав заснування нової Північно-Ірландської асамблеї. Асамблея повинна володіти законодавчими та адміністративними повноваженнями. Окрім асамблеї передбачається створення загально ірландського органу з депутатів Північно-Ірландської асамблеї та ірландського парламенту з адміністративними та консультативними повноваженнями.
План передбачає, що уряд Ірландської відмовитися від домагань на Північну Ірландію. Великобританія визначає право народу Північної Ірландії самостійні громадянські, політичні і культурні права Північно-Ірландців.
Після приходу до влади в 1997 р. Лейбористів їх лідер Е.Блер здійснив подальші кроки, спрямовані на врегулювання проблеми. Він вдвічі відвідав Північну Ірландію, зустрічався з лідерами партії Шінн Фейн, почалися переговори. Не все в цих переговорах йшло гладко, але як вважають, зрушення в процесі врегулювання є найбільш значними за всю історію конфлікту. Нарешті переговори закінчилися тим, що в квітні 1998 р. була підписана угода про політичне врегулювання в Ольстері. Цю угоду підписали лідери восьми партій та організацій Північної Ірландії, а також голови урядів Великобританії та Ірландії. Ця угода передбачає створення Північно-Ірландської асамблеї з 108 депутатів, а обрані з цього числа 12 міністрів візьмуть на себе функції уряду Ольстеру, однак, з обмеженими правами та повноваженнями. Після цього асамблея повинна сформувати раду «Північ – Південь» для поширення контактів поміж Ольстером та Ірландією. 22 травня того ж року ця угода була підтвердження референдумом, який пройшов в Ольстері та Ірландії. В той же час питання про те, в складі якої держави буде знаходиться Північна Ірландія, ця угода не вирішила.
Неоконсерватизм у Великобританії.
Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. Великобританія залишилась однією з провідних каїн світу, але все більше і більше почала поступатися своїм конкурентам на світовому ринку (не тільки традиційним – США, ФРН, а й новим – країнам Південно-Східної Азії). Капітали, кращі уми пливли за кордон. Країна знаходилась в умовах жорстокої інфляції. Постійним явищем стали страйки, які називали «англійською хворобою». Падав авторитет країни на міжнародній арені. Всі заходи, які здійснювались британськими урядами, більше нагадували невеликий косметичний ремонт, а в цей час країна поступово йшла на дно. Всі розуміли, що необхідно вживати яких заходів, але ніхто чітко не уявляв собі, що саме треба робити. Саме тою людиною, яка знала, стала лідер консервативної партії М.Тетчер. Вона йшла до влади, як сама заявила «з одним чітким наміром:змінити Британію. Перетворити її із суспільства утриманців в самостійне. З країни, яка звикла випрошувати що-небудь для себе, в країну людей, звикших досягти самостійно. З країн сидячої і чекаючої невідомо чого, в країну енергійно діючих людей».
У 1979 р. на виборах до парламенту консерватори отримали перемогу і М.Тетчер стала прем’єр-міністром. Це була перша жінка на цій посаді.
Т.Тетчер (дівоче прізвище Робертс) народилася 13 жовтня 1925р. в родині бакалійщика. Після закінчення школи вчилася в Оксфордському Університеті, де вчила органічну хімію. З 10 років вона виконувала різні доручення відділення консервативної партії міста Грантема. В Оксфорді активно працювала в університетській організації консерваторів, була її президентом. З 1947-51 рр. працювала хіміком-дослідником. В 1950 р. вперше висунула кандидатуру на виборах до парламенту, але зазнала поразки. В 1953 р. вона закінчує навчання з курсу юриспруденції і до 1957 р. займається адвокатською діяльністю. В 1959 р. вона нарешті була обрана до парламенту. В 1975 р. М.Тетчер стає лідером консервативної партії.
Для того, щоб вивести Великобританію з соціально-економічного застою М.Тетчер вважає за необхідне : по-перше, зупинити інфляцію; по-друге, знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи; по-третє, звести до мінімуму державне втручання в господарські та соціальні справи; по-четверте, «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів зосередили «надмірну владу». Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у соціально-економічній політиці уряду.
Кабінет М.Тетчер неухильно і послідовно втілював програму в життя. Він прагнув надати максимальну свободу приватному підприємству, сприяти зростанню ролі корпорацій і ринку і регулюванні господарчих процесів при обмеженні підприємницької діяльності держави. Уряд приступив до систематичного обмеження націоналізованого сектора економіки. У приватну власність поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. Суттєво зменшувалися податки. У боротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання державних видатків, зокрема скорочення соціальних програм.
Уряд розгорнув наступ на права профспілок. Прийняті парламентом у 1980 та 1982 рр. закони про зайнятість ускладнювали процедуру оголошення і проведення страйків, передбачали судове переслідування організаторів страйків, ускладнювали пікетування підприємств. Зборонялись всі види страйків солідарності, відмінялось правило про переважний прийом на роботу членів провідної на донному підприємстві профспілки; скасовані угоди про мінімальну гарантовану заробітною платню; представники профспілок були усунуті від участі в роботі консультативних урядових комісій з питань економічної та соціальної політики.
Заходи уряду викликали неоднозначну реакцію. Вони тільки через певний час почали давати економічні результати, зате відразу забезпечили матеріальні інтереси широких верств населення. В 1979-1981 рр. Великобританію охопила економічна криза в поєднані з інфляцією (ціни зростали в середньому на 13% за рік). Значних масштабів набуло безробіття (за 1980-1982 рр. кількість безробітних зросла на 1,5 млн. до 3,3 млн. чол.). Становище уряду залишалося тяжким, він зазнав критики насамперед з боку профспілок і лейбористської партії. Навіть у консервативній партії були глибокі розбіжності стосовно політики кабінету. Щоб домогтися згуртованості своєї «команди», М.Тетчер неодноразово доводилось оновлювати склад уряду.
Однак з 1982 р. економічне становище почало змінюватись на краще, а з 1985 р. почалося його піднесення, яке тривало аж до 1990 р. Помітно знизилися темпи інфляції (зростання цін знизилося з 18% в 1980 р. до 5 % в 1983 р.), почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн. у 1985 р. до 2,3 млн. у 1988 р.) Різко зросла продуктивність нації. Успіхи у 80-х років у розвитку британської економіки називають «англійським дивом». Це явище мало, надзвичайно, свої причини і передумови. Зокрема великі кошти вкладалися у переоснащення промисловості з урахуванням досягнень науково-технічної революції, а в сфері бізнесу було скасовано чимало обмежень. Розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземного капіталу.
Нарешті, помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів, відкриття і розробка родовищ нафти у Північному морі поблизу Шотландії. Великобританія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, що раніше потребувало величезних коштів, а й стала експортером нафти і нафтопродуктів, увійшовши до першої десятки нафтодобуваючих країн. Прибутки від продажу нафти досягли 10 млрд. фунтів стерлінгів і ці кошти дали можливість фінансувати програми допомоги безробітним. Внаслідок цього значно зменшилась зовнішня заборгованість Великобританії, збільшився золотий запас, піднявся курс фунта стерлінгів.
Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічна прибавки до заробітної платні становили 7-8%. За 80-ті рр. кількість акціонерів потроїлися і кожен третій британець став власником акцій. Відсоток домовласників за той же час збільшився на 52 до 66, при цьому з тих, хто викупив муніципальні дома і став їх власником, 44% - це кваліфіковані робітники. За цим показником Великобританія наблизилась до рівня США.
В той же час нижчі верстви населення більш програли, збільшилась кількість людей які живуть на межі бідності. В наслідок зниження витрат на освіту незадоволення висловлювала інтелігенція.
В цілому підвищення матеріального рівня населення більш сприяло пом’якшенню соціальних суперечностей. У 80-ті рр. спостерігається різкий спад страйкового руху, скоротилася численність профспілок. Останнім великим страйком був загальний страйк гірників, що тримав майже рік – з березня 1984 р. до березня 1985 р. Національна спілка гірників оголосила його на знак протесту проти рішення влади закрити деякі економічно нерентабельні шахти. У ньому взяло участь понад 180 тис. шахтарів. Він перетворився в один з найгостріших і най триваліших конфліктів у сучасній англійській історії. Страйк тривав, незважаючи на те, що судові органи визнали його незаконним. Проте досягти успіху шахтарі не змогли. Уряд виявив непохитну твердість і на жодні поступки шахтарям не пішов (недаремно М.Тетчер одержала у пресі призвістко «залізної леді»). Поступка шахтарям, вважала влада спровокує подібні вимоги робітників інших галузей промисловості, а це підірве антиінфляційну політику і загалом шкоди справі економічного піднесення. І, якщо тверда позиція уряду консерваторів на чолі з Е. Хітом в 1974 р. у відповідь на хвилю виступів робітників, насамперед шахтарів, коли уряд перевів значну частину промислових підприємств, на триденний робочий день і різко скоротив подачу електроенергії для побутових потреб, пояснюючи це егоїзм шахтарів, призвела до поразки консерваторів на парламентських виборах, то М.Тетчер знайшла підтримку серед населення. З одного боку, багато людей рахувало кожну копійку, але з іншого боку, хоча і йшов страйк, опалювання і світло не вимикались, не страйкували сміттярі, на вулиці було чисто. А більшість людей похилого віку були миритися з матеріальними нестатками, якщо їм забезпечено порядок.
Дякуючи проведеній політиці консервативна партія на чолі з М. Тетчер змогла одержати перемогу на парламентських виборах 1983 і 1987 рр. До 1990р., тобто 11 років, М. Тетчер очолювали уряд, що після 1827 р. було рекордом. А після виходу у відставку їй було подаровано звання баронеси королевою Великобританії.